Нещодавно своє 160-річчя відзначила Львівська школа української словесності – її осердям є наукові підрозділи Львівського національного університету імені Івана Франка, що виникли й розвинулися на основі кафедри руської словесності, яку на хвилях революційного піднесення європейської “Весни народів” 1848 р. виборола українська громадськість Галичини. Цю кафедру, засновану для вивчення мови, літератури і фольклору українського народу, очолив один із учасників гуртка романтиків “Руська Трійця” – мовознавець, історик літератури та фольклорист Я. Головацький. Його наступниками були відомі вчені, які заклали міцні підвалини львівської філологічної школи: історіограф українського письменства і мовознавець О. Огоновський; дослідник українсько-слов’янських культурних зв’язків О. Колесса та його брат академік Ф. Колесса, один із творців новітньої фольклористики; відомий медієвіст К. Студинський; славіст і мистецтвознавець І. Свєнціцький; засновник франкознавства Михайло Возняк і чимало інших науковців європейської слави.
Кожному з цього яскравого сузір’я фундаторів наукової україністики притаманна універсальність дослідницьких зацікавлень, вони залишили по собі учнів, котрі продовжували й розвивали різноманітні напрями гуманітарних студій. Традиції кафедри-праматері успадкували сучасні кафедри української літератури імені академіка М. Возняка (завідувач – професор Т. Салига), української мови (завідувач – професор З. Терлак), української фольклористики (завідувач – професор В. Івашків) із їхніми дочірніми відгалуженнями: кафедрами українського прикладного мовознавства (завідувач – професор І. Кочан), загального мовознавства (завідувач – професор Ф. Бацевич), теорії літератури і порівняльного літературознавства (завідувач – член-кореспондент Національної академії наук України, професор М. Ільницький), які співпрацюють зі спорідненими кафедрами славістики (завідувач – Н. Лобур), полоністики (завідувач – А. Кравчук), русистики (завідувач – І. Єременко) і сходознавства (завідувач – Я. Полотнюк) та двома дослідними установами – Інститутом франкознавства (директор – С. Пилипчук) та Інститутом літературознавчих студій (директор – Л. Сеник).
Якими сьогодні уявляємо півторастолітні еволюційні лінії різних напрямів університетської філології? Уже ранні праці Я. Головацького засвідчили пробудження наукового зацікавлення рідною мовою. Послідовним прибічником формування української літературної мови на народнорозмовній основі виступив О. Огоновський у монографії “Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache” (“Студії в царині руської мови”, 1880), підручнику “Граматика язика руського” (1889) та інших виданнях.
Василь Сімович
Однак упродовж усього ХХ ст. окупаційні уряди чинили тиск на університетське мовознавство: у 1918–1928 рр. польська влада закрила кафедру української мови, за гітлерівського режиму Університет загалом припинив своє існування, а в радянські часи за звинуваченнями в українському націоналізмі було ув’язнено з 1947 по 1956 роки завідувача кафедри П. Кострубу, на початку 1970-х років звільнено з роботи професора І. Ковалика та інших викладачів.
За тих нелегких часів університетські вчені досліджували і розбудовували фонетику і фонологію української мови (П. Коструба, Б. Ключковський), граматику (І. Ковалик, Ю. Редько, І. Петличний, Т. Возний), діалектологію та історію мови (Б. Кобилянський, Є. Черняхівська), лексикологію і лінгвостилістику (І. Ощипко, О. Сербенська), різні царини загального мовознавства (Є. Кротевич, І. Грицютенко, І. Галенко).
Тодішні праці львівських мовознавців були новаторськими за змістом і суттєво збагатили українську лінгвістику. Зокрема, І. Ковалик заклав теоретичні основи однієї з наймолодших галузей мовознавства – дериватології; Ю. Редько плідно працював у царині ономастики, видав один із перших словників українських прізвищ; П. Коструба був одним із авторів академічного курсу фонетики і фонології; Б. Кобилянський вивчав українські діалекти, зокрема гуцульський, опублікував цінні праці з української діалектології; один із найавторитетніших українських методистів М. Шкільник видав низку підручників з української мови. Учні професора І. Ковалика активно працювали в галузі українського словотвору (Т. Возний, І. Ощипко та ін.).
Хоча в першій половині 70-х років під ідеологічним тиском змушені були покинути Університет І. Ковалик, Ю. Редько, І. Петличний, Б. Кобилянський, кафедра згодом зуміла активізувати дослідження з термінології та лексико-граматичної системи української мови, ініціатором яких була завідувач Т. Панько. У 70-х – 80-х роках побачили світ перекладні словники термінів (В. Пілецький, І. Кочан), словники з культури мови (Д. Гринчишин, З. Терлак), монографічні дослідження і навчальні посібники з української мови (Т. Панько, І. Кочан, З. Терлак, М. Білоус).
Сьогодні наші мовознавці продовжують дослідження фонетичної та лексико-граматичної системи української мови у функціональному аспекті, вивчають проблему становлення норм на всіх рівнях мовної системи, беруть участь в укладанні різного типу словників української мови. Опубліковано монографії з проблем української діалектології (Л. Григорчук), словотвору (І. Кузьма), лінгвостилістики (І. Ціхоцький), видано “Словник труднощів української мови” та “Словник-довідник з культури української мови” (Д. Гринчишин і З. Терлак), “Екологія українського слова” (М. Білоус), словник методичної термінології (Н. Захлюпана, І. Кочан), навчальні посібники і розмовники для вивчення української мови як іноземної (З. Терлак, Н. Захлюпана). Невдовзі побачить світ “Словник мови поетичної збірки І. Франка “Зів’яле листя””, який уклав З. Терлак.
Науковці кафедри загального мовознавства досліджують актуальні питання філософії мови і комунікативної лінгвістики (Ф. Бацевич), соціолінгвістики (Г. Мацюк), прикладної лінгвістики (Л. Сваричевська, С. Бук), етнолінгвістики (Л. Гонтарук), порівняльно-історичного мовознавства (асист. О. Ясіновська). А на кафедрі українського прикладного мовознавства вчені вивчають, крім своєї магістральної тематики, методики викладання української мови як іноземної, також проблеми термінознавства (І. Кочан, І. Процик), риторики (Б. Сокіл), лінгвокраїнознавства (Н. Станкевич, О. Антонів), української мови професійного спілкування (З. Мацюк), лексику різних семантичних пластів (З. Василько, Г. Тимошик, Н. Хібеба). Високі оцінки в науковому світі отримали нещодавно видані монографії і підручники Ф. Бацевича (“Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень”, 2008), Г. Мацюк (“Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики”, 2009), Б. Сокола (“Риторика”, 2009), З. Мацюк та Н. Станкевич (“Українська мова професійного спілкування”, 2010).
Давні й міцні традиції має в нашому Університеті дослідження давньої української літератури. Основи медієвістики заклали професор О. Огоновський і його учень І. Франко, академіки К. Студинський і М. Возняк, відомий дослідник Т. Пачовський. Цю, занедбану за радянських часів, важливу галузь відновлено сьогодні завдяки зусиллям професора Б. Криси та її учнів і колег. На основі студій над “Словом о полку Ігоревім” (І. Калинець), середньовічним літописанням та агіографією (Н. Федорак, Д. Сироїд), бароковою поетикою (Б. Криса, Г. Крук) сучасні університетські медієвісти простежують спадкоємні еволюційні лінії, які пролягли між давноминулими епохами і нашою сучасністю, аргументовано підтверджуючи тезу про синтез традицій як основу літературного поступу на кожному новому етапі розвитку.
Михайло Возняк
Історіографію новочасного письменства започаткували праці Я. Головацького (дослідження про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Шашкевича) та О. Огоновського (“Історія літератури руської” в 6 тт., 1887–1893). Їхні наступники О. Колесса та К. Студинський творили концепцію самостійності й самобутності українського письменства в контексті інших слов’янських літератур. У повоєнний період академік М. Возняк започаткував збірник “Іван Франко. Статті і матеріали”, брав активну участь у підготовці до друку 25-томного видання творів І. Франка, а його учні – 50-томного видання Каменяра. Затиснуті в лещатах неймовірного ідеологічного тиску, намагалися зберегти й розвинути традиції класичного літературознавства Д. Лукіянович і М. Рудницький. Майстерність митців дорадянського періоду і своїх сучасників висвітлювали С. Шаховський, О. Мороз, П. Гонтар та їхні молодші колеги – учні академіка М. Возняка І. Денисюк, Л. Міщенко, А. Скоць, а питання теорії літератури й історії критики досліджували Василь Лесик та І. Дорошенко. Студії професора І. Денисюка (монографія “Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.”; збірне видання “Літературознавчі та фольклористичні праці” в 3 томах, 4 книгах) піднесли на європейський методологічний рівень українську генологію, фольклористику і франкознавство.
Сучасну історію університетської словесності творять дослідники різних генерацій – від аспірантів і до поважних корифеїв національної науки А. Скоця, Л. Сеника та їхніх колег, як-от шістдесятник М. Ільницький чи сімдесятник Т. Салига.
У галузі шевченкознавства та письменства ХІХ століття плідно працюють А. Скоць, Л. Бондар, Р. Крохмальний, Р. Чопик, С. Микуш. Співробітники Інституту франкознавства та інших факультетських підрозділів досліджують життєвий шлях і громадську діяльність Каменяра (Я. Мельник, М. Гнатюк, Л. Бондар, В. Микитюк). Завершено видання десятитомної біографічної праці “Іван Франко” Р. Горака та Я. Гнатіва), виходять монографії про Франкову поезію (А. Скоць, Л. Бондар, В. Корнійчук), прозу (Р. Чопик, Т. Пастух), наукову спадщину (М. Ільницький, Я. Мельник, М. Гнатюк, С. Пилипчук, Т. Пастух).
Учені Львівського університету стали піонерами в осмисленні українського антирежимного письменства в контексті літератури Опору європейських країн. Білі й криваві плями українського письменства ХХ століття вивчають Т. Салига (“Імператив” 1997, “Воздвиження храму”, 2009), Л. Сеник (“Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності”, 2002), І. Яремчук (“Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА”, 2006), М. Ільницький (“Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова”, 2003; “У фокусі віддзеркалень”, 2005), М. Крупач, В. Працьовитий, О. Легка, А. Печарський, Б. Пастух.
Науковці факультету, зокрема викладачі кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства, інтенсивно досліджують українську літературу в слов’янському та загальноєвропейському культурному контексті, актуалізуючи досвід української та світової теоретичної думки (В. Моторний, М. Гнатюк, В. Корнійчук, М. Гірняк, Н. Григораш, О. Галета, Т. Лучук). До непересічних здобутків у цьому напрямі варто зарахувати тритомник “На перехрестях віку” (2008) М. Ільницького та першу й досі неперевершену в Україні антологію світової літературно-критичної думки ХХ століття “Слово, Знак, Дискурс” (упорядник М. Зубрицька).
Ще з часів Я. Головацького українська філологія утвердилися в переконанні, що усна народна творчість – живлюще джерело письменства і національної культури загалом. Продовжуючи традиції “Руської Трійці” і свого патрона, до розвитку фольклористичної науки як одного з фундаментальних напрямів української словесності й українознавства загалом у Львівському університеті долучилися М. Грушевський, який 1894 р. очолив створену кафедру української історії. На той час у Львові також сформувалася плеяда вихованців Університету, до якої увійшли І. Франко, О. Колесса, В. Гнатюк, К. Студинський, І. Свєнціцький та ін., які своїми науковими працями в галузі фольклористики й етнографії здобули визнання в усьому слов’янському науковому світі, у багатьох європейських академічних інституціях.
Іван Денисюк
Dе jure школу української фольклористики у Львівському університеті пов’язують із відкриттям 1939 р. кафедри фольклору та етнографії. Її очолив академік Філарет Колесса – патріарх української фольклористики, відомий у слов’янському світі вчений, етномузикознавець, етнограф, композитор і літературознавець. Ф. Колесса є засновником українського етнографічного музикознавства. Народну творчість досліджував у її історичному розвитку та в комплексному охопленні. Учений розробив аналітичну методику вивчення пісенної ритміки, записав і дослідив українські думи, обґрунтував концепцію про народне походження українського епосу, а також дослідив деякі аспекти зв’язків народного і професійного мистецтва. Крім того, значну увагу приділяв проблемі еволюції народнопісенного стилю, систематизував український фольклор, студіював проблему психології народного мислення.
Становлення глибоких наукових традицій уснословеснознавства у Львівському університеті тісно асоційоване з ім’ям Адама Фішера (1889–1943), фольклориста, етнографа, етнолога, представника культурно-історичної школи, автора праць у галузі фольклору, народного мистецтва та біографій польських етнографів. При кафедрі цей учений зорганізував етнографічний музей та архів (із іконографічною збіркою). Членами новоствореної кафедри фольклору та етнографії із січня 1940 р. також були асистент Ярина Нестюк та старший лаборант Генрик Перльс. У повоєнний час на кафедрі працювали, окрім її завідувача Ф. Колесси, доцент І. Кухта та лаборант Л. Козакевич.
Після смерті Ф. Колесси єдину в Україні кафедру фольклору та етнографії 1947 р. без будь-яких на те причин закрили. Аж через сорок три роки, 1990 р., напередодні проголошення незалежності України роки відбулося друге її народження. Новоствореній кафедрі української фольклористики присвоїли ім’я першого її керівника – академіка Філерета Колесси, завідувачем став професор Т. Комаринець – відомий український літературознавець і фольклорист.
Тепер на кафедрі можна виокремити кілька основних наукових напрямів. Найповніше представлено дослідження історії фольклористики, які презентують: Я. Гарасим своєю монографією про культурно-історичну школу, В. Івашків – дослідженням “Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша”, С. Пилипчук – дослідженням і перевиданням пареміологічної спадщини І. Франка, Г. Сокіл – монографією “Осип Роздольський. Життя і діяльність”, А. Вовчак – дослідженням української фольклористики в німецькомовних джерелах кінця ХІХ – поч. ХХ ст., Л. Яремко – вивченням фольклористичної спадщини М. Костомарова, Б. Олейко – осмисленням фольклористичного доробку В. Петрова.
На кафедрі сформувався потужний напрям “Література і фольклор”. Його першим репрезентантом був Т. Комаринець, автор монографії “Тарас Шевченко і народна творчість”, нині цей аспект розробляють В. Івашків, а також Р. Марків – дослідник проблем фольклоризму в українській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
Підвалини одного з найновіших напрямів – етноестетики фольклору – заклав довголітній професор кафедри І. Денисюк у праці “Національна специфіка українського фольклору”. Сьогодні цю концепцію на обширному матеріалі розбудував Я. Гарасим у докторській монографії “Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору”.
Політичні аспекти усної народної творчості українців на кафедрі української фольклористики імені Ф. Колесси, продовжуючи традицію, яку започаткував М. Драгоманов, вивчає М. Чорнопиский. Нові підходи до вивчення українських чарівних казок застосувала дослідниця фольклорної прози О. Олійник. Напрям дослідження теорії усної словесності та магічно-сакрального фольклору представляють І. Остапик, О. Гінда та І. Гунчик. Традиції колессівської школи музичної фольклористики на кафедрі продовжують І. Довгалюк, І. Федун та О. Сироїд.
2010 р., напередодні святкування 350-річчя Університету, створено Лабораторію фольклористичних досліджень (завідувач – А. Вовчак) як структурний підрозділ філологічного факультету. Її метою є модернізація університетського вишколу фахівців-фольклористів через залучення студентства до актуальних наукових проектів, спеціалізування в конкретних дослідницьких програмах. Заснування лабораторії стало ще одним важливим кроком у реалізації статусу Львівського університету як провідної науково-дослідної інституції України.
Загалом за останнє десятиліття представники філологічної школи Львівського університету підготували й видали близько 250 літературознавчих монографій і збірників, підручників і посібників, словників. Лише минулого 2010 р. опубліковано 550 наукових статей, зокрема 127 – у зарубіжних виданнях, 225 – у фахових виданнях, 168 – в інших українських виданнях.
Концептуальний плюралізм, глибина інтерпретацій, різнобарв’я оцінок – визначальні риси, які надають сучасній гуманітаристиці привабливості, роблять її цікавою, впливовою, ефективною. Творена представниками різних вікових груп, естетичних уподобань, методологічних орієнтацій, школа української словесності Львівського національного університету імені Івана Франка докладається працею свого інтелекту до розбудови новітньої національної науки.
Ярослав Гарасим,
Василь Будний,
Зеновій Терлак