Мовне законодавство, як одну із проблем соціолінгвістики, вивчають за допомогою категорій: мова, мовний конфлікт, етнонаціональна політика, мовне право, мовне законодавство, міжнародні зобов’язання, державна мова, мови меншин, сценарій мовного розвитку держави. Соціолінгвістика, оперуючи досвідом мовного будівництва в різних країнах світу, виявляє перспективи розвитку мовної ситуації з метою запобігання конфліктних ситуацій.
Мова. Це форма суспільної свідомості й водночас засіб суспільної комунікації. В ідеалі кожна держава дбає про забезпечення функцій мови/мов, враховуючи історію, розвиток національної свідомості та її роль у процесах мовного функціонування. Мовне законодавство, якщо воно не в державі, де панує диктатура, захищає мовні права громадян. Законодавчий досвід Ізраїлю, Франції, Німеччини, а на пострадянському просторі і Балтійських країн засвідчує, як держави сьогодні захищають свої національні та мовні інтереси. В Україні накопичуються факти дискримінації мовних прав українців: якщо заговорив державною на трасі з представником Державтоінспекції, то провинився, якщо україномовний і влаштовуєшся в столичну кав’ярню, не візьмуть, а тепер ще й закривають українські школи, бо ж малоукомплектовані. Навіть єврочиновники почали бити на сполох щодо поводження з державною мовою, правда, українцям про це з трибуни Верховної Ради офіційно так ніхто і не сказав. Знову з’явилася ідея голодування та самоспалення на мовному ґрунті. А це вже ознаки мовного конфлікту.
Етнонаціональна політика. За матеріалами Всеукраїнського перепису 2001 р., етнонаціональну структуру становлять на 77% українці, 17, 8 % росіяни, решту – білоруси, болгари, гагаузи, євреї, кримчаки, поляки, угорці, роми, румуни та ін. етноси. Правда, 14, 8% представників українського етносу визнали за рідну російську мову (такий наслідок русифікації). Отже, етнонаціональна політика та її вияв, мовне законодавство в ідеалі повинні захищати права українців, як представників етнонації, що виконує функцію демографічної та етнічної основи українського суспільства, функцію основного генератора державотворення, а також мовні права тих народів, які проживають на її території.
Мовне законодавство. До сьогодні в державі формально чинний базовий закон, який регулює суспільні відносини щодо вживання української та інших мов, – Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” (1989). Він потребує заміни, бо ж його створювали наприкінці існування Радянського Союзу. Сформульовані засади етнонаціональної політики, викладені в Декларації про Державний суверенітет України (1990), забезпечують національно-культурне відродження українського народу, його історичну свідомість та традиції (народ України становлять громадяни усіх національностей). Декларація прав національностей України (1991) та Закон “Про національні меншини в Україні” (1992) гарантують меншинам права на вільний розвиток у мовній сфері.
Конституція України 1996 р. у ст. 10, 11, 12, розкриваючи функціонування мов в Україні, стверджує: державна мова – українська, вона функціонує у всіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантуючи вільний розвиток інших мов національних меншин. Важливою підтримкою конституційної норми щодо державної мови було тлумачення ч. 1 ст. 10 Конституції України, яке зробив Конституційний Суд України 1999 р.
Питання про застосування державної мови, української, подає низка законів: “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992), “Про інформацію” (1992), “Про статус суддів” (1992), “Про телебачення і радіомовлення” (1994, нова редакція 2006), “Про освіту” (2006), “Про Конституційний Суд України” (1996) та ін.
Але в українському законодавстві, на відміну від, приміром, балтійського, не прописано санкції щодо недотримання приписів статті № 10 Конституції про статус української мови як єдиної державної в Україні, є вказівка про розвиток російської мови та інші мови національних меншин (такого консенсусу дійшли політичні сили в умовах протистояння, яке було під час прийняття Конституції). Дії влади щодо виконання приписів Конституції та роз’яснень Конституційного Суду 1999 р. про статус державної мови, української, – дотепер, за винятком освітньої сфери з її демократичним досягненням, ЗНО, – були декларативними. Жоден із президентів упродовж своєї каденції не займався мовним питання, не виявляючи політичної волі про дотримання приписів мовного законодавства. Сьогодні це одна із вагомих причин, чому досі не зникла історична деформація щодо українського етносу, а його мову не відновлено в усіх сферах суспільства.
Міжнародні зобов’язання України. Приєднавшись до Ради Європи у 1995 р., Україна підписалася виконувати зобов’язання, серед яких ратифікація основних угод ради Європи: Європейської конвенції з прав людини (1997 р.); Рамкової конвенції з питань захисту національних меншин (1997 р.); Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1 січня 2006 р.). Хартію підписано 1996 р., ратифіковано 2003 р. 19 вересня 2005 р. документ про ратифікацію хартії підписано в Страсбурзі. Зверніть увагу: хартія призначена зберігати в Європі загрожені мови, які вимирають. Її зовсім не готували для України (про це дізналися студенти-філологи Львівського національного університету імені Івана Франка, які 1 червня 2010 р. у Страсбурзі обговорювали русифікаційну роль хартії). Документ мав би називатися Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, однак наші політики, підписуючи його, послуговувалися не англійським чи французьким оригіналом, а перекладали з російської мови. В умовах неузгодженої термінології українського та міжнародного законодавства держава зобов’язалася дбати про розвиток мов усіх меншин, якими розмовляють на території Україні (на такий крок не стала жодна з країн, яка ратифікувала хартію): білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської кримсько-татарської, молдавської, німецької, польської, ромійської, російської, румунської, словацької, угорської та ін. Це рішення виразно проілюструвало бажання законодавчо вивищити статус російської мови, яка теж потрапила в перелік “загрожених”. Якщо підписання хартії, яке відбувалося не без впливу політиків сусідньої держави, треба розцінювати як протидію роз’ясненням Конституційного Суду про ознаки державної мови в Україні, то логіку ратифікації в 2005 р. можна пояснити або як злегковаження ролі мовного законодавства, якого в державі, як правило, не дотримувалися сповна, або як крок у наближенні до Європи. Хартія набула чинності 1 січня 2006 р. (для порівняння: РФ підписала документ у 2001 р., однак не ратифікувала його). Сучасні українські політики не зважають на те, що хартія містить важливе застереження: підтримка мов меншин не має відбуватися на шкоду державної чи офіційної мови/мов.
Державна мова в Україні. Хоча законодавча база з мовного питання відповідала світовій практиці, узгоджувалася з відповідними міжнародно- правовими актами, учасники парламентських слухань у березні 2003 р. “Про функціонування української мови в Україні” зазначали, що державна мова не набула належного поширення у всіх сферах суспільного життя.
Наприкінці 2006 р. центр “Громадська думка” провів масове опитування населення України. Відповідаючи на запитання “Яким має бути статус української і російської мов в Україні?”, більшість респондентів підкреслювала статус української як єдиної державної в Україні (53%), 17, 9% вважали, що українська і російська можуть бути державними в тих регіонах, де більшість цього прагне, 24, 8 % респондентів бачать потребу рівноправного державного статусу обох мов. (“Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекомендації”. – К., 2008. С. 109).
Донині не зникли проблеми з реалізацією функцій державної мови: складна духовна радянська спадщина, яку Україна отримала разом з економічними труднощами в 1991 р., потужний інформаційний вплив з боку РФ (мовна програма цієї держави передбачає значну фінансову підтримку російської мови на території в РФ, у близькому зарубіжжі, за кордоном; Україна потрапляє в другий концентр як близьке зарубіжжя), російськомовний простір ЗМІ, що в приватних руках, незабезпеченість східних і південних територій безкоштовними мовними курсами, україномовними підручниками, відсутність української періодики, тиск за допомогою філософії “русского мира”, що має за завдання не просто нищити українську церкву, а й українську ідентичність. Якщо про мовні права українців у незалежній державі до осені 2010 р. ще можна було сказати, що вони є, але їх не виконують, то після появи обіцяних нових законопроектів ці права стають просто загрожені. У цьому й полягає основна причина мовного конфлікту.
“Закон про мови в Україні”, “Концепція мовної освіти”, про літературну освіту, про вищу освіту – усі ці законопроекти сьогодні виявляють нову лінію в статусній взаємодії мов: із країни з однією державною мовою Україна перетворюється на офіційно двомовну країну, в якій українсько-російська двомовність постає як надбання (?!).
Перезавантаження мовного законодавства потрібно оцінювати з близької і подальшої перспективи. Щонайперше, воно поглиблює мовний конфлікт. А з погляду майбутнього – наближає або ірландський сценарій розвитку держави (надавши статусу офіційних мов англійській та ірландській, незалежна з середини минулого століття Ірландія не змогла відновити функції рідної мови, тому що англійська як мова колишньої держави була потужнішою; сьогодні, думаючи про майбутнє, уряд доплачує за вживання ірландської мови і витрачає мільйони євро на реалізацію функцій цієї мови в ЄС), або білоруський сценарій (білоруська мова не витримала конкуренції з мовою міжнаціонального спілкування колишнього СРСР в умовах тісного економічного співробітництва, тому сьогодні не дивина, коли на славістичних конференціях білоруською може доповідати лише один учасник, професор із Австрії).
Заходи українських політиків дисонують із курсом на дерусифікацію, який відбувається не тільки в Балтійських державах, а й у колишніх пострадянських республіках Середньої Азії, де мовне законодавство відбиває процеси казахізації, узбекізації, таджикізації, туркменізації; у цих незалежних країнах в основу мовного будівництва покладено процеси відновлення функцій національних мов з метою виправлення історичної деформації етносів за часів радянської влади.
В Україні хартія дала змогу провладним політикам формувати законодавчу базу для піднесення статусу російської мови: після економічних угод з РФ тепер уже є підстави творити нові мовні та освітні законодавчі моделі. Вони збурюють, збільшують напруження між носіями мов, поглиблюють розкол. Наприкінці грудня минулого року був лист Верховного комісара у справах національних меншин Організації з безпеки і співробітництва в Європі Кнута Валлебека з рекомендаціями утриматися від розгляду законопроекту про мови в Україні, який є “контрпродуктивним з погляду стабілізації українського суспільства”, однак лист не завадив українським політикам реєструвати нові освітні законопроекти з орієнтацією на двомовність.
Незважаючи на заяву В. Литвина про те, що розгляд гуманітарних питань не на часі, суспільство не може заспокоюватися: провладним політикам реалізація законодавчих ініціатив з новою статусною взаємодією мов потрібна для перемоги на виборах 2012 р.
Галина Мацюк,
проф. кафедри загального мовознавства