Нещодавно на факультеті електроніки відбувся цікавий захист дисертації, незвичність якого полягала в тому, що проходив він за участі спільної українсько-французької спеціалізованої комісії. Дисертант Ярослав Шпотюк був учасником дослідного проекту «Розроблення оптичних сенсорів для ранньої діагностики патологій» («Development of optical sensors for early stage diagnosis of pathologies») у межах програми «Люди» (фонд Марії Кюрі) Сьомої рамкової програми Європейського союзу FP7–PEOPLE–2010–ITN – «Скло та керамічні композити для високотехнологічних застосувань» (шифр проекту «GlaCERCo»). У результаті паралельного навчання в аспірантурі нашого Університу і Ренн 1 (Франція) Ярослав підготував і успішно захистив дисертацію на тему: «Ефекти метастабільності у фізичних властивостях халькогенідних склуватих напівпровідників» під керівництвом декана факультету електроніки, професора Ігоря Половинка, а з французької сторони – професора Бруно Бароу, начальника відділу інфрачервоної сенсорики лабораторії скла та кераміки Університету Ренн 1 та доктора Кетрін Бушард-Пледель (лабораторії скла та кераміки Університету Ренн 1).
Нині Ярослав Шпотюк – кандидат наук зі спеціальності фізика напівпровідників і діелектриків, доктор філософії університету Ренн 1. Про досвід спільної аспірантури, специфіку паралельного захисту дисертації, труднощі та перспективи Ярослав Шпотюк розповів читачам «Каменяра».
– Ярославе, насамперед вітаю Вас з успішним захистом! Розкажіть детальніше про умови навчання в аспірантурі одразу двох університетів.
– Спільна аспірантура – це хороша практика в Європі. Ми намагалися, організувати її між нашим Університетом і Ренн 1, і нам це вдалось. З працівниками лабораторії, в якій продовжив аспірантуру, я попередньо співпрацював, а тому вони про мене знали. Коли з’явилась вакансія, мені запропонували подати заявку. Загалом, розпочавши аспірантуру в нашому Університеті, я ще не знав, що буду паралельно проводити дослідження у Франції. А після того, як отримав таку пропозицію і можливість, постало питання про умови мого навчання в подвійній аспірантурі. Той рік, що я навчався в Україні, мені зарахували, наступний – я провів уже у французькій лабораторії, а на завершення навчання і власне на захист роботи я повернувся до України.
– Для цього підписували окрему угоду?
– Так, це була індивідуальна угода, предметом якої були умови моєї аспірантури: де, як і коли я навчаюся, де відбуватиметься захист, як виглядатиме дисертація, словом, вона передбачала всі деталі й нюанси. Скажімо, можна було захищатися і у Франції, але в будь якому випадку повинна бути створена спільна комісія. Але ж ми знаємо, що насправді українська комісія немає фінансової можливості поїхати за кордон на захист дисертації. Саме тому все відбувалось в Україні. Закінчивши аспірантуру у Франції, я складав там відповідні іспити, пройшов попередній захист згідно з їхніми правилами, але кінцевий захист, як це було передбачено угодою, відбувався в Україні.
– А скільки часу Ви провели у Франції?
– Половину своєї аспірантури я провів у Лабораторії скла і кераміки Університету Ренн 1 і 18 місяців тут, у нашому Університеті. Я мав наукових керівників і в Україні (професор Ігор Половинко), і у Франції (професор Бруно Бароу та доктор Кетрін Бушард). До речі, як з’ясувалось, для українських аспірантів мати більш, ніж одного наукового керівника – це проблема, оскільки існують норми, що передбачають лише одного керівника роботи.
– Чи відображено в дисертаційній роботі те, що вона була виконана під керівництвом кількох керівників?
– Звісно. Це було важко, оскільки нам довелось отримувати для цього окремий спеціальний дозвіл від Міністерства освіти і науки України, який офіційно дозволяв мати кількох наукових керівників. Тобто ми листувались із Міністром освіти і пояснювали, що оскільки робота – спільна, то є ще один науковий керівник. Хоча у Франції їх було в мене двоє. Для європейців така ситуація – дивина. Вони ж керували роботою, то в чому проблема? Якщо чесно, то я сам досі не розумію, чому в нас існують обмеження щодо кількості наукових керівників?!
– І вони були на Вашому захисті в Україні?
– Так, вони приїхали до Львова, незважаючи на те, що в Європі постійно говорять про війну в Україні. Логічно, якщо би ми чули щодня по телебаченні, що в якійсь країні війна, ми б, можливо, не вникали в деталі – війна та й війна. А вони не побоялися приїхати і взяти участь у захисті. І дуже задоволені. Їм сподобався Львів, Україна. І захист сподобався. Вони зауважили, що їм було приємно працювати зі мною.
– Очевидно, що з науковими керівниками з Франції у Вас склались гарні взаємини.
– Якщо говорити суб’єктивно про мої враження щодо ставлення до аспіранта в Україні і в Європі, то у нас є доволі серйозна різниця між аспірантом і професором. За кордоном усе значно простіше, демократичніше. Часто це може бути неформальна розмова «на каві» про результати твоїх наукових пошуків. Ти себе почуваєш значно вільніше, комфортніше в такій атмосфері.
– Скільки аспірантів чи студентів з України було у французькій лабораторії?
– Дуже дивно, але за весь час перебування в Ренн 1 я не зустрів жодного українця. Я бачив, що проїжджала машина з українськими номерами по кампусу університету, але саме в тій лабораторії, у якій я працював, українців не було. У більшості там були китайці. Я також бачився зі студентами й аспірантами з Америки, Словаччини, Польщі, котрі приїжджали за схожими обмінами.
– Вони інтенсивно їздять Європою через такі обміни?
– Так, це – світова практика. І досвід, і зв’язки в майбутньому дуже потрібні. Ви продовжуєте працювати у цій галузі, але в одній лабораторії всього мати неможливо, тож обов’язково потрібно співпрацювати з іншими. А під час таких обмінів швидко налагоджуються особистісні зв’язки. Надалі ці контакти стають у пригоді для спільної праці, спільних досліджень. Як можна працювати в науці і не комунікувати з іншими світовими науковими інституціями? Якщо не стежити за тим, що роблять інші, то можна тривалий час працювати над проектом, який уже 30 років тому до тебе хтось зробив. Наука – не можлива без співпраці. Європа і США чудово це розуміють, тому вони сприяють і заохочують такі обміни.
– Наразі міжнародні обміни в Україні залишаються поодинокими випадками. Маємо труднощі з обміном і в межах рідної країни. Що, на Вашу думку, дають студентам обміни з іншими університетами?
– Я думаю, що врешті у нас зміниться ситуація. Переконаний, що студенти й аспіранти можуть досягти багато чого завдяки таким обмінам. Передусім це дає можливість розширити свої знання і можливості наукової роботи. За кожним студентом чи аспірантом за кордоном стоять угоди і налагодження відносин між кафедрами, лабораторіями, факультетами, університетами тощо. Уся європейська наука тримається на обміні досвідом, особливо для студентів. Це нормально: бакалаврат захищати в своєму університеті, а на магістерку їхати в інший. Загалом це добра нагода помандрувати світом, подивитись, як працюють інші науково-дослідні й освітні інституції. Конкретно для нас вони дають можливість удосконалити знання іноземної мови, а в моєму випадку – англійської, бо в Україні я б її ніколи не вивчив. А коли ти в чужій країні, то немає вибору – мусиш комунікувати з людьми. Звісно, базовий рівень повинен бути, але практика і вербальний досвід – найкращі вчителі.
– Багато бюрократичних труднощів довелось Вам здолати на шляху до мети?
– Чесно, щоб усе це оформити, усі ці договори, документи, різні папери, словом, було дуже непросто. Далі – я написав роботу, в ідеалі – вона мала бути англійською. Але в Україні з цим є також нюанси, тому моя дисертація написана українською. А для французької сторони я готував також розширений абстракт французькою. Тобто в Україні до захисту представлена українська версія, а у Франції – українська з 15 сторінками французькою. Звісно, усе повинно було бути англійською, але, як я вже казав, у нас це проблемно, бо тоді стенограма захисту буде англійською мовою. Для французької сторони я зробив окрему презентацію англійською і таким чином ми вийшли зі ситуації. Якщо говорити про захист дисертації, то в Україні все дуже складно, потрібно збирати багато документів. У Франції ж процедура проста і зрозуміла.
– Різниця бюрократичних вимог якось впливала на Ваше дослідження?
– За умовами проекту у Франції я працював і з іншими матеріалами, стажувався в іншому університеті впродовж двох місяців. Результати тих досліджень я не включив до дисертації, оскільки вони не відповідали б темі в Україні. І це у французьких колег викликало подив. Я пояснював, що з огляду на українські вимоги – це неможливо, оскільки йдеться про різні матеріали, що може вважатися відхиленням від основної теми дослідження. Якщо ти працюєш над науковою роботою, то все написане повинно відповідати темі, а не розпорошуватись. Французи цього не розуміли. За їхньою логікою, якщо ти працював добре, то треба показати результати, оскільки це твоє дослідження, то чому його не враховувати під час захисту роботи. Словом, є свої плюси і мінуси.
– Якщо враховувати Ваш досвід попереднього захисту у Франції, то у чому полягає, за Вашими спостереженнями, кардинальна різниця у процедурі?
– Там вагоме слово має твій науковий керівник. До авторитету наукового керівника є дуже велика довіра. Тобто якщо він вважає, що дисертант виконав своє завдання, він гідний того звання, то це – найважливіше. На кожен захист призначають іншу комісію, її підбирають таким чином, щоб її члени були спеціалістами в тій конкретній галузі, у якій ти працюєш. Тобто у Франції така комісія буде дуже вузько галузево спеціалізована. У нас вона стандартна, оскільки побутує думка, що більша кількість членів комісії прецизійно розглядатиме роботу. Хоча, як на мене, це дискусійне питання.
– Що дало Вам навчання в аспірантурі у Франції?
– Франція забезпечила мені технічні та експериментальні можливості. Мені для роботи необхідно було синтезувати стекла, а у нас це не так просто, і точно не в таких кількостях. Причиною є брак фінансування, відповідної державної підтримки. Оскільки французька сторона забезпечила мене технічною та експериментальною базою дослідження, то в Україні я вже займався характеризацією.
– Технічні можливості в європейських лабораторіях суттєво відрізняються від наших?
– Порівнювати вкрай важко. Скажу так: мрію, щоб наші аспіранти, молоді науковці в Україні мали таке технічне забезпечення, як у європейських інституціях. Щоб в Україні поважали науку і науковців.
– Маючи можливість залишитись і працювати далі в Європі, чому Ви свідомо повернулись до України і чи маєте на меті тут продовжувати свою наукову кар’єру?
– Я хочу жити в Україні! Я хочу працювати в Україні! Так, я маю європейський диплом і це відкриває перспективи працевлаштування в будь-якому університеті. Але повторюю ще раз: я хочу залишитися вдома. У мене – сім’я, дитина, і в нас природне бажання – бути разом на Батьківщині. Вірю, що врешті наша держава зверне увагу на науку й науковців. Переконаний, що нинішня позиція державних чиновників щодо науки кардинально зміниться. Якщо європейцям потрібен якийсь високотехнологічний матеріал, то вони дають проект і фінансування певному університету, лабораторії і т.д., що займатимуться розробкою цього матеріалу, бо хочуть мати своє, якісне, і ні від кого не залежати. Наразі у нас таке розуміння і бажання лише декларується, а за інерцією спрацьовує така позиція: ми краще десь купимо щось готове, зазвичай, – це китайський мотлох, аніж будемо вкладати в науку і розробляти своє.
– На Вашу думку, декларації швидко стануть втілюватись на практиці?
– У нас, здається, коли почалася війна, звернули увагу на військову промисловість. Багато розробок, які ведуться у фізиці, застосовують в оборонній промисловості, а це безпосередньо впливає на обороноздатність країни. Це передусім безпека держави. Можливо, тепер, я дуже на це сподіваюсь, будуть конкретні практичні кроки для її зміцнення.
– Як донести до влади, що молоді науковці, розумні та перспективні, хочуть залишатись у своїй країні і працювати на її користь?
– На моє переконання, їй відомо, що в Україні багато талановитих науковців. Після революції Гідності кожен із нас сподівається на зміни в системі. Треба стежити за тим, чи нова влада дійсно впроваджуватиме системні зміни, якщо ні – то доведеться знову змінювати владу. Можемо промоніторити, скільки молоді виїжджає за кордон. Раз їдуть – значить, вдома вони не мають можливості реалізувати свій потенціал. Тому шукають себе за межами рідної держави. Ситуація, коли нема на чому робити і нема за що працювати, повинна змінитись, бо від цього залежить майбутнє країни. Бути науковцем у цивілізованому світі – престижно, плюс ти забезпечений добре оплачуваною роботою, а у нас – лише престижно.
– Дякую за розмову!
Розмовляла Анастасія Коник
Фото з архіву Ярослава Шпотюка