“Життя – театр, а люди в нім – актори”, – писав Вільям Шекспір. Для одних життя – театр, а для інших театр – життя. У Львівському національному університеті імені Івана Франка також діє театр – “Просценіум”. Про долю театру, акторське середовище і творчі ідеї розповів художній керівник театру “Просценіум” Роман Скоровський.
– Коли засновано театр “Просценіум”? З чого все розпочалося?
– Театр засновано у 2006 році, я тут працюю з вересня 2010-го. Розпочалося все з постановок Федора Макуловича – “Лис Микита” (за мотивами поеми Івана Франка) та “Антігона” (за п’єсою Ж. Ануя). За час моєї роботи в театрі змінився склад творчого колективу. Коли я прийшов, тут було 5 акторів, а тепер їх – 12.
– Серед акторського складу – лише професійні актори, чи залучаєте студентів?
– Безумовно, актори професійні. Тісно співпрацюємо зі студентами старших курсів факультету культури і мистецтв Університету. Окрім того, налагодили співпрацю зі львівським відділенням творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України”, до якої входить багато творчих людей, фахівців у своїй справі. Серед них – народні артисти України Богдан Козак, Сергій Кустов, Петро Бенюк, Дмитро Гнатюк.
– Розкажіть про свої постановки. Хто допомагає їх реалізовувати?
– Я реалізував у “Просценіумі” вистави “По-модньому”, прем’єра якої відбулася 11 жовтня 2010 року, та “По щучому велінню” – 30 грудня. У постановці допомогли хореограф Тарас Шит і композитори Олег Розумовський та Іван Пахота. Дуже їм вдячний.
– Якими виставами здивуєте глядачів невдовзі?
– Працюємо над п’єсою Івана Франка “Будка ч.27”. Костюми та сценографію розробляє Віолетта Васько.
– Постать Івана Франка є для Вас музою…
– Та не лише музою! Іван Франко був унікальною людиною, і це велика честь – працювати в університеті, осяяному його іменем. Є багато невідомих п’єс Івана Франка, які чомусь майже не ставлять, хоча вони у своєму драматичному характері не менш вартісні, ніж “Украдене щастя”. Це наш обов’язок. Іван Франко писав: “Драма моя давня страсть”. 
– Сьогодні студенти відвідують вистави?
– Аби залучити глядачів, потрібно систематично показувати спектаклі. Але свій глядач завжди є. Якщо ж говорити про систематичність, то нам потрібно виходити за межі університетських стін. Сцена Центру культури та дозвілля не є придатною для професійних вистав.
– Які новинки готуєте цього року?
– Цьогоріч плануємо не лише постановки п’єс, а й проведення літературних вечорів, на які маємо намір запрошувати членів Асоціації діячів естрадного мистецтва України, членів Спілки письменників України, Спілки художників.
– Яка мета таких зустрічей?
– Хочемо організовувати систематичні зустрічі, де не тільки читатимуть твори відомих літераторів, а й зможуть продемонструвати власні доробки студенти. Варто створити всі умови для того, аби талановиті студенти мали змогу розвиватися. Важливо не лише почати писати, а й зважитися показати це людям. Найголовніше в житті людини, тим паче творчої, – відчувати свою потрібність.
– Тобто не лише себе показати хочете, а й іншим шлях відкрити…
– Безперечно! Не тільки на факультеті культури і мистецтв навчаються обдаровані діти! Творчих дітей багато, то чому б не дати їм дорогу? Треба давати поштовх талановитим студентам.
– Як оцінюєте театральне життя Львова сьогодні?
– Хотів би наголосити на інтегрованих театрах. Це театри, де займаються діти з особливими потребами, для яких театр є засобом реабілітації та самореалізації. Творчість – душевна потреба кожної людини. Для таких дітей мистецтво є своєрідною терапією. Сьогодні мистецтво забуває свою основну функцію – дарувати задоволення і лікувати душу.
– Якими бачите перспективи випускників “творчих” факультетів?
– По-перше, має бути бажання. Митець має бути одержимим у ставленні до своєї справи. Основне – працювати над собою, і повірте, будь-яку працю рано чи пізно оцінюють. Перед ними відкрито багато доріг, але аби щось отримати, треба щось віддати.
– Для когось театр є еліксиром, для когось – крилами. Чим для Вас є театр?
– Коли я вперше прийшов працювати в театр, був окрилений думкою: “Мене запросили працювати в театр! Мене, студента, запросили в театр!”. Моя місячна зарплата становила десять гривень. У ті часи багато акторів змінили професії, бо важко вижити на таку зарплату. А я не міг уявити себе без театру. Театр – моє життя, хоча б тому, що охоплює більшу частину мого часу…
– Дякую. З нетерпінням чекаємо чергової вистави.
Розмову вела Юлія Гриценко