Аж не віриться: ми, студенти далеких п’ятдесятих, на університетські заняття ходили… з каламарями й ручками (на дерев’яну, як олівець, паличку настромлювали металічне перо). Були, щоправда, авторучки з “вічними” перами, та не в усіх; відійшли й вони, дарма що “вічні”, в минуле. Ходили ми з модними на той час “чемоданчиками”, а що замки в них були ненадійні, то “запобіжником” слугував вказівний палець; варто було забути про ту обережність – то все, що в чемоданчику (конспекти й підручники, ручки й олівці, каламар, яблуко, інші речі й пожитки), весь його вміст міг будь-коли опинитися на бруківці… Гамірні коридори перед заняттями й на перервах; зустрічні потоки: один, сходами вгору, – на заняття, другий, стрімкіший, голосніший, – з занять; лабіринти університетського партеру: де тепер механіко-математичний, тоді ? кафедра класичної філології (“Як во Львів попасти?”, – з-понад піввікової давнини чую голос когось із вступників, що заблукався у плетиві коридорів і коридорчиків)… Скрип дерев’яних східців під поважною стопою “Зевса” (Михайла Білика, перекладача “Енеїди”, нашого першого латиніста). Іноді й він, Олімпієць, жартує: “То як є гроші – йдемо в кіно, in кіно, а як нема – то ad кіно” (пояснює значення латинських прийменників in, ad). Час од часу, відриваючись від латинського тексту (очі заплющені, рука вказує напрями руху), провадить нас вулицями й площами спочатку Риму, тоді Афін, де бував ще за своїх студентських років: “То як іти по Via Sacra… Потім – Forum Romanum…”… Ми ж – кожен своєю дорогою: хто, подумки, in кіно, хто в гуртожиток, хто до наступного заняття готується, а хто просто, хоч і сидить, – відсутній…
“Ти як називаєшся?…”, – дзвінкий голос ще одного нашого латиніста, легенди Львівського університету – Юрія Федоровича Мушака; це він на перерві, затягуючись цигаркою, ближче з нами знайомиться… “А я – Юрко Мушєк…”, – акцентує свою рідну бойківську говірку. І тут же – санскрит, старонімецька, французька, цитати з Гомера, Шевченка чи з Біблії (перерви були не менше динамічними, аніж самі заняття, де пахло не “методикою” – мандрівкою духовними просторами, ба, й не мандрівкою – дивовижними, непередбачуваними екскурсами). Нам імпонувало, що така людина з нами – запросто, на “ти”, тим паче, що всі ми були не з міста – з села… “Извините, товарищи, в азартных играх я участия не принимаю”, – милою усмішкою зустрічає Соломон Лур’є, доктор філологічних та історичних наук, наш грецист, делегацію чи то з парткому, чи з профкому. Відповідальним за ідейно-виховну роботу увірвався терпець: професор (нечувана на ті часи річ!) відмовляється купувати лотерейні білети… Мовивши те, знов, у своєму кабінетику, пірнає у трьохтисячолітню глибину ? розшифровує кріто-мікенські написи… “А теперь, товарищи (це вже до нас, на занятті) будем писать любовные записки”: ознайомлюємося із складовим кріто-мікенським письмом; ним же маємо писати й “любовные записки”, мов живу нитку снувати від тих, прадавніх, – аж до наших часів… Першу “любовну” я отримав, однак, писану не кріто-мікенським, а французьким письмом – у Шевченківській аудиторії, де на загальні лекції збирався весь “ін’яз”… Після першої “рантки” (вже й це слово – глибоке ретро!), пам’ятаю, дуже переживав, що “не під ту руку” провадив свою “симпатію” in кіно, не “з того боку йшов”…
“Здравствуйте, товарищи иностранцы!” (під особливим акцентом, з неодмінним спрощенням у групі приголосних, – останнє слово), – це вже на четвертому поверсі, на тодішній військовій кафедрі – “воєнці”. “Ящики с песком” (на них – “роща зеленая”, “высота безымянная” і т. д.), “приборы управления огнем”, “бусоли”… “тактические занятия”, “уставы”, “теория вероятности”… “Да у вас двоек, что звезд на небе…”, – ще й досі чую адресовану мені фразу; особливо смакував наш підполковник, наче проспівував, другу частину тієї фрази, епічне порівняння двійок – із зорями… Ностальгійний погляд крізь вікно – на Замкові пагорби: там – воля, дозвілля… “Матчасть” – це вже в одній із просторих аудиторій внизу – де ж бо ще можна розмістити “гаубицу образца…” (вже й забув, якого року)?.. “Военные лагеря”, “боевые стрельбы” (була поміж тим і мирна техніка – на степових, колгоспних і радгоспних, полях: комбайни, трактори, “волокуші”…)… На закінчення – веселе вогнище в університетському дворі, підживлюване конспектами з “воєнки” (“военная тайна” мала піти з димом), наш прощальний гуцульський аркан довкола вогнища… Врешті – й офіцерський квиток у кишені. Що ж до “военной специальности”, то були у нас, “класиків”, клопоти: “специалист из мертвых языков” не міг претендувати на “военного переводчика”, але й артилеристи були з нас геть кепські… І все ж я мав шанс стати “переводчиком” (“латинский” прийняли, було, за “латишский”: “Вроде и не иностранный”, – засумнівався воєнком)… “Вивчай англійську”, – постійно дораджував мені мій товариш по студентській лаві Юрко Батюк, що поривався з класики на біологію (з “мертвого” – на щось “живе”), але Михайло Йосипович, завідувач кафедри, був по-староримському твердий: “Ні!.. Я з вас, товаришу Батюк, таки зроблю латинника”. Не вдалося… Юрко так і не полюбив латини, самотужки вивчав свою англійську (якось не задумувалися ми тоді, що таке, власне кажучи, англійська – без латини?). Як у воду дивився: вже й у Львові, хто не знає англійської, навіть на рідне Різдво, – почувається чужим (“Просимо завітати на Різдвяний шопінг”)… “Учитесь, товарищи, с ножницами и клеем работать”, – знову, тільки-но сяду за комп’ютер, чую голос Соломона Яковича. Це вже не в аудиторії, а в помешканні професора, у його просторому й гостинному кабінеті, де ми, уже колишні студенти, щотижня збиралися на гурткові заняття (професор сам запропонував такі зустрічі ? з неодмінним чаєм і тортом). Працював тоді над фундаментальним дослідженням філософської спадщини Демокріта (тексти, переклади, студії), було його ледь видно з-за стосів книжок, тек, паперів – друкував, вирізував, вклеював…
Серед тих голосів – голос Євгена Костянтиновича Лазаренка. Але це вже – з розповіді Йосипа Устимовича Кобова, що після Михайла Білика завідував класичною кафедрою. Саме тоді, наприкінці п’ятдесятих, філологічний світ облетіла сенсаційна звістка: у пісках Єгипту знайшли папірус із досі не відомим текстом комедії давньогрецького драматурга Менандра – “Відлюдник”. “Вот вы и переведите на украинский язык”, – запропонував мені Соломон Якович. Я завагався… “Но вы же комсомолец”, – всміхнувся під вусом професор. Невдовзі переклад був готовий, але з опублікуванням виникли поважні проблеми (цензура, бюрократичні бар’єри). З тим і подався Йосип Устимович до ректора. Євген Костянтинович із перших слів зрозумів вагу майбутньої публікації. Відразу, знявши слухавку, виклав суть справи цензорові.
– Хіба з дозволу міністерства, – долунав і до Йосипа Устимовича цензорський голос.
– А якщо такий дозвіл є? – й оком не зморгнувши, зреагував Євген Костянтинович.
– Тоді й віза буде, – уже нікуди було дітися цензорові.
– Слава, – звернувся ректор до секретарки, – треба терміново надрукувати документ.
– Вася (це вже до водія, поки ще торохтить “Optima”), бери професора – і на Ватутіна, в Облліт.
Йосип Устимович уже ховає “міністерський дозвіл” у течку й поспішає за Васею.
– Вася, – наздоганяє водія, уже в дверях, голос Євгена Костянтиновича, – тільки професора не забудь назад доставити…
Нині, беручи до рук “Відлюдника” (ледь не піввіку спливло!), бачу зустріч, якої з цього приводу, може, й не було (Соломона Яковича – з Євгеном Костянтиновичем), чую голос, який так пасує до тієї ситуації: “Ну и хорошо же Вы их объегорили!” “Их” – тобто всіх тих, із чийого веління гримав по паперах, звучав у телефонній слухавці, зависав мовчазною хмурістю в атмосфері важкий штамп: “Не разрешено”… “Их” – усіх тих, на чиєму боці не були ні Євген Лазаренко, ні Соломон Лур’є, ні Михайло Білик, ні Йосип Кобів, ні Юрко Мушак…
Уже тоді, ступаючи за поріг Університету, й самі того не відаючи, ми робили крок у новий світ. Його провісницею була телевізійна вежа на Замкових пагорбах (за мого студентства її щойно зводили). Щодня, стрункішаючи, мовби на пальці спинаючись, вона зазирала далі й далі – ген за межі Львова, за найдальші його обрії. Та, мабуть, і вона ще не прозирала того часу (а його вже наближали шістдесятники), коли поряд, на Замковому копці, заплеще на вітрі синьо-жовте знамено. Уже й з того дня збіг не один десяток років… Замайоріли наші національні барви – синього неба й пшеничного лану; в назві Франкового університету – глибоко наше, хоч і латинське, “Національний…”; на фронтоні – латиною: “Patriae decori civibus educandis” (справді, патріотичний дух має панувати передусім у Франковому університеті); латинська мова звучить в аудиторіях усіх факультетів – мова Горація, чий заклик “Sapere aude!” (Зважся на свій розум!) став гаслом Просвітницької доби – з ним і ми ступали на шлях Незалежності; мова Вергілія, чия “Енеїда” в геніальній травестії Івана Котляревського започаткувала нову українську літературу… Все це так, а боротьбу за присутність тих благородних барв у нашому житті, за відродження потоптаної національної гідності наче щойно починаємо. “Нам ніколи не бракувало пориву, – згадую слова Михайла Білика (з його записів), – бракувало тяглості”… І над усім – голос Патрона Університету: “Проти рожна перти, проти хвиль плисти…”
Іноді, опинившись у студентському потоці, що пливе чи то на пари, чи з пар, прислухаюся до його гомону, зіставляю той гомін із тим, що його чув так багато років тому. Чекаю, коли задзвонить дзвінок, але та ниточка з часом обірвалася. Уже мало хто йде “in кіно” (воно – в хаті); ніхто не тупцює біля кінотеатру (“ad кіно”): кожен може дозволити собі на ту приємність; не пишуть, домовляючись на рантку, “любовних записок” (мобільний ті справи полагоджує); з електронною поштою відпала потреба в очікуванні написаного листа, що так підживляло почуття, напружувало душевні струни (що вже казати про саме писання листа – на папері?); не було ще ні “шоу-манії”, ні грімких дискотек – просто ходили на танці… Студентські танцювальні вечори… Університетський клуб… Рокс… Політехніка… Медичний… Енергійні ритми фокстроту, ламані, рвучкі – бразилійської самби, повільні блюзи, мрійливе, що п’янить своєю інтимністю, танго… “Besame mucho”, “La paloma”, “Malaguena”, “Caravan”… Тепло чиєїсь руки, уривки фраз (потужний звук ані слів ще не глушив, ні почуття не притлумлював), тягучий, як у солодкій пісні, погляд, яким він буває лише за танцем, надто, коли той танець – танго (світлові ефекти й очей тоді ще не сліпили)…
Коли так от, і дослухаючись, і приглядаючись до минулого, хочу з’ясувати для себе самого, що ж усе-таки найбільше різнить моє покоління – з поколінням сучасної молоді, то пригадую іще віддаленіші роки (телевізійної вежі ще й у планах не було), – коли мене привезли зі села показати Львів. Йшло нас, пам’ятаю, троє: моя сестра Марта, французький філолог, випускниця Львівського університету, її майбутній чоловік Роман, випускник Львівської політехніки, і я, десь у віці десяти років. Мов нині бачу три тіні, що їх відкидав нам під ноги ліхтар на Замковій алеї (висока, нижча і моя, найнижча); усамітнену, вкупочці, пару на лавчині ґрота (печери з двома левами). Коли ми наблизилися, хлопець і дівчина, дарма що сиділи в заглибині печери, та й вечір був, одразу ж відсторонилися одне від одного… Біля підніжжя Замку, за межі міста, кудись у ніч, відходив пасажирський потяг – низка рухливих вогників серед непорушного, що перегукувалося із зоряним небом, мерехтіння вечорового міста. Найвиразніше бачу саме ту пару закоханих, а також, мовби якийсь зв’язок був поміж баченим, – той потяг, що відходив, що відійшов…
Андрій Содомора