Ювілейний рік нашого Університету спонукає до роздумів про його значення в долі нашої культури; хочеться зрозуміти бодай окремі факти з його життя, з життя людей, доля яких пов’язана з цим поважним навчальним і науковим центром; хочеться сказати тепле слово про добрих людей, тих, з ким довелося працювати, ділити радощі, а часом і тривоги, бачити злети й падіння, бути свідком багатьох гірких хвилин. Усього було подостатком упродовж праці в цьому Домі – а це вже, слава Богу, понад 50 років!
І мимоволі дивуєшся, прагнеш збагнути ті непрості стежки, якими доля привела до Львівського університету представників п’ятьох поколінь мого роду Сербенських-Футуймів, що замешкали в далекому від комунікаційних зв’язків подільському містечку Золотому Потоці. Рідний брат бабусі Теофіли, Григорій Футуйма, у 20-х роках минулого століття закінчив медичний факультет Університету, рідний батьків брат Степан Сербенський у міжвоєнний час навчався на філософському факультеті. Обидва мали науковий ступінь магістра, але з працевлаштуванням греко-католикам, русінам (так офіційно в передвоєнній Польщі називали українців) було надзвичайно сутужно.
Мені, представникові третього покоління, теж пощастило: 1947 р. стала студенткою українського відділу філологічного факультету. Але доля розпорядилася інакше (тяжкі повоєнні роки, мати-вдова, дві молодші сестри-школярки): довелося працювати – спочатку бібліотекаркою в Бучацькій школі, згодом учителькою молодших класів. Четверте покоління – це моя донька, діти моїх сестер, які навчалися в Університеті, п’яте – наші внуки, які здобувають або вже здобули університетську освіту. Можу тільки подякувати предкам за добрий ген працьовитості та за любов до книжки, а нащадкам – що не втратили його, не змарнували.
Ласкава Доля таки привела мене восени 1959 року до Університету, вже з педагогічним стажем, з дипломом учителя української мови і літератури Львівського педінституту, після навчання в аспірантурі на кафедрі української мови цього ж навчального закладу, привела дорогами, й досі незбагнутими для мене, привела до людей, які навіть у ті нелегкі часи вміли стояти на сторожі рідного слова, шанувати високий професіоналізм, які знали ціну жертовної праці, для яких природними були найвищої проби інтелігентність, шляхетність, самодостатність, яким властивий був розумний патріотизм і просто людська порядність. У цьому Домі не переставало жити могутнє Франкове гасло “Дух, наука, думка, воля”, жило, хоч багато років німувало, його сакральне “Нам пора для України жить!”. Німувало, але мовчанням теж можна протестувати і навіть боротися. У середовищі значної частини університетської спільноти панувало європейське розуміння університету як “царства розуму”, “храму аристократів духу”, як “світу пізнання, дослідження і дебатів”, де жили благородні ідеї – оберігати гуманістичні цінності, виявляти шляхетність намірів і чину, плекати енциклопедизм, пошановувати інтелектуальні чесноти. Однак сильним був наступ ідеології марксизму-ленінізму, який рішуче здійснювали різного пошибу комісари.
На кафедрі української мови, звідки моє університетське коріння, працювали вчені з європейською освітою, відомі не лише в Україні, а й за її межами. Приміром, Броніслав Кобилянський мав віденський докторат (який ніяк не хотіла визнати радянська влада), знав до десяти іноземних мов, зокрема санскрит. Кафедра мала заслужений авторитет, їй одній з перших в Україні доручили організовувати факультет підвищення кваліфікації викладачів української мови у вищих навчальних закладах. Тут завідувачем кафедри був проф. Іван Ковалик – прекрасний організатор науки, великий генератор цікавих і плідних ідей, ентузіаст укладання словника мови Івана Франка, однак започаткована у 70-х роках минулого століття робота над укладанням словника мови письменника ще не дістала належного продовження. Щоправда, сама ідея живе серед філологів, уже є вдалі спроби частково реалізувати її.
На кафедрі сформувався колектив професіоналів, тут працювали видатні особистості: Броніслав Кобилянський, Петро Коструба, Юліан Редько, Теодозій Возний, Олексій Скоропада, Михайло Шкільник та інші. Багато з них у міжвоєнний період викладали в українських класичних гімназіях. Для них надзвичайно дорогим був Університет, вистражданий минулими поколіннями українських інтелігентів, освячений таємним університетом, слухачами якого були в минулому й деякі члени кафедри. Загальну повагу в Університеті мали й наші старші лаборанти – Валентина Черняк та Ангеліна Кабайда.
Нашими щирими симпатиками були викладачі з інших кафедр та факультетів – Михайло Рудницький, Михайло Онишкевич, Микола Пушкар, Костянтин Трофимович, Богдан Задорожний, Євген Кротевич, Іван Денисюк, Юрій Мушак, Микола Чайковський та багато інших. Добрі взаємини склалися з колегами – наддніпрянцями.
Над кафедрою постійно було недремне око комісарів, зворушливе піклування ідеологічних структур. Могли, приміром, зірвати захист дисертації (що було з Олексієм Скоропадою), робили перешкоди щодо захисту докторських. Для українських мовознавців було багато різних обмежень. Скажімо, про українську мову ласкаво дозволяли говорити лише з ХІV ст., пам’ятки княжої доби взяла під свою опіку Москва для “Словаря древнерусского языка”, табу було накладено на постаті багатьох мовознавців. Вимагали вчинків, які наші патріархи не могли виконати, переступивши внутрішню межу свого “Я”, приміром, вступити до лав партії “розуму, честі і совісті епохи”, хоч знали, що в плюси їм того не запишуть. Публічно насміхалися, що львівські мовознавці не здатні проаналізувати тексти дисидентів, бо, як стверджував завідувач кафедри, категорично відмовляючись від такої честі, серед них немає текстологів.
Розплата не забарилася. Вона була по-сатанинськи підступною, цинічною і жорстокою. 1973 р. позбавили посади проф. Івана Ковалика, силоміць спровадили на пенсію професорів Ю. Редька, І. Петличного, Б. Кобилянського.
Рідне Слово в середовищі університетської інтелігенції завжди було еталоном високої культури і просто людської порядності. Математики, фізики, юристи, економісти, географи, біологи та ін. зберігали українську мову як мову викладання, мову науки, протидіяли підступним заходам відсунути цю мову на марґінес, не дати їй зміцніти, залишити за нею функцію “хатнього вжитку”. Як говорив мені мій земляк із математичного факультету доц. Володимир Косарчин, у студентські групи спеціально засилали по кілька іноземців, які тільки сяк-так розуміли російську мову, і зобов’язували предмет викладати російською мовою для всього потоку. Не шкодуючи свого часу, викладачі природничих факультетів окремо працювали з іноземцями, а з курсом – по-старому, хоч їм дорікали, що вони не здатні перейти межу національної обмеженості своєї сєльськості (у верхах так і називали Університет – сєльськім). Та це був лише один із способів принизити не тільки мову, а й людську гідність.
Однією з останніх потуг зобов’язати Університет перейти на російську мову викладання була нарада в нашому залі засідань представників усіх університетів колишнього Союзу напередодні його розпаду. Жодних повідомлень про це не було. Випадково зайшла після перерви. Виступав естонець, говорив дуже різко, обґрунтовуючи право естонців зберігати в усіх сферах суспільного життя свою мову, зокрема й в освіті. Наше начальство щось відповідало, але науковець з Естонії аргументовано відбивав усі атаки. Було дуже тривожно, тому що з нашого боку нічого подібного не прозвучало. Але були такі, що й нам заздрили. Запам’ятала розмову в коридорі з представницею Казахстану. Стояла і вслухалася в бесіду студентів, викладачів, які спілкувалися рідною мовою. Зі сльозами на очах сказала, що в них уже давно цього немає.
Отже, і в немочі, як твердить Святе Письмо, може бути сила, і в усі часи, навіть, здавалося, найгірші, найважливішим було – вистояти.
Зримо виникають у пам’яті моменти, які свідчать про зворушливу прив’язаність багатьох наших працівників до свого великого Дому. Пригадую (був ще холодний березень 1971 р.), як похоронний маршрут, відпроваджуючи на вічний спочинок багаторічного завідувача кафедри слов’янської філології Михайла Онишкевича, спеціально проліг коло головного корпусу – такою була воля покійного: Професор востаннє прощався з дорогим місцем. Глибоку пошану виявляв Покійний і до рідного краю. Свою малу Батьківщину сходив уздовж і впоперек, збираючи діалектний матеріал, який лексикографічно опрацював. Автор, на жаль, не дочекав побачити свою працю надрукованою. Два томи словника видано вже після його смерті (аж 1984 р.!), і то, щоб гідно спрезентувати здобутки нашої науки на черговому з’їзді славістів.
Глибоке почуття любові до своєї малої Батьківщини і прагнення зробити щось на її пошану властиве було багатьом галицьким інтелігентам. Про це свого часу говорив зі мною світлої пам’яті акад. Я. Ісаєвич, навіть дорікав мені, що я особисто мало зробила для прослави свого рідного чарівного куточка – Золотого Потока, Бучача.
Жертовно, приміром, працював над вивченням домашніх промислів Бойківщини, записував професійну лексику скромний методист заочного відділу факультету журналістики Андрій Бодник, уродженець того краю. Щороку під час своєї відпустки йшов від хати до хати, вишукував часом уже закинуті як непотріб різні знаряддя, змальовував кожну деталь, записував їхні народні назви. Його малюнки, дбайливо виконані, свого часу експонував Музей етнографії.
Докладно вивчив говірки рідних сторін Броніслав Кобилянський, опублікував цінні праці з діалектології. До самозабуття любив свою таємничу Волинь св. п. проф. Іван Денисюк. Міг годинами говорити про те, які смачні страви готують у них із картоплі, і любив, коли на день народження приносили йому запечену в мундирі бульбу. Знав безліч легенд, переказів чарівного краю Лесі Українки. Плекав квіти, милувався деревами, душею відчуваючи, що рослинний світ на нашій землиці – найдосконаліша цивілізація, яку подарував Творець. І сьогодні чимало наших науковців збирають етнографічні матеріали, працюють над історією своєї рідної місцевості.
Серед достоїнств цієї генерації була одна, яка особливо тішила моє око. Чому? Скажу далі. Ці поважні пани знімали капелюха ще у вестибюлі, чемно віталися з охоронцями, уміли сказати приємне слово прибиральниці, елегантно віталися з жінками-колегами. Таку звичку мав св. п. ректор Євген Лазаренко. Відповідаю, чому я це помітила. Мені вже довелося стикатися зі солдафонською поведінкою чиновників, коли у свої 15 років працювала бухгалтером у Золотому Потоці, на Кіровоградщині, де приблизно в середині 50-х років була зі студентами на польових роботах, бачила жінок, які ломами товкли камінь, ремонтуючи дороги. Прикладів було достатньо і в самому Університеті, де певна категорія начальників вважала своїм обов’язком насаджувати страх і безапеляційний послух.
* * *
Майже щороку зустрічаюся з випускниками факультету, які приїжджають із різних міст України, і є певна закономірність: що далі від студентських років, то якось рельєфніше вони бачать Університет, глибше оцінюють його роль у своєму житті. Кажуть, цитуючи Святе Письмо, що осягнули скарб, який не поїсть міль, не точить іржа, до якого не підкопається злодій, що їх вчили добра, навчили розуміти людей і цінності життя, що їм дали основу для формування своєї мовної особистості, збагачення власного духовного світу і світу свого оточення. Тепло згадують багатьох наставників, особливо словесників – Миколу Лимаренка, Юліана Редька, Володимира Здоровегу, Володимира Кибальчича, Павла Ящука, Михайла Нечиталюка. А колишній студент факультету Микола Босак, лауреат Літературної премії імені Остапа Вишні, лауреат Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова – 2007”, пишучи від імені, як він каже, київської колонії випускників, назвав Франковий університет українською Сорбонною.
Так бачать нас наші вихованці, то й Університет приречений таким бути. І хай йому щастить і благословенним на віки вічні буде його ім’я.
Олександра Сербенська,
заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка