«Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших».
Ерих Марія Ремарк
Дискусія довкола нової книги відомого американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє» (Київ: Дух і Літера, 2014), згуртувала низку відомих вчених та організаторів науки в Україні та закордоном під час зустрічі з автором у Національній бібліотеці Університету. Серед численних учасників заходу були: професор департаменту історії та класичних наук Альбертського університету, директор Канадського інституту українських студій (КІУС) Володимир Кравченко, канадський та американський історик, директор Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика при КІУС профессор Френк Сисин, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України профессор Микола Литвин, проректори Українського Католицького Університету Мирослав Маринович та Олег Турій, директор Австрійського центру, аташе з питань науки і освіти Посольства Республіки Австрія в Україні Андреас Венінгер, викладачі та студенти Львівського національного університету імені Івана Франка. Модераторами обговорення були професор Українського Католицького Університету Ярослав Грицак і провідний науковий співробітник НВО «Дух і літера» професор Олексій Панич.
У своєму виступі Тімоті Снайдер зосередив увагу на головних аспектах сприйняття України та російської військової агресії у західному суспільстві. Одним із важливих і часто важкозрозумілих українцям аспектів такого сприйняття став постмодерний розрив з історією західної цивілізації. Пересічний американець не пам’ятає історії Другої світової війни, так, як і не пам’ятає й ближчої хронологічно війни «холодної», що й зумовлює його дистанціювання від аргументів і принципів, побудованих на історичних константах. Водночас для українського та російського суспільства історія тоталітаризму в ХХ ст. нерозривно пов’язана з формуванням його сучасності, іноді настільки, що може їй навіть протистояти. Яскравим прикладом такої суперечності і є пропагандистська «путінська» система в Росії, побудована на основі імперського дискурсу та брутальної фальсифікації минулого. Сьогодні вона знаходить відображення в ідеологічних маніпуляціях на тему фашизму, нацизму, «київських» коренях Росії, «русского міра» у церковній і культурній політиці тощо. Небезпечною фантазією вважає дослідник російську ідею про те, що Україна – слов’янський молодший брат – міфологему політики русифікації 1970-х.
Т. Снайдер відзначив, що в сучасній політиці легше орієнтуватися саме історикам, які досліджували витоки тоталітаризму в Європі у 1920-30-х рр. Коли Червона армія 1939 р. увійшла на територію Польщі у вересні 1939 р., радянська пропаганда стверджувала, що цієї держави вже не існує, а національні меншини потребують термінового захисту. Інституційна пам’ять дозволяє перенести цю ж модель у сьогодення – російська пропаганда те ж саме проголошує стосовно подій в Україні 2014 р. Путін і його оточення, на відміну від країн Західної Європи та США, добре пам’ятають про успіхи радянської ідеології у знищенні сусідніх держав у 1939-1940 рр. Т. Снайдер вбачає подібність зовнішньої політики Сталіна і Путіна і в розрахунку взаємного знекровлення конкурентів – Німеччина допомогла СРСР знищити Польщу, а згодом мала розпочати війну з Францією та Великобританією. Сьогодні Росія шукає союзників у світі серед ультраправих. Саме неонацисти і фашисти є найпалкішими адептами та прихильниками Путіна, але, на щастя, у жодній із провідних держав Європи вони не мають влади. «Російська політика пам’яті має небагато спільного з історичними фактами. Не дивно, що Путіну зручно ігнорувати справжнього регіонального суперника Росії, Китай, і тішити російське відчуття власної вищості у Східній Європі, приєднуючи Київ до Москви». Тому справжню слабкість зовнішньої політики Путіна Тімоті Снайдер вбачає у «припущенні, що Україна не є державою». Це припущення, на думку вченого, глибше за політику чи пропаганду. Воно є прикладом емоції, що «затьмарює розум». Втручання Росії у події Помаранчевої революції 2004 р., перешкоди підписанню угоди з Євопейським Союзом 2013 р., вторгнення в Крим 2014 р., попри тріумфальні гасла «путінських» ЗМІ, виявилися провальними, консолідуючи протидію та спонукаючи діаметрально протилежні результати. Саме в цьому парадоксі, на думку історика, й закладено корінь майбутньої поразки імперії.
Сучасна російська дипломатія стала найефективнішою дипломатією у світі, зазначив Тімоті Снайдер, адже це найвиразніший випадок, коли цинічна брехня, висловлена з посмішкою, паралізує протидію на різних рівнях і спотворює суспільні настрої та уяви. Сам автор упродовж багатьох років є активним «адвокатом» України в західному світі, друкуючи науково-публіцистичні статті у провідних інформаційних виданнях і створюючи протидію агресивній російській пропаганді. Дієвість цієї пропаганди з власного досвіду моніторингу ЗМІ Тімоті Снайдер проілюстрував висвітленням на російських каналах в США контексту підбитого терористами малайзійського літака. Упродовж кількох днів інформаційна атака на глядача була зосереджена на порівнянні десятка версій трагедії – від прямих звинувачень української сторони та проголошення фальсифікації даних американцями до цілком серйозного «аналізу» гіпотез про літак-фантом або марсіанський напад. Результатом стала дезактуалізація для певних середовищ, зокрема й на рівні суспільного дискурсу, трагедії, що відображає реальне жахіття військової агресії. П’ятнадцять років «Russia today» підготували сприятливий ґрунт для виступів лаврових та чуркіних. Але «найефективніша» – не означає правильна, така, що знайде розуміння і має шанс на продовження. Тому в цьому напрямку українським історикам, політикам, дипломатам варто ще багато працювати.
Відповідаючи на численні запитання (іноді віджартовуючись, що не в змозі вирішити всіх глобальних проблем політики) та дискутуючи з колегами, Тімоті Снайдер звернув увагу української наукової спільноти на необхідність укладення універсальної книги з історії України на сто сторінок, історії, яка б синтезувала головні проблеми минулого і сприяла тому, щоб наша держава, культура, традиція були зрозумілішими і ближчими західному світові. Це не панацея, але один із важливих засобів усвідомлення та збереження своєї національної ідентичності. Історик висловив своє переконання в тому, що саме зараз Україна по-справжньому виборює свою Незалежність і переможе як могутня суверенна держава.
Василь Кметь, директор
НБ ЛНУ ім. Івана Франка