На початку вересня 2013 року розпочався цикл ювілейних авторських концертів заслуженого діяча мистецтв України, композитора, піаніста, професора, доктора мистецтвознавства, декана факультету культури та мистецтв ЛНУ ім. Івана Франка Олександра Козаренка. Будучи безпосереднім учасником одного з концертів, який я мав честь провести як диригент з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії, хотів би донести до широкого загалу свої роздуми, які виникали в мене під час підготовки, виконання творів ювіляра; поділитися квінтесенцією враження вже після концерту, яка, скільки б часу не минуло, назавжди залишиться зі мною.
Програма, послідовність виконання творів у концерті була дуже вдалою. По-іншому й не могло бути, бо продумав її сам композитор, який найкраще знає глибинну суть своїх творів, отже, чітко бачить, як вибудувати почерговість їх у динамічно-наскрізно-драматичному розвитку.
Ми представили високоповажаній публіці в концертному залі імені С. Людкевича симфонічні та оперні твори О. Козаренка. А це були: “Чакона” для симфонічного оркестру, концерт для скрипки з оркестром, камерна опера “Час покаяння”, “Епістоли” знову ж таки для симфонічного оркестру. Деякі з творів 15 років не виконувалися, і ми змогли спостерігати, по-суті, їхнє друге народження, або ж відродження на сцені.
…Блискуче, бездоганно виступив Львівський академічний симфонічний оркестр; натхненними й переконливими були солісти: народна артистка України, видатна скрипалька Лідія Шутко; молоді, яскраві, самобутні солісти-вокалісти: Олеся Бубела (сопрано), Тетяна Вахновська (мецо-сопрано), Михайло Малафій (тенор), Олександр Форкушак (бас-баритон). Я дуже вдячний їм усім за розуміння й плідну творчу співпрацю. … Щемливо, в обрамленні сріблястого тембру трьох флейт, розгортається авторська мелодія – тема в народному, етнохарактерному стилі… Це – “Чакона” для симфонічного оркестру. Твір, який і сьогодні звучить надзвичайно свіжо, актуально, хоча був написаний автором на завершення аспірантури. У “Чаконі” цікаве поєднання нашого, українського, абсолютно етно-панзнако-семантичного з давньою бароковою музичною формою чакони, яка виникла як народний танець, десь в Іспанії вкінці XVI століття. У теперішній постмодерновій, чи то авангардно-нео-поставангардній музиці на теренах України, включаючи й “нову фольклорну хвилю”, практично не знайти такого досконалого синтезу прадавньої форми, традицій у симфонізмі з абсолютно новим змістом, вираженим усіма доступними й недоступними засобами сучасної української музичної мови.
…Видозмінене, але впізнаване, відчайдушно-розпачливе Леонкаваллівське “Шсіі, Pagliaccio!” – “Смійся, Блазне!” розриває мовчазне повітря на рівні атомів і молекул. Криком, зойком душі у виконанні співучої, звукооксамитної скрипки Лідії Шутко сприймаються найбільш драматичні та понадчасопросторові моменти Концерту для скрипки з оркестром. Скрипалька вагомо, з відчуттям кожної ноти, інтонації, лінії і водночас неподільної цільності з оркестром провела дійство, тримаючи публіку в напруженості, з “оголеним нервом”, так, як це прописано, передбачено самим автором. Іменитою виконавицею концерт трактувався як трансформація випробувань, мук і терзань у прозріння. Слухаючи концерт для скрипки вперше, чомусь відчуваєш бажання повертатися до нього ще й ще раз. Мабуть, щоб зрозуміти його незбагненні багатство та красу до кінця.
У цьому контексті викликає здивування вільне й високомайстерне володіння композитором полістилістичністю, поліфактурністю, політембральністю, поліладовістю, поліритмічністю, які ми сьогодні просто не в змозі охопити свідомо одразу. Серед багатьох особливостей тут, у вільній інтерпретації, можна почути відносно “екзотичні” й традиційні етнохарактерні мотиви: ліричну, мрійливу, задушевну українську пісню та швидку, як вихор, мелодію, у стилі угорсько-румунсько-циганського вербункошу. Таке сміливе переплетення, довільне зіткнення, експериментне протиставлення готових музичних форм, гра зі стилями, вільна інтерпретація їхнього змісту – це все основні ознаки постмодерну. “…Минуть смутки, минуть сльози, біди, муки, мине спрага, сліпота і всяке лихо… Мине юність, мине старість… Мине весна, мине літо, мине осінь, мине зима. Прийде час покаяння…” – значущі, всеокреслюючі фінал слова Ангела з камерної опери “Час покаяння” на поетичні слова українських невідомих поетів епохи бароко (Лібрето Сергія Ступака). Тексти всіх дійових осіб є дуже важливими, стиснутими у своїй експресії – нічого зайвого. Справжня “Поліфонія змістів”. Сила, сфокусованість віршів рівнозначна виразності, насиченості, мобільності й при цьому – лаконічності музики О. Козаренка: рідкісна “сила слова, що дорівнює всесильності музики”. Як і в “Чаконі”, в опері композитор прокладає гіперуніверсальні “звучащі арки-мости” через усі стилі й історичні епохи, через усі століття – віки. При цьому ні “Чакона”, ні опера не набирає рис необароковості. Можна піти, показуючи тісний фундаментальний і контекстний зв’язок із минулим, далі: в опері явно проглядає певна естетична спорідненість з операми Клаудіо Монтеверді. Зокрема з його “Il Ritorno d’Ulisse in Patria” (“Повернення Улісса на батьківщину”, 1641рік). Якщо ж поцікавитися ще глибше, по зворотній хронології, то є пряма дотичність до творів композиторів “Флорентійської камерати”, до середньовічних духовних містерій. А значить і широка, хоч дуже осучаснена, дорога до античної трагедії.
…Опера по роках призабуття знову знайшла, на щастя, своїх талановитих виконавців. Серед перших колись були Володимир Ігнатенко та Таїсія Дзюбич, яких, на жаль, уже немає серед нас…
“Через терни – до зірок”! Розпачлива в земних пристрастях Вона (сопрано), спокійний у своїй небесній мудрості Ангел (мецо-сопрано), підступна, як біблійський змій, Спокуса (бас), повчаюче й завжди насторожі Сумління (тенор). Кожна партія звучала впевнено: особливо на фоні потужних, фактурних по горизонталі й вертикалі tutti оркестру. Випуклість і рельєфність, сонористичність і багатобарв’я чудових, україно-італійських голосів співаків чітко прослідковувалась у більш прозоріших, “фрескоподібних” місцях опери: відсвічуючи, виблискуючи для нас, мов самоцвіт, новими своїми дорогоцінними гранями.
…Монотонний секундно-терцовий контрабасовий хід-поступ, який у своїй статичності насторожено-неспокійний, мов безперервна плинність у безвість грізних сірих, осінньо-зимових хмар, що сховали за собою синє небо; мов початок розплутування якогось дивного клубка, який ще не склався у “Гордіїв вузол”; мов порипування пера та його слухняне слідування за думкою: своєрідне, але, звичайно, абсолютно модифіковане переосмислення “теми письма” з монологу Пімєна у “Борисі Годунові” Модеста Мусоргського… Ні, це не пряма цитата зі знаменитих творів великих попередників, які знаходимо, наприклад, у концерті для скрипки, чи “Чаконі”, де серед виру поліінформативності, накладання, звучання різних невідомих, великих і здрібнених, але дуже важливих лейтмотивів і лейтмотивчиків з’являється легко впізнаваний, як “добрий знайомий серед незнайомців”, вагнерівський “Трістан – акорд”. Його вічна недовершеність і притягуюча недомовленість… Мабуть, маленькі, вдалі “вкраплення” в мереживо власних творінь фрагментів з всесвітньовідомих “хітлайнерів”, які почуваються в “новому місці” природньо й дуже органічно, ще більше надихають О. Козаренка, спонукають до невтомного пошуку у творчості. Як (для аналогії) проста гра на клавесині чи органі творів інших композиторів, за свідченням сучасників, будили фантазію великого Йогана-Себастьяна Баха… Саме такі власні, характерні особливості у творчому процесі дають композиторові змогу відчути духовну підтримку, так зване “відчуття ліктя”, спорідненість з тим вселенським процесом, яким є Музика…
Ось ще одна прекрасна її сторінка. Це – “Епістоли”. Чотири листи, кожен із яких почергово показано через призму невпинної потічності інформації, серед якої є навіть запис нот різними способами: від традиційного – до алеаторики й пуантилізму, які допускають у виконанні музики певну імпровізаційність. Зокрема мереживо хитросплетінь-перемовлень солістів-інструменталістів у 2-му листі наглядно нам це демонструє. Хотів би відзначити в цьому сенсі тонке відчуття сучасної стилістики й ансамблю маститими піаністами Мирославом Драганом і заслуженою артисткою України Оксаною Рапітою. …У кожному листі-посланні – різноманітні пластозрізи тієї інтравертності, яка вміло передається театральною екстравертністю семантики музичної мови композитора, сенсом якої є, як і для всіх творів митця, глибинна особистісна сповідальність самого автора. Тому чим більше віддаляємося ми від часу створення кожного з творів Олександра Козаренка, тим краще вони визрівають, набирають значимості та ваги. А це ознака тих творів, на яких лежить печать шедеврів.
… Все ж, як це непросто – сказати, висловити словами те, що нам відкриває, про що промовляє, що передає Музика.
Музика, яка створена для того, щоб звучати міріадами звуків-планет, Музика, яка поєднує в собі одночасно мікро- та макрокосми – цілий неповторний всесвіт.
Всесвіт, який існував, існує та існуватиме завжди. І все ж той всесвіт, який дано відкрити композиторові – безпосередньому співтворцеві з Богом, зачаровує, веде у незнані до того нові світи й виміри. Світи, де живе композитор і його творіння: уже створені, народжені, й ті, що бажають прийти до нас, у цей так званий реальний світ. … Музика, завдяки силі її природи, постійно проситься до слухача, вона хоче бути почутою душами, серцями людськими. Бо саме Вона – дух, душа і серце композитора, його плоть і кров, його повітря, його життя, його радість і почуття, його все – все! Його буддистське “Тут і зараз!”. Його миттєве просвітління і просвітництво, його місія на землі, безцінний дар і його хрест… Від раптового усвідомлення безмежної глибини, якою є музика, перехоплює подих. Це викликає подив, захоплення, радість – різноманітні протиріччя – справжній вибух почуттів одночасно! Саме це і є, мабуть, катарсис, очищення. Бо лише велика музика здатна поєднати непоєднуване, повести за собою, стати нашою новою думкою, зорею і сонцем, стати відліком іншого часу та зміненого нового нашого буття. Така музика надихає нас бути творцями, вона будить, веде нас до рідних першоджерел; відкриває наші давно поснулі в буденщині духовні очі. Саме справжня музика звучить завжди, незалежно від того, коли була виконана вперше: вона починає жити своїм життям уже тоді, коли записана в партитурі, голосах чи клавірі. І саме з того часу, як батько-композитор відпускає своє дитя у світи, воно починає постійно невидимо звучати – впливати на навколишніх, змінюючи їх на краще. Ми, музиканти оркестру, солісти, диригент, лише допомагаємо музиці зростати, рости з кожним виконанням у реальному, видимому для нас, людей, часі та просторі до щораз більших, вищих і яскравіших висот. Таких висот, осягнення яких важко збагнути свідомістю й розумом: можливо, це по-справжньому відчути тільки відкритим серцем. …Земля і Небо… “Небо, чи Земля?” – запитуєш себе мовчки постійно: усе ж переплітається, змінюється, переливається різними тембрами, фарбами, темами, звуковою світлотінню до найменших, найтонших відтінків… Але все ж диригент, на те його і звуть – маестро (по-суті, він – “права рука” композитора), повинен твердо стояти ногами на тлінній землі і, незважаючи ні на що, вести музику через складні рифи змінного метро-темпоритму, бурхливе море несподіваних перекличок голосів, діалогів, суперечок музичних інструментів до остаточної злагоди – завмирання і певного, хоча б тимчасового, спокою. До звучної, лункої тиші, з якої вкотре народиться величний звук…
Назар ЯЦКІВ,
диригент Академічного симфонічного оркестру
Львівської обласної філармонії