Академік Євген Лазаренко, ректор 1951–1963 рр.
Я завдячую долі, що пов’язала мене з такою людиною. Моє спілкування з Євгеном Лазаренком почалося зі студентських років і тривало до кінця його життя.
Перша зустріч з Євгеном Костянтиновичем відбулася 1948 р. у деканському кабінеті, у якому молодий професор проводив співбесіду з абітурієнтами. У 1953 р. з його рук у Дзеркальній залі Університету я отримав диплом з відзнакою, 1957 р. під його керівництвом успішно захистив кандидатську дисертацію і розпочав педагогічну діяльність на посадах асистента й доцента, 1975 р. в Києві за його підтримки захистив докторську дисертацію. Наступні мої зустрічі з Є. Лазаренком відбулися навесні 1978 р. під час Керченської (останньої в його житті) наради, на якій він, будучи вже тяжко хворим, виголосив чотири доповіді. Восени цього ж року я провідав його вдома, він тримався бадьоро, а хворобу, яка його мучила, вгамовував напруженою працею над монографією з мінералогії України, якої він уже не побачив. Востаннє я відвідав його в лікарні, він був маломовним, худим, з ледь помітною, властивою тільки йому, усмішкою. Другого січня 1979 р. разом з іншими його учнями зі Львова я попрощався з Євгеном Лазаренком, проводжаючи його в останню путь.
У життєвій і творчій біографії Є. Лазаренка виокремлюємо чотири головні періоди: харківсько-воронезький, уральський, львівський і київський. Найпліднішим і найактивнішим та бурхливим був, звісно, львівський період життя і діяльності вченого і педагога.
За фахом геолог-мінералог Євген Лазаренко майже 45 років розкривав таємниці мінерального царства і виховував молоде покоління, був організатором науки, навчального процесу, видавничої справи, багатьох культурних і мистецьких заходів. Ще за життя його справедливо називали Великим Ректором. Він передовсім був видатним ученим-класиком мінералогії ХХ ст. 10 фундаментальних монографій, найліпші підручники з мінералогії (шість видань: три російською, два українською і одне китайською мовами), великий український мінералогічний словник, аналогів якому немає досі, потужна українська мінералогічна школа, що і нині знана й плідно функціонує – такі головні пласти фахової спадщини академіка Євгена Лазаренка. Більшість його праць є новаторськими і піонерськими.
Неперевершеним є внесок Євгена Лазаренка у розвиток Львівського університету, його українського національного відродження, розвиток української культури в перші повоєнні два десятиліття ХХ ст. Адже чверть століття його життєвого шляху припало на львівський період – період надзвичайного злету як педагога й науковця, здібного організатора наукової роботи, навчального процесу та видавничої справи як літературознавця і мистецтвознавця. Кафедра мінералогії, яку очолював Є. Лазаренко, швидко стала центром мінералогічної думки не тільки в Україні, а й далеко за її межами. У 1945 р. вчений організовує геологічний факультет і стає його першим деканом. Цього ж року з його ініціативи створили Львівське геологічне товариство, яке він тривалий час очолював і яке швидко завоювало всесвітній авторитет.
Усі свої зусилля Є. Лазаренко спрямовував на розвиток науки й освіти в Університеті, для цього розширював підготовку науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру, зокрема з нових спеціальностей.
Євген Лазаренко не обмежувався тільки фаховою проблематикою, він був людиною універсальної ерудиції, глибокої обізнаності в галузі історії, філософії, музики, літератури та образотворчого мистецтва. У часи занепаду гуманітарного знання, розуміючи вирішальне значення його для долі України, він на посаді ректора Університету всіляко сприяв розвитку гуманітарних факультетів, особливо філологічного. З його ініціативи відкрито кабінети франкознавства (1954 р.), мистецтвознавства (1959 р.), шевченкознавства (1961 р. – до 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка). Учений дуже багато читав, мав феноменальну пам’ять, умів спілкуватися і дискутувати з літературознавцями, мистецтвознавцями, письменниками і музикантами. Він нерідко дозволяв собі, наприклад, починаючи ділову нараду, із захопленням прочитати особливе місце із нещодавно переглянутої книги. Як зазначила Леоніла Міщенко, він міг “утерти носа філологам і артистам, коли декламував поезії Лесі Українки, Олеся Гончара, Максима Рильського, цілі поеми (і все напам’ять), Тараса Шевченка, Івана Франка”. Євген Костянтинович нерідко з гумором екзаменував своїх співрозмовників на знання і розуміння музики, літератури та історії. Що ж до образотворчого мистецтва, то в розумінні і збиранні картин йому не було рівних. Він зібрав прекрасну колекцію українських художників, якою були заповнені стіни домашнього кабінету і коридору й міг годинами розповідати про мистецтво живопису.
З ініціативи Є. Лазаренка як ректора Університету були організовані, за його активної участі, наукові конференції, сесії, урочисті засідання, присвячені пам’яті Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка. Зокрема, у 1956 р. в Університеті широко відзначено 100?річчя від дня народження Івана Франка з виїздами у Дрогобич, Нагуєвичі та Криворівню. Завдяки старанням Є. Лазаренка 1961 р. у с. Підлиссі споруджено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу та відкрито музей-кімнату в місцевій бібліотеці, споруджено пам’ятні знаки Іванові Франку у Криворівні і Лесі Українці в Колодяжному.
Професори Іван Денисюк і Володимир Здоровега справедливо називали Є. Лазаренка меценатом української культури. Він діяв рішуче і безкомпромісно, не просив, а ставив перед фактом запланованого заходу, що, звісно, не подобалося партійному обкомівському керівництву.
Нелегкими були спроби організувати відзначення 300-річчя Львівського університету, адже йшлося про те, що Львівський університет є найдавнішим серед університетів не тільки Європи. Але Є. Лазаренкові вдалося організувати це відзначення на високому рівні і з великими почестями. До цієї дати він підготував книгу “300 років Львівського університету” (1961), яку видано українською і російською мовами.
У травні 1963 р. Є. Лазаренко разом з М. Рильським організовували наукову конференцію, присвячену 50-річчю від дня смерті Лесі Українки. Три дні вирували урочистості в Луцьку, Ковелі, Колодяжному, Скулині. Про цю пам’ятну подію з теплотою згадує у своїх спогадах колишній студент Університету, а нині депутат Верховної Ради України Михайло Косів: “Біля озера, при вечірньому вогні, ми ставили “Лісову пісню” Лесі Українки, і спектакль наш уже самими своїми обставинами постановки й гри був неповторний. Вся площа довкола, навіть дерева, були обліплені студентами і селянами з навколишніх сіл, а біля вогнища сиділи Рильський, Кос-Анатольський і Лазаренко, які нам теж здавалися казковими героями. Оце були уроки виховання, які не забуваються ніколи!”
Вражаючими були його знання історії та культури України. Таких виїздів було дуже багато.
Експедиції були пізнавальними не тільки з професійного боку, а й прекрасною культурознавчою і літературознавчою школою. Вони завжди супроводжувалися читанням віршів. Таке єднання поезії і пісні з красою мальовничої природи нашої землі залишили незабутні враження на все життя.
На завершення хотілося б зазначити про велику доброту і людяність Є. Лазаренка. Він поважав людей не за чин, а за працю, однаково ставився до професора і до робітника. Будучи ректором Університету, він, коли заходив у головний корпус чи на факультет, вітався за руку не тільки зі своїми колегами, а й з черговими і двірником. Майже щоденно, за винятком деяких обставин, починав свій робочий день з кафедри: робив обхід по музею, заходив у кімнати викладачів, аспірантів, у лабораторії, цікавився, як виконують те чи інше завдання, давав нове. Майже ніхто не наважувався не виконати його завдання, а коли його запитували, на коли треба, він відповідав: “На вчора!”
Євген Лазаренко є видатною постаттю не тільки в науці й просвіті, а й у громадсько-політичному житті. Він був, передовсім, людиною з великої літери. Це засвідчують багато фактів, що наведені вище і у відомій книзі “Академік Євген Лазаренко” (2005) і, зокрема, штрихи до світлої пам’яті його портрета, які зробив доцент кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Андрій Скоць під час пам’ятної академії, присвяченої 20-річчю від дня смерті Є. Лазаренка: “Він був чесним, сумлінним, порядним, добросовісним, справедливим, ретельним, доброзичливим, благородним, скромним, урівноваженим, непідкупним, вихованим, інтелігентним, культурним, акуратним, елегантним, педантичним, принциповим, працьовитим, цілеспрямованим, наполегливим, дерзновенним, шляхетним, веселим, компанійським, демократичним. Справжній аристократ духу”.
Орест Матковський