Михайло Марченко, ректор Львівського державного українського університету в 1939–1940 рр.
На перший погляд, життєвий шлях, який пройшов М. Марченко до моменту його призначення ректором Львівського університету, мало чим відрізнявся від типового шляху радянського вченого-суспільствознавця. Михайло Іванович Марченко (1902–1983) походить із багатодітної сім’ї українських селян. Упродовж 1920–1923 рр. навчався в Київській артилерійській школі. 1932 р. вступив до Інституту червоної професури (ІЧП) при уряді. Під час навчання в ІЧП, що виконував роль основного на той час республіканського осередку з підготовки ідеологічно “підкованих” наукових кадрів, М. Марченко свідомо обрав спеціалізацію “Історія України”. Прагнення реалізувати свої інтелектуальні здібності, навчатися, розширювати світогляд, свідчить про відповідну життєву амбітність М. Марченка, а звернення його до української історії – про небайдужість до долі власного народу.
Діяльність М. Марченка на посаді ректора Львівського університету в радянські часи була оповита таємницею. Скажімо, в офіційному виданні “Українська Радянська Енциклопедія” зазначено, що М. Марченко був ректором Львівського державного університету в 1939–1941 рр., після цього в 1941–1945 рр. працював на посаді доцента Новосибірського педінституту. Насправді ж М. Марченка звільнили з посади ректора ще у вересні 1940 р., перевели на роботу в Інститут історії України в Київ, а одразу після початку війни з Німеччиною, 23 червня 1941 р., заарештували за звинуваченням в ідеологічній неблагонадійності. Відтак єдиною аудиторією, що могла слухати його лекції з історії України, були, до моменту його звільнення 1944 р., співкамерники професора.
Сама доля ректора ставить перед дослідниками доречне питання: чому людина, якій 1939 р. довірили відповідальну посаду, через рік праці на ній втратила довіру влади? Відповідь на це запитання слід шукати, вочевидь, у досвіді ректорської роботи М. Марченка. Ставши на цій посаді знаряддям утілення політики тоталітарного режиму, слухняно виконуючи директиви компартійного керівництва, ректор, однак, не став знаряддям “сліпим” і “бездумним” і не вагався в інтересах збереження наукового потенціалу довіреного йому університету “пом’якшувати” найбільш кричущі “перегини” цієї політики, за що невдовзі сам став жертвою нагінок з боку сталінської репресивної машини. Можна сказати, що М. Марченко, який був неординарною особистістю, не зміг уникнути того внутрішнього світоглядно-психологічного конфлікту, який фатально позначився на долі найкращих радянських інтелектуалів, конфлікту між відданістю комуністичним ідеалам і повагою до загальнолюдських цінностей.
Як видно з наказу ректора №1, М. Марченко прибув до Львова і розпочав виконувати свої обов’язки вже через день після свого призначення, тобто 17 жовтня. Закріплені за півтора місяці в “Статуті Львівського державного університету” положення про ректора Університету лише юридично закріпили зміни, які фактично сталися з призначенням М. Марченка на цю посаду. До прав і обов’язків нового ректора належало:
“а) керувати, на основі єдиноначальності, всією діяльністю Університету і його репрезентувати; б) запроваджувати в життя навчальні плани, програми і плани науково-дослідницької та видавничої роботи; в) контролювати успішність студентів і аспірантів, якість лекцій, лабораторних занять, навчальної, виробничої та педагогічної практики і науково-дослідної роботи; г) керувати політичною і культурно-виховною роботою серед студентів, аспірантів, професорсько-викладацького і навчально-допоміжного складу; д) сприяти правильному напрямові соціалістичного змагання й ударництва; е) затверджувати розклад занять і правила внутрішнього розпорядку та наглядати за точним їх виконуванням; є) приймати, випускати і звільняти студентів і аспірантів; ж) керувати фізичним вихованням, наглядати за станом здоров’я студентів і аспірантів” і т.д.
Згідно з новими приписами керування Львівським університетом, накази ректора не підлягали обговоренню жодним адміністративним чи колегіальним органом закладу, а їх негайно впроваджували в дію. Створена у грудні 1939 р. замість Академічного сенату Наукова рада Львівського державного університету, за словами самого М. Марченка, була лише “дорадчим органом ректорату”. Відтак уже зі змісту перших наказів ректора можна судити про ті напрями роботи в Університеті, які він вважав пріоритетними для реорганізації навчального закладу.
Виданий 18 жовтня 1939 р. наказ ректора за №2 обмежив викладацько-наукову монополію польських учених, що існувала до цього часу у Львівському університеті Яна Казимира, оскільки створював дві українські кафедри – історії України й історії української літератури. 30 жовтня ректор М. Марченко надіслав деканам усіх факультетів своє розпорядження про заміну в урядовому листуванні Університету польської мови українською. Наступного дня, 1 листопада, М. Марченко своїм наказом під №28 зобов’язав “деканів факультетів та помічника проректора д-ра Андрусяка на протязі п’яти днів з дня видання цього наказу укомплектувати факультети складом кваліфікованих викладачів української мови”, щоб “запровадити з днем 10 листопада 1939 р. на всіх курсах факультетів Львівського державного університету викладання української мови з обов’язковим відвідуванням всіх студентів”.
Активне впровадження української мови в адміністрацію і навчальний процес, “деполонізація” навчальної практики і професорсько-викладацького складу, стрімке зростання кількості студентів-українців (з 15 до 35%) – усе це було надзвичайно показовим.
Цю тенденцію підкреслило присвоєння навчальному закладові 8 січня 1940 р. імені видатного українського літератора і послідовного борця проти польського політичного переважання у Східній Галичині Івана Франка. Символічним було саме присвоєння Львівському університетові імені українського вченого, якому свого часу через протидію офіційної влади закрили дорогу до праці в Університеті. Офіційно назву “Львівський державний університет” у “Статуті”, затвердженому Науковою радою 2 грудня 1939 р., окреслено як “Львівський державний український університет”.
Погляди М. Марченка на роль української мови в реорганізації Університету відображено в статті “Львівський університет в минулому й тепер”, яку він написав на зламі 1939–1940 рр.
За ректорства М. Марченка у Львівському університеті набирали сили й ті тенденції, які жоден його співробітник, навіть сам ректор, критикувати ніколи не наважилися б. Ці тенденції суперечили особистим переконанням М. Марченка, який виявляв симпатію до місцевих українських науковців і громадських діячів, збирав заборонену українську літературу, навчався українських пісень.
Михайло Марченко був не лише першим за національністю українцем ректором Львівського університету в ХХ ст., а й першим його керівником-українцем за своїми переконаннями і діяльністю.
Володимир Качмар