Щороку, у червневі та листопадові дні, українська громадськість вшановує пам’ять “Будителя галицького люду”, отця Маркіяна Шашкевича. Згадуємо й тих, хто спричинився до прослави пам’яті поета. Одним із них був професор Львівського національного університету імені Івана Франка, учень Михайла Грушевського, історик Мирон Кордуба.
Літературна, літературознавча та перекладацька діяльність Мирона Кордуби (1876–1947) охоплює ті роки його життя, коли майбутній професор історії, а тоді двадцятирічний молодий науковець, можливо, плекав потаємні мрії стати письменником, літератором чи перекладачем; його літературні проби, що дістали схвалення Івана Франка й Осипа Маковея, а надто художні переклади, датуються переважно 1896–1897 рр., коли Мирон Кордуба дебютував як письменник й активно друкувався на сторінках “Неділі” (1895), “Буковини” (1896–1897), а згодом і “Діла” (1907–1908). Згадуючи оповідання М. Кордуби “Бобо”, І. Франко говорив про “гарну як на початкуючого автора працю. Видно там добру знайомість життя, а тип сім’ї “попа-аристократа” виведений досить вірно і пластично” [8, т. 29, с. 474].
В енциклопедичній статті про Мирона Кордубу пера доктора Ф. Погребенника, вміщеній у Т. 2 УЛЕ [11, т. 2, с. 564], йдеться, що український учений-історик, бібліограф, публіцист, письменник був одночасно й автором низки літературознавчих статей і рецензій, у яких торкався, зокрема, розвитку літератури на історичну тематику (скажімо, повісті О. Маковея “Ярошенко” (1906), праці Б. Лепкого “Начерк історії української літератури. Кн. 1” (1909), повісті О. Назарука “Князь Ярослав Осмомисл”). Учений був також автором праці “Українська і польська історична література про українську еміграцію” (1929, написаної французькою мовою), літературознавчих статей, зокрема “Про історичну повість” (1922). Великий резонанс у наукових колах, як вітчизняних, так і зарубіжних, отримала вищезгадана бібліографічна праця вченого, а також його монографія “La littérature historique ukrainienne. Compte-rendu, 1917–1931. Varsovie, 1938”, яку в грудні того ж року детально прорецензував Олександр Шульгін на сторінках щойно створеного журналу “La Revue de Prométhée” (с. 264–266), що виходив у Парижі.
Із літературознавчої спадщини М. Кордуби варто виділити статтю 1904 року “Маркіян Шашкевич”. Її виокремлюємо тому, що вона безпосередньо пов’язана з культом Маркіяна Шашкевича, що панував у багатьох галицьких родинах, а особливо активізувався 1893 р., коли виникло питання про перевезення тлінних останків отця Маркіяна зі с. Новосілки до Львова. Головна управа товариства “Просвіта” своєю ухвалою від 7 червня 1893 року доручила ці приготування відділові філії “Просвіта” в Кам’янці-Струмиловій, головою якої був місцевий парох – отець Михайло Цегельський, майбутній тесть історика М. Кордуби. Якраз заходами Кам’янецької філії організовано низку святкувань на вшанування пам’яті “Будителя галицького люду”, концерти та літературні вечори задля збору коштів для спорудження пам’ятника о. Маркіянові, аби “показати, що в нас не загибла вдячна пам’ять про того, хто збудив русинів-Галичан до праці на рідній руській ниві” [4].
У наступні роки в Кам’янці-Струмиловій відбуваються величаві концерти на пошану М. Шашкевича, на які було запрошено “визначні артистичні сили, знані цілій Галичині” [5, с. 3]. Саме на одному з таких концертів філії товариства “Просвіта” в Кам’янці-Струмиловій, присвяченому Маркіянові Шашкевичу, виголосив вступне слово про письменника Мирон Кордуба. “Його ім’я, – говорив доповідач, – зв’язане з нашим літературним відродженням, з початком нашого національного життя і політичної свідомості. Рік 1837, в котрім появилася “Русалка Дністрова”, сей рік був для нас з національного і культурного боку епохальним, був роком народження нашої народної свідомости і народного розвою” [6, с. 2–3].
Як глибоко ерудований учений-історик, доктор М. Кордуба у своїй доповіді пояснював причини того, чому “галицька Русь спочивала ще в глухій темряві” у той час, коли “у романських народів вже скочувалося сонце з полудня, у німців досягло вже кульмінаційної точки”, коли “навіть у других слов’ян і у наших закордонних братів благословилось вже на день”. У другій частині доповіді автор безпосередньо торкався діяльності М. Шашкевича та його побратимів із “Руської Трійці”, які, “не вдаючись в ніякі теоретичні спори, кидаються відразу ж до практичної діяльності, знаючи, що живий примір більше зробить враження, як цілі томи теоретичних міркувань” [6, с. 2–3].
Свою доповідь М. Кордуба закінчував словами про те значення, яке мав М. Шашкевич, зокрема на культурно-народнім полі, де “зробив рішучий перелом і вказав галичанам новий шлях, по котрім ми тепер ступаєм”. Водночас учений робив і такий прикрий висновок: “Від появи “Русалки Дністрової” минуло вже кількадесят літ. І коли поглянеш назад себе, на наш приробок від сего часу, то не дуже рожеві думки приходять на душу. На літературнім колі є поступ – cero перечити годі! Але на політичнім ми не далеко зайшли від часів “Русалки” [6, с. 2–3].
Доповідь доктора М. Кордуби була надрукована на сторінках часопису “Руслан” у липневому випуску, а в одному з наступних чисел, у якому під заголовком “Просвітний рух у Камінеччині” було подано звіт про проведений вечір, йшлося про те “приємне, одушевляюче вражінє, яке винесла публіка з вступного слова доктора Мирона Кордуби”.
Що ж до перекладацьких зацікавлень М. Кордуби, то вони сягали творчості Гі де Мопассана, Й.‑В. Гете і Ж. Верна.
Перша українська добірка новел Гі де Мопассана “Дика пані та інші оповідання”, до якої, крім інших 9 новел, увійшли й три переклади, підписані М. Кордубою, з’явилася 1899 р.; на той час український читач уже був знайомий із тридцятьма новелами французького письменника, що були надруковані у різних тогочасних українських часописах, починаючи із 1883 р. [2; 3]. М. Кордубі належав переклад новели “Дядько Улян” і, мабуть, новел “Кельнер, пива” та “В дорозі”, підписаних псевдонімом Галя Кордуба*. Цікавим є питання, чому вчений підписав саме таким псевдонімом свої два переклади з Мопассана: чи не тому, що сюжет першої новели видався вченому надто фривольним, а в другій ішлося про історію російської графині, яка в поїзді, на російському кордоні рятує невідомого їй революціонера? Для з’ясування цього питання потрібне додаткове дослідження архівів газети “Буковина”, у якій 1896 року було надруковано газетні варіанти перекладу, а також зразки епістолярної спадщини М. Кордуби.
Добірку Мопассана прихильно прийняла критика. Одержавши її від “Українсько-Руської Видавничої Спілки”, Леся Українка так писала в листі до М. Павлика: “Спілка”, спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана – вибір і переклад порядні” [10, с. 128].
Редактором добірки й автором вступної статті до неї (“Кілька слів про автора”) був Іван Франко. Український письменник давав цікаву, написану зі симпатією до французького новеліста, характеристику його творчості, спонукаючи до подальшого перекладу важливіших творів Мопассана. Закінчуючи невелику передмову, він писав: “Твори Мопасана не видані ще всі разом в однім виданю. Здається, що тепер готовиться щось подібного. Коли наша публіка прийме прихильно отсі його образки в перекладі, ми будемо старатися вибрати і видати їх ще більше” [9, с. 6].
Якість і рівень перекладів новел Мопассана, вміщених у згаданій добірці, не втрачають своєї свіжості та барвистості й до наших днів, а новели, підписані прізвищем “М. Кордуба”, читаються легко й природньо:
“Він мабуть лихо провадився, себто коштував трохи грошей – найбільший проступок, який існує у вбогих людей. У панів кажуть про молодця, що лиш розривки шукає, що він дурниці стріляє, і називають його з усмішкою простаком; між бідними син, через котрого мусять порушити своє маленьке майно, називався лихим чоловіком, волоцюгою, шаленим” (“Дядько Улян”).
І ще один уривок:
“Я… поспитав моряка: “Кілько вам належиться, добродію?”
Я мав велику охоту сказати: “дядьку”.
Він відповів: “Півтретя золотого”.
Я дав йому n’ятку, він видав.
Оглядаючи його шорстку, поморщену руку, старе, журбами пооране лице, подумав:
“Се мій дядько, брат мого батька”.
І дав йому niв золотого “на пиво”. Він подякував: “Хай вас Бог благословить, паничу!” – і то з тим поголосом прошака, що одержує милостиню. Я подумав, що й жебранє йому не чуже” (“Дядько Улян”).
* * *
Серед документів ЦДІА м. Львова у фондах Наукового товариства імені Шевченка є рукопис перекладу з “Фауста” Гете, що належить М. Кордубі [7]. Як зазначено на справі з 32 аркушів, переклад було зроблено 1895 р. На папці бачимо напис: “Опера Гете Иоганна “Фауст”. Перевод на укр. язык Кордуба Мирона. Рукопись”. Далі, вже на стор. 1, рукою перекладача написано: “Йоган Вольфганг Гете. Фавст. Ч. ІІ, Переклав Мирон Кордуба, 1895 р.”
Для свого перекладу М. Кордуба вибрав динамічну, сповнену життєвої веселості, гамору й велелюдності, другу частину трагедії “Фауст”. Змучений, стривожений герой твору лежить на розквітлій мураві. Довкола нього сутінки, та незадовго “величезний грохіт” заповідає прихід сонця. Фауст вітає з’яву сонця. У передмові до “Гелена і Фавст”, написаній 1899 р. у зв’язку із публікацією свого перекладу третього акту другої частини “Фавста”, І. Франко писав: “У прологу другої частини він показує символічним образом видужання Фавста на лоні природи після страшної трагедії з Гретхен… Трактуючи другу часть “Фавста” символічно, як образ життя і змагань високоосвіченого чоловіка свойого віку, Гете спеціально в сьому епізоді хотів показати… виплив нової європейської поезії, тої поезії, що поперед усього вітхнена духом свободи індивідуальної і народної” [8, т. 13, с. 368–369].
Відомо, що І. Франко перекладав “Фауста” з 1875 до 1882 р., видрукувавши початок свого перекладу ще 1880 р. у деяких періодичних виданнях Галичини. Окремим виданням цей твір (частина перша) з’явився 1882 р. Друкуючи переклад третього акту другої частини Гетевого “Фауста” (спочатку на сторінках “ЛНВ”, а потім окремим виданням-відбитком), він писав: “Переклавши першу часть “Фавста” ще двадцять літ тому назад, я кілька разів брався перекладати другу, та проби лишалися невикінченими. Найчастіше я брався власне до третього акту другої частини, до тої високооригінальної класично-романтичної трагедії про Фавста і привернену до життя Гелену” [8, т. 13, С. 367].
Отже, М. Кордуба взявся за переклад тієї частини твору, що залишилася поза увагою І. Франка. Чи це був спільний із Каменярем задум видати другу частину “Фауста” в українському перекладі? Чи вчений працював над цим уривком за власною ініціативою? Поки що конкретної відповіді на це не знаходимо. Відомо лише, що вчений перервав свою роботу того ж 1895 року, не закінчивши перекладу кількох віршів сцени “Маскарад”; цей переклад так і залишився в рукописному варіанті. Незважаючи на це, спроба М. Кордуби є цікавим явищем в історії українського художнього перекладу, зваживши хоча б на багату традицію перекладання “Фауста” в українській літературі, починаючи від П. Гулака-Артемовського, Ю. Федьковича, П. Білецького-Носенка й інших. У справі № 32 за 1888 рік, що називається “Записка об одежде и обуви арестанта Павла Грабовского, отправленного из Москвы в г. Тюмень”, зазначено, що серед “вещей полит-ссыльного Павла Грабовского, отправляющегося в Восточную Сибирь” були “вещи, находящиеся в ящике: 17. фр. учебник Марго. 18. Хрестоматия немецкая. 19. “Фауст” по немецки. 26. Нем.-русский словарь Рейфа. 31. Немецкая грамматика”.
Як і переклад уривку з трагедії “Фауст”, ненадрукованим залишається роман Жуля Верна “Таємничий острів” в інтерпретації М. Кордуби [І]. До спроби ученого-історика дати рідному читачеві один із романів популярного французького письменника-фантаста українська література мала лише одне видання Ж. Верна. У ч.16–24 газети “Зоря” за 1883 р. було надруковано переклад науково-фантастичної повісті “Подорож навколо Місяця”, що отримав схвальний відгук Івана Франка (“дбайливо зроблений переклад”). Десять років своєї літературної діяльності перекладові цього популярного у світі письменника віддала українська письменниця Марко Вовчок, переклавши російською чотирнадцять романів Ж. Верна, добірку його повістей та оповідань, першу книгу історико-географічної серії “Славнозвісні дослідники та мандрівники”.
У виборі для перекладу саме цього французького письменника М. Кордуба як майбутній педагог і вчений виходив із педагогічних міркувань**. Сповнені щирого гуманізму, людинолюбства, віри в прогрес людських знань, твори Ж. Верна часто рекомендували для читання ґімназійній молоді тих часів. Так, зокрема журнал “Учитель” (орган Руського педагогічного товариства, ред. Вол. Шухевич), що виходив у Львові з 1889 р., рекламував видання руського педагогічного товариства, серед яких була й “Подорож довкола Землі” Ж. Верна. Уже пізніше, у ч.1–2 (за 1928 р.) часопису “Добра книжка”, що виходив у Львові (його мета – поширення української книги) серед книжок, що “надаються до парохіяльних бібліотек, моральні, позитивні та не противляться науці католицької церкви і надаються для дальшого доповнення читальняних, шкільних і парохіяльних бібліотек” (ч. 3), згадувалася і “Зоря Півдня” Ж. Верна; цю ж книжка рекламували в тому ж часописі ще 1926 р.
Українське прочитання Ж. Верна, серед ініціаторів якого був учений-історик Мирон Кордуба, активно розпочинається у 10-х pp. XX ст. Один за одним у різних видавництвах з’являються переклади таких творів, як “Зоря Півдня” (Львів, 1913), “Подорож до Місяця” (Вінніпег, 1917), “За 80 день кругом світа” (Київ, 1919), “Шансельор” (Львів–Київ, 1923), “Плесом Амазонки” (Львів, 1932), “Замок у Карпатах” (Львів, 1934), а також “Незвичайні пригоди Матія Сандорфа” і “Сорок тисяч миль під водою”, видані Українською видавничою спілкою “Українського Голосу” у Вінніпезі (Канада). У ч. 15 літопису українського письменства “Книгар” (К., 1917) на с. 1788 йшлося про те, що Всеукраїнський кооперативний Видавничий союз готує до друку “Таємничий острів” і “20 тисяч верст під водою”. У числі 1–3 за 1920 рік того ж видання (с. 87–88) було зазначено, що в Подільському видавничому товаристві “Дністер” готові до друку такі твори Ж. Верна, як “Подорож до Місяця” (ч. І–II у перекладі Грунського) та “Подорож до центру Землі” (переклад Тарабан).
Жодне зі згаданих видань не зафіксоване в бібліографічному додатку до статті про Ж. Верна пера літературознавця А. Іллічевського в т. 1 УЛЕ [11, т. 1, с. 296], так само, як і не згадано жодного із тих перекладачів, які впродовж майже двадцяти п’яти років знайомили українського читача з творами французького письменника-фантаста – Мирослава Капія, Миколи Голубця та й, звісно, професора Мирона Кордуби. Пояснення знайти неважко: т. 1 УЛЕ готували до видання в умовах ідеологічної цензури, а з’явився він друком ще 1988 року; отож, не тільки переклади творів Ж. Верна, видані не в “радянському” Львові чи в Канаді, а й прізвище опального вченого-історика Мирона Кордуби, який ще за життя французького письменника переклав його “Таємничий острів”, не подавали широкому читачеві.
Перекладацький доробок Мирона Кордуби, про який йшлося в цій статті, є лише однією гранню вагомого наукового та літературного доробку вченого-історика. Однак для історії українського художнього перекладу такі зацікавлення М. Кордуби мають непересічне значення.
Ярема Кравець,
доцент кафедри світової літератури,
дійсний член НТШ
––––––––
1. Державний архів Львівської області. Ф.2923. Оп.1. Спр.16. 285 с.
2. Гресько M. Твори Гі де Мопасана в перекладах і критиці на Україні: Автореф. дис. … канд. філол, наук. Львів, 1962.
3. Гресько M. Твори Гі де Мопасана на Україні: Бібліографічний покажчик видань та літератури про письменника, що вийшли на території УРСР (1883–1960). Львів, 1960.
4. Зоря. 1892, № 14.
5. Руслан. 1904. № 152, 9/22 липня.
6. Руслан. 1904. №168–169, 27 липня.
7. Центральний державний історичний архів. Ф. № 3. С. 309. On. № 1, зв’язка № 85, од.зб № 1227.
8. Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. К., 1976–1986.
9. Франко І. Кілька слів про автора // Мопасан Гі де. Дика пані та інші оповідання. Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки. Львів, 1899.
10. Українка Леся. Лист до М.Павлика від 7 червня 1899 р. // Українка Леся Зібрання творів: У 12 томах. К., 1978. Т.11.
11. Українська літературна енциклопедія. К., 1988–1997.
* Онука проф. М. Кордуби пані Адріана Огорчак вважає, що Галя Кордуба, стриєчна сестра Мирона Кордуби, не могла бути автором цих перекладів, оскільки в рік їх появи на сторінках “Буковини” мала заледве 13 чи 14 років.
** У книгозбірні доктора М.Кордуби довший час знаходилися французькі оригінали “Таємничого острова” та “20 тисяч миль під водою” видання бібліотеки “Collection Hetzel”, придбані в одній із книгарень Чернівців. Незадовго до своєї смерті пані Євгенія Кордубова, вдова історика, подарувала французькі видання авторові цієї статті.