У вінок шани Григорію Кочуру (до 106-ї річниці від дня народження)
Болів я болем слова нашого…
Г. Кочур
Григорій Кочур сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як Михайло Драгоманов, Іван Франко, Максим Рильський, Микола Зеров, Микола Лукаш та інші Достойники Слова, уважав саме цю споруду одним із засобів здобуття інтелектуальної волі для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив себе повністю і подарував українській перекладній літературі «здоровий корм духовий» (уживаючи вислів І. Франка).
Линучи думками в минуле, благословляю той лютневий день 1968 року, коли вперше зустріла Григорія Порфировича Кочура. Ця зустріч відбулася за добре відомою багатьом українським літераторам адресою – вул. Пушкінська 20, помешкання 32, – це господа Ірини Іванівни Стешенко.
Відтоді навічно я стала ученицею Григорія Порфировича. Виховував, навчав мене як громадянку, як дослідника, як педагога. Починав з азів. Читав кожну мою статтю, виправляв, роз’яснював, учив обмежувати суперлативи, позбуватися панегіричного тону, висловлюватися простіше й зрозуміліше, аргументувати кожну думку, застерігав від хвороби «впливології», вимагав абсолютної точності в поданні фактажу. Надсилав чимало книжок. Обговорював методологію окремих досліджень. Писав довгі листи (ні, не на друкарській машинці вистукані – писані рукою), описував чимало подій минулого, приміром, як трапилося, що переклад фрагмента «Пірам і Тізба» з «Метаморфоз« Овідія, що його здійснив Іван Стешенко, опубліковано у «Вибраному« М. Зерова 1966 року.
Григорій Кочур, його постать, його праці завжди зі мною – і в науково-пошуковій роботі, і в навчально-методичній, і в щоденному побуті. Відхід Григорія Порфировича у вічність (15 грудня 1994 року) – один із найтрагічніших у моєму далеко нелегкому житті. З особливим пієтизмом дивлюся на портрет Григорія Порфировича, слухаючи декламацію Його поезії. Коли маю певні непереборні труднощі, клопоти й клопотенята, також дивлюся на рідний портрет і прошу поради, як доречно розв’язати ту чи іншу заплутану справу, як найчесніше вчинити.
Як професор і завідувач кафедри, Патроном якої є Григорій Кочур, як викладач і як вихователь докладаю максимум зусиль, щоб у нашу вкрай складну епоху студенти були кочурівцями, щоб вберегти їх від згубних притранспортованих нам ідей десакралізації Символів Нації – начебто необхідних культурним націям. Намагаюся, щоб у їхніх душах були повноцінна повага та любов до рідної мови, до Достойників українського письменства, найсяйливіших імен української та світової культури.
Григорій Кочур – один із найяскравіших талантів українського письменства, поет і мислитель, в основі діяльності якого лежить українство як феномен, зробив настільки посильний, велегранний внесок до світової культури, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків – кочурознавство. Цей термін поступово набуває прав наукового громадянства. Які ж наші головні завдання в цій галузі?
Перекладна спадщина Григорія Кочура виконує і ще дуже довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва. Треба досліджувати перекладацькі засади, перекладацьку стратегію, компенсаторські механізми Г. Кочура, його індивідуальні творчі знахідки, лексичну й синтаксичну своєрідність його перекладів, зіставляти з іншими майстрами – його попередниками, сучасниками й послідовниками.
Дуже бажано, щоб кочурознавство вийшло за межі України, щоб переклади досліджували іноземці, з чиїх рідних мов перекладав Григорій Порфирович, як, приміром, пошуки відомого англомовного перекладача української літератури Віри Річ щодо майстерності Григорія Кочура – перекладача Шекспірового «Гамлета». Можливо, тоді виникне змога в багатьох випадках встановити: на основі яких оригіналів здійснено той чи інший переклад.
Теоретичні праці Григорія Кочура стали вагомим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Тепер науковці мають повну можливість дослідити погляди Григорія Кочура як теоретика й історика українського художнього перекладу в контексті його доби. Для утвердження історії українського перекладознавства, для дослідження еволюції перекладацької думки корисно вивчити теоретичний доробок Григорія Кочура у зіставленні з поглядами його попередників – Івана Франка, Олександра Фінкеля, Миколи Зерова та сучасників і послідовників – Максима Рильського, Віктора Коптілова, Михайла Москаленка, Андрія Содомори й ін. Статті Григорія Кочура довго слугуватимуть зразками перекладознавчої критики, що належать до найвагоміших і найменш випрацюваних жанрів. Тепер, коли часто замість перекладів з’являються низькопробні трансляторії або таки перекрадання, потреба в дійовій критиці – величезна.
Вимагає опрацювання тема «Григорій Кочур: творчість за ґратами» як складова теми «Приречені мовчати – не мовчали (Історія українського художнього слова на каторзі)». У цій галузі вже є чималий доробок Максима Стріхи. Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в тюрмах і на засланнях. Праця на найвищому творчому реєстрі – «жити, ніби немає облоги» (за Лесею Українкою).
Тема «Григорій Кочур як культуролог» – цікаве пошукове поле. Щодо мистецтвознавчих інтересів Григорія Кочура, то тут є значні напрацювання в Ольги Петрової, а його музичні зацікавлення ще зовсім не досліджено.
Не можна відкладати й роботу над спогадами про Григорія Кочура та його хоча б вибраним епістолярієм. Мрією мрій було б опублікувати «Третє відлуння» як різномовну білінгву з відповідним коментарем. А також білінгву Шекспірових «Гамлетів» в оригіналі та в усіх українських перекладах від 1865 року. Це був би чудовий перекладознавчий посібник!
Григорій Кочур як надзвичайна мовленнєва особистість вимагає глибокого дослідження. Доречно опрацювати переклади й оригінальні твори Григорія Кочура передусім з позицій його мовного світу та інтертекстуальності. Він був рідкісним знавцем тонкощів нашої мови. Аналізуючи чужі статті, виправляючи їх, він часто писав розгорнуті коментарі. Навіть на матеріалі епістолярію Григорія Кочура можна укласти збірку «Нотатки мовознавця», яка була б дуже доречною усім працівникам пера. Не забуваймо, що Григорій Кочур був обізнаний із працями та підручниками українських мовознавців 20 – ранніх 30 років: Всеволода Ганцова, Олени Курило, Сергія Смеречинського, Олекси Синявського. Говорячи про добу Розстріляного Відродження, ми, звичайно, наголошуємо на письменниках і забуваємо про українських мовознавців, кодифікаторів української мови, установлювачів її норм. Вони також належать до убієнних дітей України.
Дуже цікава тема «Григорій Кочур і шістдесятники», яку можна сформулювати й по-іншому: «Григорій Кочур як шістдесятник«. Щоб її повністю осмислити, треба зібрати великий фактаж. І зі збором фактажу слід поспішати!
Настав час для написання монографії «Григорій Кочур як культуролог, перекладач і перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини ХХ ст.», адже Григорій Кочур належить до тих творців, які не тратять, не програють, а як підійти до них ближче – виростають до справді велетенських постатей.
Роксолана Зорівчак,
учениця Григорія Кочура,
професор і завідувач кафедри
перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура