Мій перший спомин про університет… Зовсім дитячий, та все ж, як мені тепер видається, велемовний…
Осінь гіркого 1942 року, коли від крові хижіла земля (В. Симоненко)… Мені йде восьмий рік життя, одначе під час війни діти дорослішають трагічно швидко. Стоїмо з моїм дідусем – отцем Юліаном Дзеровичем, каноніком Святоюрської капітули та довголітнім директором учительської семінарії – перед Університетом. Дідусь каже, що цей Університет носить ім’я Івана Франка, письменника, який написав “Абу-Касимові капці” та “Лиса Микиту” (ці твори були супутниками мого дитинства). Дідусь розповідає мені, що Він вчився в цьому Університеті і, можливо, я колись вчитимуся в ньому. Задумавшись, Дідусь починає декламувати вірш “Земле, моя всеплодющая мати…”… Декламує із захопленням, не звертаючи уваги на метушню довкруги. Я звикла до Дідусевих декламацій, але оцій суджено було запасти в душу дуже глибоко – назавжди… Минуло відтоді близько дев’яти років, і ось з 1 вересня 1951 року я – студентка Франкового університету: англійського відділу факультету іноземних мов.
Студенти далеких і рідних п’ятдесятих… Дивлюсь на світлини і намагаюсь, не лукавлячи ні на йоту (бо це було б святотатством!), охарактеризувати нас – не героїв, не геніїв, а звичайнісіньких собі студентів. Факультет іноземних мов заснували 1950 року, відділивши окремі підрозділи від філологічного факультету та перевівши студентів з Одеського університету. Серед студентів-першокурсників більшість зовсім юних, що недавно відсвяткували своє 16-річчя. Але є й старші, передусім мужчини, яким уже майнула в вічі сивина. Одягнені всі були надзвичайно скромно. Дівчата (усі з косами) – у видозмінених шкільних формах, чоловіки – у вітрівках. Коли один студент уже на другому курсі прийшов у краватці, це викликало бурю аплодисментів і щирого захоплення.
За нами було вже чимало переживань і родинних втрат, буденністю для нас – нічні вивози, постійна турбота старших, чи є хліб увечері вдома – наче б то його вистане на страшну, далеку дорогу до Сибіру. Чимало з нас мають якусь “хибу“ в біографії і бояться виключення. Є серед нас і чимало таких, яким ніщо не загрожує – дітьми радянської аристократії завжди був відомий відділ англійської філології. Усі навчаємося разом і всім притаманне почуття радості від того, що вже закінчилася війна. Правда, не так закінчилася, як би того хотілося багатьом, та все ж закінчилася. На англійський відділ приймали тоді і тих, хто зовсім не вивчав англійської мови. Мабуть, зробили правильно з погляду педагогічного, що не поділили нас на групи залежно від знання/незнання нашої майбутньої спеціальності В одній групі були й ті, що вивчали мову від 5-го класу, і ті, хто абетки англійської не знав. До речі, на державних екзаменах різниці не відчувалося. Ми всі хотіли вчитися, дуже хотіли. Не всім давалася легко англійська вимова, але старалися всі.
Наші викладачі працювали з нами дуже старанно, хоча умови були специфічними. Жодної людини, для якої англійська мова – рідна, ми протягом навчання не бачили й не чули. Жодного підручника, опублікованого в англомовному світі, не читали. Передачі англомовних радіостанцій слухати боялися. Розмовляти в побуті англійською мовою ніхто не пробував. Ми, студенти англійського відділу, з цікавістю слухали, як викладачі німецького відділу розмовляли зі своїми студентами німецькою мовою. Згадую такий дивний випадок – з погляду сьогодення. Дуже вже хотілося цю загадкову англійську мову вивчити до глибин. І ось з двома друзями – моїм однокурсником Святославом Маньковським та четвертокурсником Сергієм Руденком – я домовилася систематично зустрічатися після занять, щоб говорити англійською. Жартуючи, ми назвали наше маленьке товариство по-англійському MAC (“Mutual admiration company” –“Товариство взаємного захоплення”). Усе йшло добре, ми систематично зустрічалися, аж ось одного дня мене повідомили, що секретар комсомольської організації факультету викликає мене терміново. Коли ж я зайшла туди, побачила декількох осіб, які прискіпливо допитували мене все про мене. Нарешті, розмова зосередилася на тому, з якими іноземцями я була в Оперному театрі. Оскільки цими “іноземцями” були Святослав та Сергій, я зраділа, бо зрозуміла, про що йдеться моїм допитувачам, і розказала про наше товариство. Реакція була дуже дивною: ви навчаєтеся на відділі англійської філології, то, очевидно, на заняттях говорите англійською мовою. Але ж навіщо було говорити по-англійському в театрі? Понад місяць – і день за днем, і день у день – ми всі троє ходили по всіляких організаціях і поясняли письмово й усно наш вчинок. Так і наше товариство розпалося… Дивно, що в таких умовах наші випускники мали досить глибокі знання з англійської мови.
В Університеті вперше я особисто (та, мабуть, і інші) зустрілися з викладачами – корінними львів’янами. Я навчалася в середній школі № 36 міста Львова, і нас не навчав жоден місцевий учитель. На щастя, учителі, що приїхали до Львова, ставилися до нас дуже добре, намагаючись зрозуміти нас, виховати у дусі соборності України. В університеті ми зустрілися з професором Михайлом Івановичем Рудницьким, доцентом (згодом професором) Богданом Михайловичем Задорожним, з викладачами класичної кафедри. Це також був цікавий досвід. Керівником моєї дипломної роботи про народність поезії Роберта Бернса був проф. М. Рудницький. Тепер, коли я добре обізнана з Його творчістю, я часто роздумую над тим, яким мовчазним він був, а знав, виявляється, так багато. Знайомство з Миколою Зеровим, дисертація про Івана Франка, праця над перекладом Шекспірового “Гамлета”, постановка цього перекладу під час німецької окупації, праця в “Ділі” – ні про що не згадував професор. Часом, правда, дещо проривалося на зразок: “Очевидно, соціалістичний реалізм – найвище досягнення літератури, але як же тоді бути з Шекспіром?” Такі зауваження Професора западали глибоко в нашу свідомість і змушували замислюватися.
Студенти тих часів були мовчазними, але Франків дух був серед нас. За все моє перебування в Університеті я ніколи на заліках чи іспитах не користувалася російською мовою – крім іспитів з російської мови та російської літератури. І так само поводилися всі інші місцеві студенти. До нас приєднувалися деякі випускники російських шкіл, з певними, часом приспаними, українськими генами. Коли ж викладач інколи запитував, якою мовою читати лекції, ми були надзвичайно активними у відстоюванні рідної мови у викладанні.
Молодь, навіть отака, скалічена війною, мала досить добре почуття гумору. Десь на біду всім філологам з’явилася 1950 р. праця “Марксизм і питання мовознавства”, яку написав Й. Сталін. Мабуть, справжнім автором її був відомий російський філолог – академік В. Виноградов. Упродовж кількох років усі студенти і викладачі були зобов’язані без кінця цитувати цю працю, у якій було подано критику марризму. Старанніші та боязливіші викладачі починали кожне заняття із згадки про цю книжку і дуже гнівно реагували на репліки студентів на зразок: “Ви ж на минулому занятті про це саме говорили, хіба ж таке можна забути?” та ін.
Добре пам’ятаю той день – 5 березня 1953 року, коли радіо повідомило, що “батько всіх народів” “скончался”. Спеціально вживаю російське слово, бо наше “вмерти” якось до цієї потвори застосувати не можна. Коли я виходила з дому, моя згорьована Бабуся (втратила двох синів та зятя) сумно сказала лише єдине слово: “Уважай!”. В Університеті – зосереджені обличчя. “Знаєш?” – запитав мене близький товариш і, очевидно, зауваживши усмішку, застеріг: “Не кажи нічого”. Бідолашним нашим викладачам було дуже складно. Їм необхідно було імітувати смуток, якого абсолютна більшість з них не відчувала. Ми намагалися допомогти їм, кажучи: що більше горе, то інтенсивніше треба вчитися. Тому вірш Д. Павличка “Коли помер кривавий Торквемада…” для мене епохальний і дивовижно сміливий.
Коли ми були п’ятикурсниками, вперше студенти поїхали масово допомагати колгоспникам у зборі урожаю. Це була надзвичайна поїздка. Нас повезли в Кіровоградську область, де ми пробули понад місяць. Не переконана, чи сільському господарству наша праця була рентабельною (хоча загалом ми працювали чесно), але нашому відчуттю єдності України ця поїздка дуже посприяла. Ми побачили прекрасний, величний наш чорнозем, побачили й почули україномовне українське село, відчули, що український нарід – єдиний. Довідалися й дещо про Голодомор, одначе дуже мало – адже люди вміли мовчати, а не говорити.
По-різному склалося наше життя після закінчення Університету, але, перефразовуючи слова І. Франка, ми всі пішли в мандрівку життя з рідного університету печаттю.
Роксолана Зорівчак,
завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура