В Актовій залі 1 вересня 2014 року відбулося урочисте засідання Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка з нагоди інавгурації Ректора, доктора філософських наук, професора Володимира Мельника. Відкрили урочистості спільним виконанням Гімну України. Заступник Голови Вченої ради, перший проректор, професор Василь Височанський ознайомив присутніх із наказом Міністра освіти і науки України № 262-к від 11 червня 2014 року «Про призначення на посаду ректора».
Ректор склав присягу на Конституції України та Острозькій Біблії 1580 року – першому повному українському виданні, переклад якого був здійснений тогочасною українською академічною і духовною спільнотою, і донині вважається найкращим зразком національного перекладу Вічної книги.
«Нехай мудрість віків, освячена друком Івана Федоровича, супроводжує діяльність нашого Університету під Вашим керівництвом», – побажав професорові Володимирові Мельнику декан хімічного факультету, професор Ярослав Каличак і, як Голова конференції трудового колективу, на якій було обрано Ректора, вручив інсигнії – знаки ректорського уряду Львівського університету, що символізують статус Ректора як керівника середовища вчених-науковців та опікуна студентської громади: колар, ректорське берло і печатку.
«Маю велику честь промовити кілька слів про новообраного Ректора. Ви – людина виваженої позиції і доброго принципу. Довіряйте людям, але не забувайте їх контролювати. Будьте мужнім, щоби призначати молодих осіб на керівні посади. Поставте перед собою велику мету!», – звернувся до професора Володимира Мельника з вітальним словом високопреосвященний владика, Митрополит Львівської Української Греко-Католицької Церкви Ігор Возьняк і побажав інавгурованому Ректорові бути «сумлінним патріотом Університету й України!»
Інавгураційна промова
Ректора Володимира Мельника
Вельмишановні колеги!
Високоповажні гості, пані і панове,
дорогі студенти!
Насамперед дозвольте висловити щиру подяку за довіру університетської громади, яка в червні цього року обрала мене на посаду Ректора Університету.
Я усвідомлюю, яка відповідальність лягає на мене, який масштаб проблем потрібно буде вирішувати. Але я глибоко переконаний у тому, що, попри всі труднощі нинішнього періоду розвитку країни, Університет Франка буде розвиватися з позитивною динамікою.
В основі такого оптимізму лежать три чинники – традиції Університету, значні напрацювання та досягнення в усіх сферах життєдіяльності Університету, а головне – науково-педагогічний і духовно-культурницький потенціал нашого колективу, його розуміння своєї відповідальності за долю Університету, я б сказав місії, та його ролі не лише в науковому й освітньому просторі, але й суспільно-політичному та національно-державницькому житті країни.
Передусім хочу відзначити, що Львівський університет імені Івана Франка за своїм метафізичним статусом, неосяжний для тілесного ока і непідвладний догматичному розуму, в українському культурному просторі займає особливе місце. Він є символом і зосередженням потуги наукового раціоналізму, центром притягання для людей (особливо молодих), які прагнуть безкорисливо служти Істині, осередком здобуття фундаментальних наукових знань і водночас Університет є джерелом невмирущого національного духу.
Університетський дух утверджує цінності свободи, моральності й творчості, вірності студентської молоді своїм науковим учителям, усупереч атмосфері кон’юнктурної продажності та політичної зрадливості, яких було чимало в усі історично-політичні періоди розвитку України і яких, на жаль, не бракує й сьогодні.
Хочу наголосити, що серед причин, що зумовлюють формування та розвиток європейської цивілізації, одну з визначальних, якщо не головну, роль відіграє Університет як соціокультурний феномен. Університет, якому іманентно притаманні дві риси – науковість, раціональність та ідея Свободи і Демократії. У своїй органічній єдності ці два чинники й становлять сутність класичного університету. Своєю чергою, Університет завдяки вказаним визначеностям складає своєрідний геном, що обумовлює архітектоніку та парадигму розвитку європейської цивілізації. Тобто університети стали соціокультурною матрицею і детермінуючою причиною становлення та розвитку сучасної європейської спільноти. Саме ця парадигма, такі риси, як науковість і демократизм, притаманні й Львівському університету та його ролі і впливу на українську дійсність.
Шановні колеги!
Історія Львівського університету, особливо починаючи з XIX століття, яскраво свідчить, що це не лише науково-педагогічна інституція. Університет виконував і виконує національно-культурницькі та громадсько-просвітницькі функції. У нинішніх нелегких суспільно-політичних умовах утвердження Української держави, під час важкої боротьби з російським агресором особливу увагу необхідно зосередити на фундаментальних підвалинах присутності Львівського університету в духовному просторі сучасної України, зокрема адекватно розкрити одну з найважливіших – націодержавотворчу роль Франкового університету.
Не вдаючись до розлогого історичного екскурсу, очевидним є факт, що кожне покоління української суспільності формувало свій кодекс культурно-освітніх вимог до університетського життя. Уже саме створення Університету безпосередньо пов’язане з дипломатичними стратегіями мудрого державника Івана Виговського. На рубежі XVIII – XIX століть найвищим досягненням українства стало функціонування «Провізоричного наукового інституту в руській мові», більш відомого під назвою «Studium Rutenum», відкриття кафедри української словесності, формування української правничої школи, утвердження історичної науки під керівництвом Михайла Грушевського, сецесія української університетської молоді на початку минулого століття, діяльність Українського таємного університету з його авторитетною професурою – ось ці промовисто віхові етапи, які розкривають шлях українства в Галичині до правдиво національного Університету.
Особливі державотворчі інвестиції університетська громада здійснила в часи відновлення нашої Незалежності. У кожній із трьох новітніх революцій – «гранітній», «помаранчевій» та «революції Гідності» – студентська спільнота, професорсько-викладацький колектив Університету брали дієву участь, демонструючи гідний приклад патріотичного чину.
Цілком очевидно, що Львівський університет виконував особливу місію в розбудові української державності, утвердженні та розвитку демократичних цінностей українського суспільства, у формуванні нових академічних традицій національної освіти й науки. Без перебільшення можна стверджувати, що завдяки зусиллям багатьох поколінь наших студентів і випускників, викладачів і науковців Україна утверджується як модерна європейська держава.
Шановна громадо!
Усі ми віримо, що з успішним завершенням антитерористичної операції Збройних Сил України проти російського агресора особливу увагу нам варто приділити питанням вищої освіти в Україні.
Саме всеохопна участь Львівського університету в започаткуванні та прискоренні реалізації освітніх реформ і є нині нашим найактуальнішим державотворчим завданням. Маємо дбати про їхню якість, системність, скерованість на посилення інтеграційних процесів у європейський освітній простір.
Ми маємо спільно розробити і схвалити програму розвитку Львівського національного університету імені Івана Франка, яка ґрунтується на фундаментальних принципах академічної спільноти, автономії Університету, демократичних засадах його розвитку та іноваційній відкритості. Однак передусім нам треба дати відповідь на такі запитання: яким шляхом надалі має рухатися Університет, якою буде його науково-освітня траєкторія та визначальні функціональні принципи, і, у чому полягає новітня місія Львівського університету?
Традиційними, зазвичай усталеними цінностями Університету є – його автономія, академічна свобода, єдність навчання і наукових досліджень. Проте вже нині відбувається витіснення традиційних академічних цінностей новими для Університету принципами – ефективності, конкурентноздатності, якості. Виникає небезпека зведення університетської діяльності, головно, до надання інтелектуальних послуг, перетворення вищої освіти на товар. Отже, в основі сучасних змін сутності Університету лежить трансформація ціннісних орієнтацій як феномена культури та соціального інституту.
Традиції та досвід Львівського університету як університету класичного та національного дає підстави стверджувати:
Передусім належить вирішувати питання подальшої фундаменталізації університетської освіти як провідної стратегії. Але цей процес призводить (або може призвести) до універсально уніфікаційності розвитку Університету. Відтак, процес фундаменталізації освіти має бути поєднаним із розвитком університетської науково-педагогічної корпорації на національно-культурницьких засадах. Не можна не погодитися з думкою Джона Генрі Ньюмена, що «університет – це не фабрика знань і освіти, а передусім середовище, де з молодих людей формують аристократів духу та інтелектуальної думки». Львівський національний університет імені Івана Франка, імплементуючи найкращі наукові досягнення та педагогічні технології, має і може продуктивно розвиватися лише на власній національно-культурній основі.
Вивчення й застосування позитивного досвіду провідних університетів Європи та світу не має зводитися до механічного запозичення їхніх досягнень, практики чи технологій навчання й управління. Адже, за словами Хосе Ортеги-і-Гассета: «Народи-наслідувачі, чи народи без власної автентичності, постають невблаганним анахронізмом. На чужині ми маємо шукати інформацію, та аж ніяк не моделі». Запозичення досвіду та досягнень провідних університетів доцільно розглядати як засіб самостійного розвитку.
Університетський механізм має постійно розвиватися. Але його реформування не варто зводити лише до усунення зловживань, виправлення помилок. Найголовніше – запровадження нового порядку та збереження напрацювань минулого на засадах відкритості й демократизму.
Навчальний процес в Університеті не треба зводити до передання науково-методичних і професійних знань. Це необхідна, але не цілком достатня умова для сучасної вищої освіти. Головне – атмосфера пошуку й увага до процесу, власне до процесу здобуття нового знання чи професійних навиків, коли студент разом із викладачем є співтворцем, колегою, активним суб’єктом виведення нового знання. Університет – це територія активного, критично-дискусійного спілкування, де панує «атмосфера інтелекту», в якій студент зможе зануритися у світ науки й осягнути мистецтво критичного мислення. Головне – працювати і відтворювати моделі творчого дискурсу, атмосферу дієвої участі студента, аспіранта, молодого вченого як співучасника народження нового знання.
Наука – це найбільше диво, яке не перестає дивувати всіх зацікавлених. Очевидно, людський чинник є вищим, а тому університетський процес наукового пошуку і навчання має опиратися на принципи толерантності та взаємоповаги.
Глобалізаційні процеси в освітньому просторі обумовлюють необхідність створення в Університеті умов щонайширшого доступу до наукових ресурсів провідних світових наукових центрів. Водночас треба вирішити проблему створення новітньої системи інформаційного менеджменту Університету.
І, що найголовніше, – це віра в Університет і в Україну. Там, де є віра і відкритість, там безперечно ми досягнемо успіху. Я вірю в Університет!
Я вірю в Україну!
Слава Україні!