На пошану Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913) у 140-річчя від дня народження
Кожному читачеві Лесі Українки відлунюють у душі її витончені, розкуті, почасти загонисті, однак щиро-ліричні, сповідально-елегійні поетичні фрази: “Коли втомлюся я життям щоденним, / Щоденним лихом, що навколо бачу, / Тоді я думку шлю в світа далекі, / Блукає погляд мій в країні мрії”; “На шлях я вийшла ранньою весною / І тихий спів несмілий заспівала, / А хто стрівався на шляху зо мною, / Того я щирим серденьком вітала: Самій недовго збитися з путі, / Та трудно з неї збитись у гурті… Чи тільки терни на шляху знайду, / Чи стріну, може, де і квіт барвистий? / Чи до мети я певної дійду, / Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, – / Бажаю так скінчити я свій шлях, / Як починала: з співом на устах” (“Мій шлях”); “Коли я смуток свій на струни клала, / З’являлась ціла зграя красних мрій…” (“До мого фортепіано”); “Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? / Прокляття рукам, що спадають без сили! / Навіщо родитись і жити в могилі? / Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!” (“Сльози-перли”); “Стояла я і слухала весну, / Весна мені багато говорила…”; “Хотіла б я піснею стати…”.
Але від “першої струни” і до останніх велично-лунких слів чи не вся художня творчість Лесі Українки самопосвятно акцентована на проблематиці долі “країни смутку” – української землі та українського народу, що поступово виформовувався в націю: “Сповняти свій великий заповіт” – всупереч надії сподіваючись (“contra spem spero”).
Починаючи зі своїх поетичних первоцвітів-“первістків”, Леся Українка робить акцент на метафорично-асоціативній згущеності поетичної фрази, афористичній заокругленості, парадоксальній антитетичності, провісництві (“Як зійде сонце правди та згоди, / Я тоді вічним сном буду спати…”) і глибинній евфонічній мелодійності, як-от: “Був ясний день, веселий, провесняний, / До нас у хату крізь вікно одкрите Вривався гомін голосних потоків, Що бігли вниз по вулиці нагірній…” (“Мати-невільниця”); “Що ж тільки той ненависті не знає, / Хто цілий вік нікого не любив!” (“Товаришці на спомин”); “Мене любов ненависті навчила…” (“Грішниця”); “Безжалісна музо! Куди ти мене завела? / Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? / Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя? / Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зі мною?” (“AVE REGINA!”); “Щоб не плакать, я сміялась…”; “Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра” (“Мріє, не зрадь!”); “Як я умру, на світі запалає / Покинутий вогонь моїх пісень…” і т.д.).
Зустрінемо в поезії Лесі Українки й гострі інвективні рядки, зрівні аналогічним мотивам у Т. Шевченка, П. Куліша, М.Старицького, І. Франка, Є. Маланюка: “Ми паралітики з блискучими очима, / Великі духом, силою малі, / Орлині крила чуєм за плечима, / Самі ж кайданами прикуті до землі. / Ми навіть власної не маєм хати, / Усе одкрите в нас тюремним ключарам: / Не нам, обідраним невільникам, казати / Речення гордеє: “Мій дім – мій храм!” / Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, / Ніколи світа-сонця не видав, / За ворогів іде в огонь і в воду, / Катам своїх поводарів оддав. / Одвага наша – меч, политий кров’ю, / Бряжчить у піхвах, ржа його взяла. / Чия рука, порушена любов’ю, / Той меч із піхви видобуть здола” (“Товаришці на спомин”).
Наскрізно-лейтмотивні вектори руху художньої думки геніальної української поетеси рельєфно окреслив видатний філолог другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Іван Денисюк:
“Є щось особливо бентежне у тому понятті, яке ми вкладаємо у горде наймення Леся Українка, – почуття чогось високого, чистого, майже недосяжного…
Світлом нагірним, проповіддю нагірною, що будила з летаргійного сну у віковій темниці українців, і було слово Лесине… Горнилом духовного гарту й є поезія Лесі Українки – будительки національної свідомості…
Слово поетичне у неї – то “слово-зброя”, “меч двосічний”…
… Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула “дихать вогнем”, як поетка українського Рісорджіменто (Д. Донцов), як лицарка української поезії. А в хвилини інтермецо між поезією патріотичного обов’язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, “мирної” тональності…
“Еластична розумом, фанатична почуттям”. Така Леся Українка у дзеркалі самохарактеристики… (зі статті “Світло нагірне. До 125-річчя з дня народження Лесі Українки”).
Поетеса була свідома того, що на життєвих “шляхах і роздоріжжях” матиме чималі труднощі, тому неодноразово наче зацитькує себе: “Так мусить бути…”, не очікуючи навзамін жодних почестей і відзнак: “Я знала те, що будуть сльози, мука, / багато праці марної, дрібної, / невидної і часто, дуже часто / даремне вжитої. Не тільки надгороди / за все те я не жду, а ледве-ледве / від власного картання захищаюсь / і ледве стримую докори свого серця / за те, що завинила без вини…”; “… Посмертного життя не хочу я собі, /Мені про нього гірше ніж байдуже…”.
Доречно тут згадати і філософсько-інтелектуальний драматичний поемарій Лесі Українки, що є вершинним явищем світової драматургії. Її драми намагалося освоїти не одне покоління читачів. Для осягнення драматургічної спадщини авторки “Лісової пісні” потрібні нетрадиційні мірила, нетрафаретні духовні й інтелектуальні рецептивні стратегії, новітні естетичні “спектроскопи”. Навіть із найвіддаленішої перспективи впадає в око “високолетний” діапазон темарію, проблематики та формально-естетичних новацій драматургії геніальної української поетеси (“Одержима”, “Вавілонський полон”, “На руїнах”, “В катакомбах”, “Іфігенія в Тавриді”, “Кассандра”, “У пущі”, “На полі крові”, “Бояриня”, “Адвокат Мартіан”, “Лісова пісня” та ін.).
“… Про поетичну драму Лесі Українки, – читаємо в книзі Леоніли Міщенко “Леся Українка”, – є всі підстави сказати: то був великий океан думок. Прибраний у незвичайні форми й образи, цей океан думок нечувано збагатив українську літературу, а національну драматургію підніс на незнане доти високе інтелектуальне плоскогір’я”.
Тож нам залишається лише дослухатися до поета і драматурга Спиридона Черкасенка: “Хто хтів би навчитись краси, оригінальності й чистоти рідної мови, той нехай студіює твори Лесі Українки” – і самозаглибно вчитуватися у “могутню візійність” (Є. Маланюк) ліричних і ліро-епічних філософських медитацій Лесі Українки, якій, за власним зізнанням, було “заповідано в спадок жалобу й красу”.
* * *
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна може ціла в них втопитись;
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало!
1895 року
* * *
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
“Смерть Україні”!
– Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: “Ти переміг, Богдане!
Тепер твоя земля обітована”.
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось Червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило –
кого? Ой леле! Новий фараон
пройшов живий через Червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в Червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам,
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже: “Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі”.
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? Хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?
10.09.1904. Зелений Гай
Примітка. Промовистий факт: цього вірша не знайдемо у 12-томному Зібранні творів Лесі Українки 1975 – 1979 рр. Ймовірно, був “проскрибований” як політично шкідливий.
Юрій Горблянський