До 90-річчя від дня народження професора Івана Денисюка
Професор Іван Денисюк належав до тих особистостей, які з перших секунд знайомства вражають ерудованістю, своїм стихійним, органічним філологічним професіоналізмом, дивовижною безпосередністю, життєлюбністю та людяністю. Він заховував у собі стільки енергетики добра і випромінював, вижбухував її у світ із такою розкішною щедрістю, що навіть зараз, за його відсутності у житті, вряди-годи відчуваєш потребу бодай згадати його проникливий погляд, зичливу, позначену мудрістю, усмішку й іскрометне, доглибно інтелектуалізоване слово, часто приперчене скепсисом або ж відточеним до афоризму анекдотом чи бувальщиною. Він був закоханий у щирий людський сміх, у вибуховий ефект майстерно розказаного анекдоту чи дотепної життєвої історії. Часто складалося враження (та й, мабуть, так і було), наче він полював на жваві, сміхомісткі «легенди і перекази» сьогочасності.
Зачаровувало те, що у свій поважний вік він так щиро вмів дивуватися і радіти з успіхів своїх колег та учнів, а, якщо на те була потреба, й безкомпромісно відреагувати на недоладне міркування, безвідповідальне слово чи незграбний жест. У його поведінці завжди впадала в око відсутність метушняви, пошуку якоїсь вигоди та інтригувала й веселила неповторна людська безпосередність і дещо наївна професорська дивакуватість. Поскрізь, де навіть на незначний проміжок часу з’являвся Професор, панувала атмосфера інтелектуального неспокою, іскроментного дотепу та зичливої інтелектуальної конверзації.
Але чи не найвищою любов’ю для нього в житті було мистецтво художнього слова. Читати й осмислювати тексти і людей було самопосвятною пристрастю його буднів і свят. Він без зайвих розумувань визнавав, що у всьому, чого досяг у житті, завдячує книгам, а також людям, які сприяли йому науковому дозріванню – академікові Михайлові Возняку, професорам Михайлові Рудницькому, Іларіонові Свєнціцькому, Михайлові Шаховському, Іванові Ковалику, Марії Деркач, Василеві Лесину й ін.
Літературознавець, фольклорист, франкознавець, мемуарист Іван Овксентійович Денисюк народився в с. Заліси Ратнівського району на Волині 12 грудня 1924 р. Після гімназії-школи в Бресті навчався у Володимир-Волинському педагогічному училищі, яке закінчив 1947 р. Та найзаповітнішою мрією для нього була вища освіта, яку він здобув на українському відділенні філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1953–1956 рр. був аспірантом спочатку академіка Михайла Возняка, а потім Олексія Мороза і Михайла Шаховського. 1956 р. захистив кандидатську («Белетристика Михайла Павлика»), а 1986 р. докторську («Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст.») дисертації. Майже все життя він працював доцентом (1956–1988) і професором (1988–2009) кафедр української літератури та української фольклористики імені акад. Ф. Колесси; 1988–1996 рр. був директором Інституту франкознавства. Кілька років викладав українську мову і літературу у Велико-Тирнівському (Болгарія) та Щецінському (Польща) університетах.
Концептуальне та проблемне багатство понад 300 історико-літературознавчих, теоретичних, фольклористичних, методико-педагогічних і краєзнавчих досліджень Івана Денисюка засвідчують вагомість його голосу в українській філологічній науці другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Він є автором книг «Михайло Павлик» (К., 1960), «Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.» (1981, 2-е вид. – 1999), «Невичерпність атома» (2001), «Дворянське гніздо Косачів» (Львів, 1999, у співавторстві з Т. Скрипкою), «Ратнівська земля: історико-краєзнавчий нарис» (Луцьк, 2003) і підсумкового видання «Літературознавчі та фольклористичні праці» у 3-х томах, 4-х книгах (Львів, 2005). Він був заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка (2001), дійсним членом НТШ, заслуженим діячем науки і техніки України (2006), членом редакційної колегії журналу «Міфологія і фольклор» та «Наукових записок Музею Івана Франка у Львові», багаторічним відповідальним редактором наукових збірників «Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали», «Вісник Львівського університету. Серія філологічна». Як бачимо, навіть за звичайним статистичним переліком бібліобіографічних даних життя і творчості професора Івана Денисюка виокреслюється особистість неординарного філологічного обдарування.
У творчій поставі ученого впадала в очі принципова позиція щодо важливості того, аби в науці зберігалася спадкоємність поколінь, формувалися тривалі наукові традиції та школи. Він докладав чималих зусиль для підготовки наукової зміни або, кажучи словами Івана Франка, «молодої України», нового покоління, яке мало б підхопити естафету та надалі, «у будущині», збагачувати, поглиблювати напрацювання попередників.
Іван Денисюк скрізь і завжди обстоював думку, що в науковій діяльності не цілком коректною є поведінка, коли, замість вивчити доробок своїх попередників у рідномовному просторі, проблематику їхніх праць, дослідницьку методологію й аналітичні стратегії, дослідник (здебільшого початківець) обирає дещо спрощену «тактику»: заглиблюється у вивчення праць представників інонаціональних наукових дискурсів та інструментарію, а потім, не осмисливши належно прочитане, докладає надзусиль у застосуванні запозичених (часто «притягнутих за вуха») принципів, ракурсів і методів до явищ національної культури. Адже, переконував Іван Денисюк, засвоївши евристичний інструментарій своїх попередників, усвідомивши масштаби вже зреалізованої праці, учений не затрачатиме надаремно свого часу на недотепне «повторення» наукових прозрінь і здобутків проминулого, а може шукати, відчитувати у вже значною мірою пізнаному артистичному феномені нові смисли, пропонувати нові, часто несподівані способи, аспекти та ракурси осмислення наукової проблематики. Саме тому професор скеровував своїх учнів до вивчення напрацювань попередників у дослідницькій справі, скрупульозного засвоєння першоджерельної бази, а вже потім удаватися до екстенсивного пошуку, зокрема й методологічних новацій в інонаціональних наукових дискурсах та апробації їхнього потенціалу в національній культурі. Це не було якоюсь примхою такого собі націонал-шовініста, а глибоко продумана стратегія наукової діяльності.
Для професора Івана Денисюка був принципово важливим рівень професійної підготовки українського вченого-філолога, критика, викладача, учителя-словесника. Бо ж, на його переконання, лише кваліфікованою філологічною аналітикою можна проникнути у змістові та естетико-структурні глибини мистецьких, літературних і фольклорних феноменів, а отже й на належному рівні представляти їх у контексті національної та світової культури. «Наукове літературознавче мислення, – наголошував Іван Денисюк, – не може розвиватися без своєї специфічної термінології, а розмова про літературу, як це ми часто спостерігаємо у шкільному, а подекуди й у вузівському викладанні, не може відбуватися на якихось застарілих хуторянських рівнях. Я не дуже вірю в інтуїтивне пізнання твору, бо воно, як пізнання космосу чи океанських глибин, неможливе без специфічних скафандрів та іншої наукової апаратури…». Він високо поціновував критико-літературознавчу майстерність своїх сучасників, які демонстрували «справжню глибоку внутрішню науковість, далеку від псевдонауковості, яка крикливо хизується туманністю стилю й ускладненістю термінології» (див.: Денисюк І. О. Індивідуальність критика // «Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3-х т., 4-х кн. – Т. 1, кн. 1. – С. 223-224).
Професор гостро критикував фальшиву позверхню глибокодумність у пізнаванні будь-якого художнього феномену, яка, на жаль, часто підмінювала системний науковий аналіз фактурної цілості явища недоладно-безбарвним переповіданням змістових нюансів, ігноруванням його естетико-формальних якостей, новаторських мікронюансів у контексті доби. Учений категорично не толерував і наукового викладу ускладненою, перенасиченою надважкими чужомовними лексемами-варваризмами, мовою, яку іронічно називав «туманологією», бо вважав, що навіть найбільш скомпліковану (складну) наукову проблему можна викласти, випрозорити, оприявнити доступним стилем.
Однією із головних науково-методологічних засад наукової творчості Івана Денисюка був покомпонентний системний аналіз естетичного явища, доцільно-органічне використання засобів макро- і мікроаналітичних студій для якомога переконливішого і найбільш обґрунтованого наукового витлумачення фактажу літератури, фольклору, культурного життя. Такий підхід характерний чи не для кожної його праці – від широкоформатної монографії «Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.», «портретних» мікророзвідок і до теоретичних статей, передмов, післямов, рецензій, літературно-краєзнавчих нарисів, мемуаристики і навіть для лаконічних, «завбільшки з долоню», тезових публікацій.
Наукові праці Івана Денисюка мають, так би мовити, свою поетику, специфіку неповторно-філігранної структурно-концептуальної фактурності, системної організованості. Як ученому-філологові, для нього у кожному, навіть мікропроблемному дослідженні важило передусім здійснювати своєрідний зондаж в історію та теорію проблеми як вихідних векторів наукового осмислення. Акцент на теоретико-методологічному та історико-проблемному аспектах осмислення філологічної проблематики зумовив його численні методологічні інновації та оригінальні гіпотези в українському літературознавчому і фольклористичному дискурсах (історико-теоретичний принцип дослідження еволюції жанрів (генології); інтенсивна апробація наратологічного аспекту інтерпретації художніх текстів; методика інтерпретування змістово-поетикальної специфіки авторських текстів фольклорним фактажем, витлумачення поетики художнього твору через дешифрування ремінісценцій, алюзій, «цитацій» народнопоетичної словесності (як один із наскрізних методологічних принципів використано, зокрема, у докторській монографії «Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.»); принцип династійного дослідження української культури (родин Драгоманових-Косачів, Лисенків, Старицьких) тощо.
В українській філологічній науці Іван Денисюк був і залишиться одним із найбільших естетів-стилістів помежів’я ХХ – ХХІ ст. Його наукова мова – це, без сумніву, зразок неординарного українського філологічного мислення. Естетизована неповторність риторики наукових праць професора захоплює кожного читача аурою оригінальної неповторності. Тут не спостережемо абияк, наспіх, недоладно кинутого слова. Слово в руках ювеліра філологічного мислення оживає, відлунює-переливається розмаїтими асоціаціями, вібрує нюансами і перевідкриває для читача свої несподівані грані та можливості. Інколи складається враження, що для науковця було вкрай важливо відшукати у неокраїй мовній скарбниці таке слово чи й цілий мовний зворот, які б щонайвлучніше «підсвітили» суть наукової проблеми. Мабуть, саме цим можна пояснити невтомне «виковування» неологізмів, несподівані термінологічні «запозичення» із нефілологічних галузей науки та різних сфер людської діяльності, несподіване введення слів у зазвичай нехарактерні для них контексти тощо. На зразки такої свідомої естетизації наукової риторики натрапляємо ледь чи не в кожній його праці. І, як не дивно, але епітети, метафори, персоніфікації, неологізми, «повисмикувані» з різних контекстів і знакових систем лексичні одиниці «в поті чола» «відпрацьовують» свої нововідкриті можливості в науковому тексті. Таким чином, професор Іван Денисюк власним прикладом утверджував думку, що і науковий текст має звучати індивідуально неповторною мовою, що голос кожного вченого повинен мати індивідуально-своєрідний тембр.
Без сумніву, наукова праця професора Івана Денисюка є поважним і величним внеском видатного українського філолога-інтелектуала у справу вивчення та популяризації української духовної культури і гідно «прописує» її як одне з найвизначніших уселюдських надбань. Із продукцією такого високого рівня українська культура може безбоязно виходити на світові магістралі та впевнено пропонувати свої оригінальні способи наукового осягнення світу.
Юрій Горблянський