Рец. на книгу: Юрій Горблянський. Миттєвості: Опівнічні роздуми. Статті. Есе. Полеміка. – Львів: ТзОВ «Дизайн-студія «Папуга». – 2013. – 254 с.
«Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся» – цією цитатою з твору П. Куліша «Листи з хутора» закінчуються «Миттєвості…» Ю. П. Горблянського. І ця цитата лейтмотивом проходить через усю книжку, де зібрано чимало статей, есе, роздумів та інтерв’ю автора.
Підбір матеріалів повністю суб’єктивний, зумовлений закоханістю автора в рідну літературу та культуру загалом. Відкривається книжка розділом «Філософія мови і буття», у якому вміщено лише одну соціолінгвістичну розвідку – «Мова про мову та про нас у ній». Це ґрунтовна стаття патріота й філолога про найбільш наболіле.
У книзі (розділ «Особистість у науці») подано цікаві матеріали про професорів філологічного факультету Івана Денисюка, Миколу Ільницького та доцента Івана Остапика. До слова, відзначу, що з університетських викладачів найбільше поталанило педагогам кафедри класичної філології, бо викохали вони незрівнянний талант Андрія Содомори, а він їм віддячив прекрасною збіркою «Лініями долі». Доцент Ярослав Гаврилишин у книзі «З архівів моєї пам’яті» створив прекрасні портрети своїх викладачів – Богдана Задорожного, Стефанії Пелиньо, Анни Мюллер, Федора Шумиляка. На жаль, про викладачів у нас пишуть значно менше, ніж вони на це заслуговують.
Поважне враження справляють статті, присвячені проблемі літературної критики в Україні. На численних доказах автор обґрунтовує думку про те, що літературні критики повинні проникати у величні прозріння українського інтелекту і творчого духу.
Сприяє роздумам смілива стаття «Кривава фієста сучасності» в одкровенні від Ліни Костенко (зауваги про «Записки українського самашедшого»). У ній автор сам намагається зрозуміти та показати читачеві, як же воно трапилося, що Ліна Костенко – геніальна поетеса з виразним філософсько-медитативним пульсуванням художньої думки – стала прозаїком і написала роман. Автор цитує Івана Дзюбу, який назвав цей роман «вражаючою хронікою душі інтелігента у світі абсурдів – українського та світового».
Деякі статті Юрія Петровича – це своєрідний цитатник (про Ліну Костенко, Лесю Українку), але по-своєму дуже корисні. Вислови підібрано дуже вдало, зазначено з якої поезії взято цитату. Оцінюючи такі статті, слід врахувати своєрідність нашої доби. На жаль, у наш час поетичних цитат знають мало, тож читання таких цитатних статей – це своєрідний катарсис для душі.
У розвідці «Компендій» про Івана Франка» ідеться про зшиток журналу «Усе для школи», автором-упорядником якого є літературознавець Микола Легкий, де, на думку Юрія Горблянського, створено цілісний творчий портрет Івана Франка. Я в основному згодна з автором. Одначе, задумуюся над тим, як розуміють компендій про того чи іншого письменника британські дослідники. У їхньому розумінні він може бути більш-менш повним лише тоді, коли створено повний опис міста, де письменник прожив більшість свого життя. Для В. Шекспіра такою є, наприклад, книжка Стефана Портера «Shakespeare’s London» із підзаголовком «everyday life in London 1580–1616» («Щоденне життя в Лондоні 1580–1616»), опублікована вперше 2009 року. І мріється таке видання про Львів Франкових часів (1875–1916)… Наскільки повнішим було б розуміння творчості поета!
Із почуттям глибокої пошани написано статтю про М. Старицького – «Він подарував нам «мрію»: літературний портрет Михайла Старицького (культурологічна актуальність біографістики). Із великою зичливістю пише автор про любов Михайла Старицького до рідної культури, про його самовіддану працю заради українського народу. Має вона один ґандж: не згадано в ній вагомого внеску Михайла Старицького в англомовну шекспіріану – повного коментованого перекладу Шекспірової трагедії «Hamlet, Prince of Denmark» українською мовою, опублікованого 1882 року. У нас усе ще відчувається певна недооцінка перекладної літератури, що є невід’ємною частиною кожної національної літератури. Адже навіть наші студенти-філологи не слухають повноцінного курсу історії українського художнього перекладу і, отже, не можуть осмислити всього літературного процесу в українській культурній полісистемі.
Хочеться звернути увагу також на випрацьованість наукового мовлення автора, на перебірливий, раціональний ужиток іноземних слів, зокрема термінів, на глибоку увагу до кожного значеннєвого відтінка. Цікаві заголовки окремих розвідок: «Алхімік слова (До 115-річчя від дня народження Максима Рильського)», «В її акордах чутно кроки Бога», «І хто кому натхненням був…», «Про «вічну молодість» і «велику гармонію» вченого (штрихи до портрета Миколи Ільницького)» та ін. Правда, інколи автор вживає (як на мене) надто багато лайливих слів. Адже більше мистецтво – дошкульно скритикувати, висміяти делікатним висловом.
Завершується книжка «Опівнічними роздумами» – виписками та враженнями автора. Вони дуже цікаві й дотепні, у них чимало людської мудрості.
Науковий апарат книжки – на належному рівні. До більшості статей подано список використаної літератури. Полегшує користування книжкою «Іменний покажчик».
Юрій Горблянський присвятив книжку своїм батькам «із вдячністю за те, що подарували мені щастя жити і бути людиною». Це – дуже зворушливо й повчально.
Деякою мірою дивує те, що в книзі нема інформації про самого автора. А дуже шкода! По-перше, історія нації складається зі суми історій кожного з нас; по-друге, життєпис Юрія Горблянського досить типовий для його ровесників, які розпочинали вищу освіту вже в університетах, що очищувалися від ідеологічних ретязів. Отож, у рецензії доведеться подати стислу інформацію про автора.
Юрій Петрович Горблянський – бойко. Він народився у березні 1973 року в самому серці Карпат, у селі Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Закінчив відділ української мови та літератури філологічного факультету Університету у Львові, від 1997 до 2000 року навчався в аспірантурі на кафедрі української літератури імені академіка М. Возняка (тема дисертації – «Художня проза Агатангела Кримського»). Від 2000 року Юрій Петрович працює провідним спеціалістом Центру громадських зв’язків (від 2010 року – Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр) рідного Франкового університету. Юрій Петрович – автор понад 40 наукових і літературно-критичних публікацій, серед них – розвідка «Специфіка автобіографізму роману Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» (1997), «Інтелектуалізм у художній прозі Івана Франка та Агатангела Кримського» (2009) та ін. Він – співупорядник книг «Львівський національний університет імені Івана Франка під час виборів Президента України 2004 року» (2005); «Patriae decori civibus educandis: До 60-річчя від дня народження ректора Івана Олександровича Вакарчука» (2007). Юрій Горблянський разом із фольклористом Ігорем Гунчиком є співзасновником «Українського товариства дослідників фольклору» та Всеукраїнського науково-освітнього журналу «Міфологія і фольклор». Український журнал «Міфологія і фольклор» виходить друком із 2008 року з доброго благословення славної пам’яті професора Івана Денисюка та за підтримки професора Романа Кирчіва (вийшло у світ уже 16 випусків і цього року журнал став фаховим виданням).
Рецензована книжка належить до тих, що допомагають будувати собори людських душ, зокрема юних, студентських. Тож побажаймо автору творчого врожаю, а книжці – щасливої долі.
Роксолана Зорівчак,
професор, завідувач кафедри
перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура