Анна Петльована,
студентка 5 курсу філологічного факультету
Останні кроки по піску
У тиху ніч від тебе я пішла…
Навкруг усе цвіло, туман скрадався…
Слова прощання на устах несла…
І срібний місяць за небом ховався…
Легка хода, а серце… – тук…
Німі уста і туфель стук…
Тремка сльоза та блиск очей…
І скільки ж тих важких ночей?
Легка хода… і моря звук…
У вухах чути серця стук…
Легка хода… пісок холодний…
І думки сплутані сьогодні…
Сумний пісок… Як темно тут!
У вухах зник і моря звук…
Легка хода… – уже важка…
Не буде більше на устах
Ні тих образ, ані усмішки,
Ні слів кохання, ані сліз.
Завмерло серце, ходить пішки
Лиш привид темний, мовчазний.
Ніщо не зможе оживити
Те серце, сховане в піску…
Радійте, люди, слову “жити”,
Та жити важко, взнавши самоту…
Загублена
Як жаль, що поруч неї тебе нема,
Природу не окутує зима,
Повсюди хмар небесних паде тьма,
Згасає слід, яким ішла вона.
Вона, чистіша від небес блакиті,
Вона, гарніша від квіток трави,
Вона, та, холодніша від водиці,
Бо поруч, чомусь, із нею був не ти.
Кругом лежав туман, неначе в снах.
А поруч неї ніч ішла смутна.
Тому не бачить світ її краси,
Бо згаснув слід, яким ішла туди.
Загублена в гріхах любові,
Потоплена у струменях,
Змарніла від отого болю,
Який знайшла в своїх думках.
Вона тихесенько іде
По темних стежках літа.
Хоча усюди все цвіте,
Для неї це не втіха.
Не бачить вже нічого більше,
Навпомацки бреде кудись.
Запало в серце теє літо,
Що провела ось-тут колись.
Та жаль, не тут усе те було,
Не тут побачила тебе,
Не тут любила, промайнуло.
Цього вже не переживе.
Присіла легко на камінчик,
Обперлась тихо об вербу,
Спустила ніжку білу в річку,
А ручкою стира сльозу.
Закам’яніли ніжні очі,
Твердими стали почуття,
Як камінь в тихі тії ночі,
І стихли хвилі каяття.
Застигла в горі цім немилім,
Пропала в безвісті нічній,
Не полетіли пташки в вирій,
Не понесли в країну мрій.
Обвіяв вітер камінь сірий –
Нема у ньому почуттів.
Колись те серце так любило!
Тепер воно вже не кричить…
Уляна Барановська,
студентка 3 курсу філософського факультету
Крути
П’янила ниви кров їх чиста,
Увінчувала погляди в собі.
А білий сніг, чистіший від намиста,
Стелився по скривавленій землі.
Ніхто не плакав над холодними тілами,
Зігріти мертві душі міг лиш сніг.
Ніхто не голосив: ні тати, ані мами
Не бачили знівечених синів.
І дзвони в церкві не дзвонили по їх душах,
Лиш голе гілля скрипом проводжало
У кращий світ. Я зупинитись мушу
Біля кургану, де їх тіла одпочивають.
Стою і думаю: вони ж боролись щиро
І розуміння смерті гнало їх вперед.
Прощальний погляд, очі так дивились мило,
Коли ішли в безодню, в неминучу смерть.
А що сьогодні ми, чого ми варті?
Солдатам честь, міністрам похвала,
І згадується лиш Крутянська варта:
“Вічна їм пам’ять”, – але це – слова.
Та коли б вони піднялися з могили,
То, напевно, розпочали б бій:
За майбутнє, вічне, дружбу щиру,
За країну і за нарід свій.
Тож продовжуймо Крутянське діло,
Мужньо встаньмо, піднімім чоло,
Б’ємо на сполох, впевнено і сміло,
Гордо і вміло. Ми ж народ, чи хто?
Мар’яна Самар,
студентка 4 курсу філологічного факультету
“ПАТРІОТИ”
Помаранчеві ми були,
Синьо-білі були теж.
Ми ділились, розділялись
Без кордонів і без меж.
Ми махали прапорами,
Різні лозунги кричали.
І всі ті, хто були з нами
Пісні наші теж співали.
Ми боролися за владу,
А точніше – за людей.
Ми хотіли в владі ладу,
Також – втілення ідей.
Ми, мабуть, уже й забули,
Хто й за що там тупцював,
Як ми владу ту здобули,
Хто за Ющенка кричав…
Хто майдан той пам’ятає,
Й жовту стрічку зберігає?
В когось, може, й синьо-біла
Як на згадку залишилась?
А тепер – ну що ми маємо?
“Синьо-білих” зустрічаємо.
Ми боролись, ми кричали,
“Гідних в владі вибирали…”
Ми – як флюгери весняні:
Куди вітер, туди й ми.
А чи так у всьому світі?
Чи то тільки так із нами?..
Ну коли ми підростемо?
Не фізично, а духовно.
І у світ не поповземо,
А підемо кроком повним?!
Особисто я вважаю:
Байдуже, хто там глава!
Та важливо, щоби люди
Знали всі свої права.
І щоб знали всі народи,
Щоби чули всі світа:
Україною я горда,
І земля моя – свята!
ЗРАДА
Ти знаєш, як шумить грайливий вітер,
Колишучи берези ніжні віти?
І листячко в берези так тріпоче,
Немов би вітерця спитати хоче:
“Чи любить він її, чи просто так леліє?”
Але від прохолоди листя мліє.
І в мить, коли так ніжно пригортає,
Шепоче він березі, що кохає…
“Не вір йому, – підказує тополя, ―
Зрадливий вітер – мчить безмежним полем…
Усім деревам теж “люблю” шепоче,
“Хитрюга” лиш в довіру влитись хоче…”
Так палко й ніжно листя тріпотіло…
Кора в берези пишна, чорно-біла.
І стан її, мов дівчини стрункої,
Одна лиш мить – й не повернуть любові…
Не вірила – і зрадив її вітер,
Лишивши голими берези віти.
Залишив він її на самотині,
Не відчуваючи ніякої провини.
Христина Потапенко,
студентка 4 курсу юридичного факультету
* * *
Стояла мати біля хати,
Дивилась вдалеч, за поля.
Своїх дітей буде чекати,
Допоки в неї є життя.
Саме лелеки відлітали –
У край, де зимоньки нема.
Так її діти полишали
Той край, куди ішла зима.
І вже весна давно прибула,
І журавлі вернулися здаля.
Яка весна, вже матінка забула,
І скільки раз вже зеленілися поля.
І скільки раз вона лягала спати,
І скільки раз вставала ізрання.
Та віри не втратила ще мати,
Надій її не згасла ще зоря.
А діти не вернулися додому,
І мати в інший світ пішла.
Не дозволяйте серденьку живому
Так жити, як вона жила…
На травах роси, смуток біля хати,
І впала тихо вранішня зоря.
У світі цьому легко заблукати,
Коли зірниця зникла, що вела…
Де рідна хата, коло хати мати,
Довкола неї вірні журавлі.
Які вертаються завжди, як добре знати,
Що хтось на тебе жде на цій землі!
* * *
Розрізали небо літаки,
І біла кров з тих ран лилася.
Все знов так само чи, може, навпаки?
Ця осінь листям жовтим залилася.
* * *
Я помру, а Ти живи,
Нехай хоч ангелом я буду біля Тебе.
Я буду поряд завтра і завжди,
Я буду над Тобою небом.
Й коли дивитимешся догори
Своїми, як блакить, очима,
Проситиму я Бога: забери!
Зроби, щоб знову стала я людина!
* * *
Ще місяць цілує сонні очі,
І вітер холодний обніма.
Самотні клени стоять у позолоті,
Десь тільки ворон каркає здаля.
Срібляста фарба обпалила листя,
Зелене вчора ще воно було.
Тополя зодягнулась у намисто,
Та день розлився, світло потекло.
По всьому небу, і по всій землі,
І хмари зодягнулись в білі шати.
І заблистіли картини на вікні,
Що зникли і не встигши щось сказати.
Слова – перлини, намисто дороге,
Нанизуй їх на ниточку любові.
І подаруй тому, для кого створено тебе,
Життя – коралі різнокольорові…
Юлія Гриценко,
студентка 3 курсу факультету журналістики
Зальвовлені
Покотилися спогади краплями,
Наче перли намиста погублені.
І старенька бруківка заплакала,
Недоніжена і недолюблена.
Наче громом у полі між травами
Пронеслись два трамваї сполохані.
І прощання здавалось забавою
Для нещасних, до болю закоханих.
Поміж куполів неба вечірнього
Майоріли зіниці залякані.
Обіцяли навік бути вірними,
А сьогодні від зради заплакали.
Пронеслось “прощавай” над вокзалами,
Переходами і світлофорами.
А ліхтарики довго казали нам,
Що до смерті зостанемось хворими.
Обмінялись думками взаємними
І ще довго мовчали здивовані.
Бо єдине нас досі поєднує:
Ми обоє навіки зальвовлені.
І я туди ж…
Пахнуть ранком, розмиті стандартом газети.
Манить простором, шматтям забите вікно.
Політична вуаль у кіно, між людей в інтернеті.
Підсвідомо сьогодні вона – мій гіпноз.
Сонна лампа і промені змерзлого сонця.
На полиці – відксерений друг і поет.
І листівки-агітки на кожному кроці,
Про політику кожен відомий куплет.
Огляд преси вечірній: трагедії, вибори, гроші.
А про цінність і вибір нема ні рядка.
Президент, депутати і мер – всі хороші.
Тільки гречка на рівні з ікрою – гірка.
Енергетики сумно стоять на вітрині.
Не купують їх, надто уже дорогі.
Тільки черга зібралась за “Вінстоном” синім.
І міліції повно, і дим, як туман, навкруги.
“Я радію за тебе. Нарешті навчилась писати”, –
Витирає дідусь мій розквітлу сльозу.
Розумію. Політика в домі у нього, як свято.
От і я так повільно у неї вповзу.
На дисплеї замигало щось кольорово.
Вимикаю мобільник. Депресія. Осінь. І я на краю.
Я ступаю розритими клаптями рідного Львова.
Хтось багаття розвів у моїм українськім раю.
Ярина Рак,
студентка 3 курсу філологічного факультету
***
Зима сховалася у хащах лісових,
Бувало, що когось й злякає.
Несе зелену торбу лісовик,
Присяде на горбку й зітхає.
***
Чи вже вийшов місяць з хати?
Щоб зірочки колихати.
Чи заснули зірочки?
Чи заснули цуценята?
І чи є в них мама й тато?
А куди побігла кішка?
Сама…
Напевно, зловить мишку
І нагодує кошенят.