Учасники наукового семінару з історії освіти і шкільництва під керівництвом проф. С. Лемпіцького, 1928 р.
Витоки педагогічної освіти у Львівському університеті сягають початку ХІХ ст. У 1805 р. Університет реорганізували в ліцей зі збереженням базової навчальної програми. Саме в період функціонування Університету в статусі ліцею прийнято ухвалу Міністерства освіти і віровизнань про започаткування викладання у Львові предмета педагогіки в межах підготовки вчителів для середньої ланки освіти. 1812 р. в навчальній програмі Університету з’явився лекційний курс педагогічного спрямування. З цього року почала свій відлік педагогічна підготовка студентів у Львівському університеті. Першим викладачем навчальної дисципліни “Педагогіка, або Наука про виховання” став Вацлав Фойґт, який до цього працював на викладацькій роботі в Академічній гімназії міста Праги, згодом – надзвичайним професором логіки, метафізики, етики і педагогіки Ягеллонського університету.
Упродовж наступних п’яти років курс читали тричі на тиждень як факультатив для студентів філософського факультету, кандидатів на вчителів середніх шкіл. Із відновленням Університету (1817) на теологічному факультеті започаткували викладання педагогіки як надзвичайного предмета. Цей курс об’єднали з вищезазначеним факультативом (щоправда, в обсязі лише дві години на тиждень) і залишили за викладачами філософського факультету.
У навчальних програмах Львівського університету лекційний курс педагогіки мав різні назви: “Erziehungskunde”, “Erziehungs-Wissenschaft” (“Наука про виховання”), “Padagogik” (“Педагогіка”), “Allgemeinen Grundsatze der Erziehung” (“Загальні основи виховання”) тощо, однак його зміст майже не змінювався. Його вважали обов’язковим лише для тих, хто бажав посвятити своє життя проповідницькій та душпастирській діяльності. Саме тому майже всі викладачі педагогіки Львівського університету до середини ХІХ ст. одночасно викладали ще одну з теологічних дисциплін – науку релігії або моральну теологію.
Під час навчальних занять з педагогіки студенти читали, переказували й вивчали окремі фрагменти тексту затвердженого міністерським наказом навчального посібника. Таким посібником у 1812–1816 р. була праця А. Г. Немаєра “Основи виховання і навчання” (1808), а з 1816 р. – “Підручник загальної науки про виховання” В. Е. Мільде, що вийшов у Відні у двох частинах упродовж 1810–1813 рр., його декілька разів перевидавали.
У першій половині ХІХ ст. лекції з педагогіки читали також віце-ректор греко-католицької духовної семінарії Ян Фредерович, теолог і церковний діяч Йосиф Ярина, фахівець з естетики і ораторського мистецтва Ігнацій Поллак, майбутній греко-католицький митрополит Григорій Яхимович, богослови Франц Амтманн, Людвіг Малиновський і Франц Костек.
З 1871 р. у Львівському університеті розмежували педагогічну підготовку майбутніх богословів та вчителів середніх шкіл. На теологічному факультеті її змісту не змінили й центрували на підготовці майбутніх катехитів. До обов’язків катехита належало не тільки викладати у школі Слово Боже. Він мав бути християнським наставником і порадником для кожного члена шкільної громади. Тому студенти теологічного факультету слухали лекції не лише з педагогіки, а й з катехитики та методики. З 1885 р. педагогіку викладали окремо українською і польською мовами. Серед українських викладачів педагогіки варто виокремити Йосифа Делькевича та Івана Бартошевського, а серед польських – Марцелія Паливоду і Блажея Яшовського. У міжвоєнний період вивчення педагогіки відбувалося лише польською мовою.
Лекції з катехитики і методики започаткували у 1839 р., після чого їх викладання декілька разів скасовували й відновлювали. З 1893 р. навчальні заняття проводив Станіслав Нараєвський, а з 1908 р. – Йосиф Бочар. Після Першої світової війни курси катехитики і педагогіки об’єднали, а 1923 р. на теологічному факультеті постала однойменна кафедра, при якій почав функціонувати науковий інститут.
На філософському факультеті Університету з 70-х рр. ХІХ ст. розпочався етап становлення світської педагогічної освіти. Упродовж 1871–1892 рр. цей процес спрямовував філософ, юрист і громадський діяч Євсевій Черкавський – визначна постать в історії педагогіки в головній академічній установі Львова. Про прагнення зосередити увагу на практичному характері педагогічних знань студентів свідчить розроблена тематика навчальних курсів, серед яких “Загальна педагогіка”, “Практична педагогіка”, “Педагогічні вправи”, “Педагогічна психологія”, “Гімназійна педагогіка”, “Основи дидактики”, “Про завдання психології виховання”, “Психологія у вивченні логіки, етики і педагогіки” та ін. Така варіативність навчальних дисциплін педагогічного циклу, як і їхній тісний зв’язок із філософськими та психологічними лекційними курсами, збереглася до кінця 30-х років ХХ ст.
Серед викладачів педагогіки Львівського університету кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. були учні й наукові послідовники Євсевія Черкавського – Александр Скурський та Болеслав Маньковський. Приват-доцентом педагогіки був також визначний дидакт та історик освіти Антоній Даниш, який із 1919 р. очолив кафедру педагогіки Познанського університету.
На початку ХХ ст. педагогічна освіта у Львівському університеті набула нових форм. Зокрема, 1907 р. зусиллями Б. Маньковського створено Педагогічний семінарій – окремий структурний підрозділ у складі філософського факультету. За відсутності самостійної кафедри педагогіки функціонування семінарію вносило новий імпульс у розвиток учительської підготовки на базі Львівського університету, додавало йому практичного характеру. Автономність закладу стосувалася і організаційних, фінансових, і програмних, наукових та кадрових питань. Утворення Педагогічного семінарію зменшило залежність лекційних курсів із педагогіки, дидактики і виховання від позиції деканату й ректорату, зокрема щодо визначення кількості годин вивчення відповідних дисциплін, а також щодо змісту й проблематики цих курсів.
Практичні заняття в Педагогічному семінарії відбувалися щотижня, згідно з розкладом, у передбаченому обсязі годин, були безкоштовними й доступними для всіх зацікавлених. Програма педагогічних студій і дидактичні засади семінарійних занять базувалися на поширеній у тодішній вищій школі методиці, зокрема на читанні й наступному обговоренні рекомендованих науково-педагогічних праць. Крім цього, до студентських обов’язків належало самостійне опрацювання історико-педагогічних тем, тогочасних проблем організації освіти і шкільництва, методики викладання окремих шкільних дисциплін. Результати оформляли у вигляді рефератів і рецензій, які представляли на заздалегідь визначених заняттях. Присутні студенти обговорювали їхній зміст, вчилися осмислювати матеріал, вести дискусію, що загалом сприяло формуванню у слухачів педагогічного мислення, умінь і навичок наукового аналізу педагогічних явищ.
Суттєвою складовою підготовки майбутніх учителів у Педагогічному семінарії була студентська педагогічна практика в середніх навчальних закладах. Школи для проведення практики обирав керівник закладу з погодженням з адміністрацією Краєвої шкільної ради у Львові. Обов’язкова програма педагогічної практики передбачала відвідування шкільних занять і самостійне проведення щонайменше одного уроку впродовж академічного семестру. Педагогічну практику проходили студенти 4 курсу філософського факультету тих напрямів, що були орієнтовані на подальшу потребу учительської підготовки.
Після смерті ініціатора і натхненника Педагогічного семінарію Б. Маньковського його діяльність поступово згасала і 1923 р. він як такий припинив своє функціонування.
У міжвоєнний період система педагогічної освіти у Львівському університеті зазнала певних структурних змін, що відбулися в контексті формування системи польської вищої освіти.
У 1920-х роках підготовкою педагогів керував визначний учений, засновник Львівсько-Варшавської філософської школи Казимир Твардовський. Його лекційні курси з дидактики, історії та теорії виховання мали значну популярність серед студентів. Завдяки вдало побудованому та доступному поданню навчального матеріалу, а також чіткості мовних формулювань його вважали одним із найзначніших педагогів свого часу. Поєднавши здобуті наукові знання, вроджений педагогічний талант і прогресивну дидактичну методику, учений виховав цілу плеяду дослідників – фахівців широкого кола наукових дисциплін. Визнаний філософ, досвідчений психолог-практик та один із найвизначніших педагогів свого часу, К. Твардовський зумів розробити і викласти у своїх працях концепцію власного бачення розвитку педагогічних явищ, шляхів вирішення актуальних дидактичних і виховних проблем, серед яких одне з чільних місць посідала проблема вдосконалення індивідуальної професійної майстерності вчителя. У 1930–1937 рр. педагогічною підготовкою студентів гуманістичного факультету керував доцент Казимир Сосніцький – теоретик польського громадянського виховання.
Потреби вивчення історії польської освіти, суттєво активізовані з відновленням Польської держави, зумовили відкриття 1923 р. на філософському факультеті кафедри історії освіти і шкільництва. Її керівником став професор історії польської літератури Варшавського університету Станіслав Лемпіцький. Його зусиллями створено потужний академічний осередок історико-педагогічних досліджень, підсилений функціонуванням однойменного наукового інституту. Серед відомих згодом учених, наукове і педагогічне становлення яких відбувалося у Львівському університеті міжвоєнної доби, варто назвати імена видатного історика освіти Лукаша Курдибахи, а також педагога і бібліографа Антонія Кнота.
Незважаючи на значну увагу польського уряду до проблем освіти і науки, питання функціонування у Львівському університеті окремої кафедри педагогіки тривалий час не вирішували. В академічному середовищі Львова не вщухала дискусія щодо доцільності функціонування в Університеті окремого структурного підрозділу педагогічного спрямування. Позитивні зрушення відбулися лише в 1937 році, коли наказом Міністерства віровизнань і освіти у Львівському університеті створено окрему кафедру педагогіки. Штат її працівників складався з двох осіб: надзвичайного професора педагогіки Богдана Суходольського та лаборанта Євгена Савіцького. У 1938/39 н.р. на кафедрі викладали такі навчальні дисципліни: “Сучасні педагогічні системи у зв’язку з поглядом на світ”
(2 год./тижн.); “Проблеми культури ХХ ст.” (1 год./тижн.); “Педагогічний просемінар для слухачів зі спеціалізації “Педагогіка”
(2 год./тижн.); “Педагогічний семінар для слухачів зі спеціалізації “Педагогіка”
(2 год./тижн.); “Практичні заняття з педагогіки, загальної дидактики та організації шкільництва для кандидатів на учителів середніх шкіл” (2 год./тижн.).
У 1939 р. Львівський університет було реорганізовано. В історії Університету постає нова сторінка педагогічної освіти.
Дмитро Герцюк,
Теодор Лещак