“Я завжди вважав, що треба мати не одну, а кілька освіт. Людина має бути нехай не всебічно, але все ж таки не однобічно підготовлена”.
Ярослав Дашкевич
25 лютого 2011 року – річниця смерті видатного українського історика зі світовим ім’ям – доктора історичних наук професора Ярослава Дашкевича, спадщина якого перевищує тисячі наукових праць.
Зі Львівським університетом Ярослава Дашкевича пов’язує здобуття фахової освіти та наукова і викладацька діяльність. Науково аргументоване і правдиве слово у написанні національної української історії – основні засади дослідницького таланту вченого, котрий дотримувався думки, що “покликання треба мати не лише для того, щоб стати священиком, а й бути науковцем”.
Ярослав Дашкевич мав особливий дар педагога – доступно та ґрунтовно читав лекції, передаючи молоді глибоке розуміння історії України, був вимогливим і принциповим.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять громадського і культурного діяча, справжнього аристократа духу, котрого за тотального режиму переслідували за політичні переконання та участь в українському дисидентському русі. Він був і є для нас прикладом людини з чіткою і твердою громадянською позицією та відважністю й рішучістю, видатним істориком, котрий усією своєю діяльністю здійснював величну місію служіння рідному народові.
Схиляємо голови у щирому вияві нашої глибокої шани незвичайній людині, наукова творчість і моральна велич якої є для кожного з нас канонічним зразком Ученого і Громадянина.
Прес-центр ЛНУ ім. Івана Франка
Віхи біографії
Дитинство та юність цієї непересічної людини припали на нелегкі для його рідного краю часи. Коли хлопцеві було чотири роки, в селі, де жили його дідусь і бабуся, лютували польські пацифікатори; коли “тринадцятий минало” – його сусідів заарештовував НКВС; у сімнадцятирічному віці довелося стати свідком нацистських репресій супроти друзів із гімназії; а у двадцять три він сам опинився в більшовицькому ув’язненні, розділивши долю матері. Саме тоді гартувався характер інтелігента, якого так і не зміг упокорити жоден політичний режим.
За словами самого Ярослава Дашкевича, були два чинники формування його переконань: “З одного боку, є фактор родини, в якій мене виховували. А з іншого – школа та молодіжні організації”. Батько науковця – Роман Дашкевич, генерал-хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно-патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У сімнадцять років юнакові довелося назавжди попрощатися з ним – батько емігрував до Австрії, щоб уникнути неминучої смерті в сталінських таборах, і більше ніколи не зміг повернутися до Львова. Матір – Олена Степанів, легендарна четар УГА, учителька гімназії сестер-василіянок у Львові та діячка “Рідної школи” в міжвоєнне двадцятиліття, а згодом – доцент Львівського університету.
Безумовно, батьки виховали свого єдиного сина в такому ж патріотичному дусі, в якому виростали самі. Однак Ярослав пішов дещо іншою стежкою, що цілком зрозуміло в контексті іншої, нещаднішої епохи. На запитання, чи мав Ярослав Романович стосунок до ОУН, він відповів мені так: “Безпосередньо – ні. Я не був і не є членом жодної організації чи партії. То означає, що не симпатизую нікому, але не йдеться про якесь формальне членство”. Юний Ярослав не подався і в УПА, як це зробили чимало його близьких друзів із гімназії. Він обрав власний шлях – на початку 1944 року вступив до медичного інституту. Можна припустити, що саме тоді остаточно вирішив продовжити батьківську боротьбу за Українську державу винятково на “науковому фронті”.
Того ж 1944-го до Львова повернулися більшовики. Ярослав Дашкевич перейшов на навчання до Львівського державного університету імені Івана Франка, на факультет філології. Водночас зі студіями він працював в академічній бібліотеці та провадив наукову роботу.
1949 року Дашкевича затримали. Про свій арешт Ярослав Романович згадував: “Безпосередньою причиною було те, що я передавав до Ленінграда до колекції шевченкіани різні матеріали. Скажімо, якщо це були вирізки з газет, то, з одного боку, була інформація про Шевченка, а з іншого – могло бути щось таке, що не подобалося владі. Потім додалася допомога підпіллю, збереження антирадянської літератури. Але зрозуміло, що відповідну роль відіграло те, з якої я був сім’ї”.
Власне, феномен Ярослава Дашкевича полягає в тому, що й у важкі часи йому вдавалося провадити активну наукову діяльність, яка виходила далеко поза рамки тогочасних ідеологічних установок. Основним полем досліджень історика було вірменознавство та загалом сходознавство, оскільки “це велика прогалина, якої досі не вивчено в історії України. Ми дивимося або на Північ, або на Захід, а забуваємо, що був, наприклад, Схід, справжній Схід”.
Доктор Ярослав Дашкевич активно долучився до дисидентської діяльності: “Моя участь у дисидентському русі в Україні – співпраця в напівлегальній пресі, яку друкували на машинці. Через мої зв’язки також надходила фінансова допомога із Заходу для людей, яких тут переслідували”. Така активність не могла не приваблювати пильної уваги КДБ, не кажучи вже про “обтяжуюче” минуле Ярослава Романовича.
Другому арешту завадило те, що це мало б надто широкий відгомін в Україні та за кордоном. Однак у комуністів вистачало можливостей зробити життя вченого нестерпним і без ув’язнення. Що було найдошкульнішим? “Арешт матері… Пропала велика бібліотека, конфіскована під час арешту й обшуків. Ну й, очевидно, було закрито шлях до будь-якої нормальної наукової діяльності. Адже кандидатську дисертацію я мусив захищати у Вірменії. А ще цілком по-людськи було несолодко, коли колишні колеги переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися”.
Після того, як Україна здобула державність, Ярослав Дашкевич нарешті зміг узятися за повноцінну наукову роботу, захистити докторську дисертацію, очолити велику дослідну інституцію, широко публікувати свої роботи й у фаховій пресі, й у науково-популярному жанрі. 1997 року з нагоди 70-річчя вченого нагородили орденом “За заслуги”, згодом йому присвоїли звання заслуженого діяча науки та техніки.
Насамкінець я спитав у нього, якою має бути відповідь сучасної української інтелігенції на внутрішні та зовнішні загрози, що постали перед Україною. Ярослав Дашкевич відповів: “Очевидно, піднесення на вищий рівень внутрішньої самоорганізації. Бо наша інтелігенція не творить єдиного фронту проти всіх тих загроз. Вона розпорошена й розбита, як і всі інші політичні сили”.
Життєвий шлях Ярослава Романовича Дашкевича – це передовсім наукова робота. Він – автор понад тисячі наукових праць. У 1996-1997 роках учений очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України; працював заступником директора Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Весь час історик намагався виконувати свою громадянську місію насамперед як науковець, адже він не може капітулювати – не та біографія, не той досвід, не той гарт. Тому до останніх своїх днів він був на передовій боротьби за порятунок національного надбання – історичних документів і національної пам’яті.
Андрій Шевців