Змагання українців за національні права у Львівському університеті

• Tweet
• Email

• Tweet
• Email

Боротьба українського народу за освіту рідною мовою була однією з яскравих сторінок суспільно-політичного та громадського життя Галицького краю. На погляд одного з учасників цих подій, “вона не тільки розбурхала нашу сонну суспільність, але й стала справою європейською, новочасною, модерною”. Важливим її аспектом були змагання за український університет у Львові, що зумовили гучний резонанс не лише в Австро-Угорщині, а й у суспільній думці Європи.
Чи не найбільш запекле українсько-польське суперництво розгорнулося в царині освіти, адже здобування знань рідною мовою ставало необхідною передумовою подальшого розвитку українського національного організму. Наприкінці ХІХ ст. Галичина становила найвідсталіший в освітньо-культурному аспекті край Австрійської монархії. За даними перепису 1900 р., із 7, 3 млн населення краю читати і писати вміло лише 2, 22 млн, а число неписьменних сягало 2/3 населення (4, 66 млн). Незважаючи на це, польські кола всіляко гальмували розвиток народного шкільництва в краї. Як зазначав І. Франко, вони робили все можливе, “щоб мужик завжди був грубий і неосвітчений”, бо відчували, що “освіта мужика загрожує […] руїною, тому що освічений мужик не стане покірно і безвідмовно гнути шию в ярмо”.
Виховання в українському університеті національно свідомої інтелігенції галицька еліта розглядала як необхідну передумову до наступної націоналізації судівництва, адміністрації Галичини, “створення сучасної національної бюрократії”, а отже – як крок до реалізації української автономічної концепції. “Тоді і язик урядовий буде сам собою наш і економічне двигненнє піде легше, і москвофільство стане як віск від вогню. Університет буде вкінець і центром політичної боротьби за незалежність нації. З університету роздасться велике слово народу”, – підкреслював 1902 р. один із учасників руху за український університет.
Українська громадськість вважала посідання власного університету своїм невід’ємним історичним правом, позаяк традиційно володіла значними концесіями в університеті імені Франца І у Львові. Свідченням цього було зокрема те, що Львівський університет залишався наприкінці ХІХ ст. єдиним вищим навчальним закладом у світі, де існували кафедри з українською мовою викладання. Їх виникнення було тісно пов’язане із тим, що австрійський імператор Йосиф ІІ заснував у 1784 р. Університет, який мав за мету підвищити освітній рівень Східної Галичини, де українці становили більшість населення.
Важливим історичним доказом того, що Львівський університет був призначений задовольняти передусім культурні потреби українського населення, українські інтелектуали кінця ХІХ ст. вважали існування при ньому в 1787–1809 рр. так званого “Studium Ruthenum” (“Руський інститут”) – відділення, в якому на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладали українською мовою. Причини того, що українці не скористалися з нагоди здобути власне вище шкільництво ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. (упродовж 1804–1809 рр. “ Studium Ruthenum” було закрито, а в 1805 р., унаслідок фінансових труднощів уряду, ліквідовано Львівський університет), вони вбачали в непослідовній політиці австрійського уряду, що “не дбав про пробудження національної свідомості руської народности”, не докладав систематичних зусиль у справі підготовки української інтелігенції, а також у неготовності самих українців усвідомити важливість національних освітніх установ.
Відновлюючи 7 серпня 1817 р. Львівський університет, імператор Франц І визначив своїм розпорядженням як головну підготовчу базу до нього першу Львівську (руську) гімназію, що також недвозначно вказувало на призначення університету для культурних потреб українців. Однак через вказані вище причини українська мова так і не зазвучала в стінах відновленого Львівського університету, натомість монополію мала латинська, а з 1848 р. – німецька. Але навіть це не перешкодило професорам-українцям обіймати високі посади в університетській ієрархії. До кінця ХІХ ст. 15 українців обирали ректорами у 20-річних каденціях (перший раз – Антіна Ангеловича в 1796/97 навчальному році; останній раз – о. Йосифа Комарницького в 1896/97 н.р.). Проте пропуском до посади ректора для професорів-українців була їх байдужість у відстоюванні національних вимог. Тому з 15 ректорів лише двоє були світськими особами, решта – аполітичними священиками.
Могутнім поштовхом до початку боротьби українців за свої права у Львівському університеті стала “Весна народів” в Австрії, яка створила умови для активізації суспільно-політичного життя Східної Галичини. Проблема українського університету виникає з появою організованого українського руху під час революції 1848–1849 рр. З утвердженням у Львові першої української політичної організації – Головної Руської Ради та місцевих руських рад українська громадськість почала домагатися організації народних шкіл по всіх селах і містечках, запровадження навчання рідною мовою в середніх та вищих школах та заснування нових навчальних закладів для підготовки вчителів. У червні 1848 р. українська делегація на Слов’янському конгресі в Празі заперечила домагання польських делегатів стосовно запровадження польської мови у Львівському університеті. Голова української делегації Іван Борисикевич підкреслював, що для заспокоєння культурних потреб поляків у Галичині існує Краківський університет, а Львівський мусить стати українським. Визнаючи справедливість цієї вимоги, австрійський імператор Франц Йосиф своїм розпорядженням від 13 вересня 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру руської словесності. Згідно з розпорядженням міністра віросповідань і освіти від 19 грудня 1848 р., професором цієї кафедри став відомий діяч українського національного відродження Яків Головацький.
Свій погляд на національне призначення Львівського університету віденський уряд продемонстрував розпорядженням від 27 грудня 1848 р. про мову викладання в гімназіях і вищих навчальних закладах в українській частині Галичини.
У його шостому пункті наголошено: “Щодо наук університетських, то приймається так само (як і в гімназіях. – В.К.) за підставу, що виклади мають відбуватися в краєвій мові, а тепер професори, що не знають тої мови остаються на своїх місцях”. Те, що під краєвою мовою в Східній Галичині уряд розумів українську, свідчило відкриття 1849 р. на теологічному факультеті трьох кафедр з українською мовою викладання. Поляки мали на той час лише одну кафедру польської мови та літератури, засновану ще 1820 р.
Питання про націоналізацію університету постало з новою силою в період конституційних реформ в Австрійській монархії в 60-ті роки ХІХ ст. “Австрійське правительство відчувало потребу русинів у націоналізації освіти і мало охоту піти назустріч цій потребі. Націоналізуючи Краківський університет для поляків, правительство австрійське, очевидно, призначило Львівський університет для русинів. 4 лютого 1861 р. запроваджено, хоч з певними обмеженнями, польську мову викладову в Краківськім університеті, а вже 23 марта 1862 р. цісарською постановою заведено на правничому відділі Львівського університету дві надзвичайні кафедри з руською викладовою мовою”. Кафедру цивільного процесу обійняв доктор Омелян Лопушанський, кафедру карного права і процесу – доктор Володислав Сроковський. У розпорядженні з цього приводу уряд підкреслював свій “намір дати руській мові на правничім відділі відповідне поле до наукового розвою і виобразовання”. Головним критерієм обсади цих кафедр у подальшому називали знання кандидата української мови. Заснування нових українських кафедр у Львівському університеті уряд ставив у залежність тільки від наявності кандидатів на викладацькі посади. У 1864 р. уряд прихильно поставився й до створення третьої української кафедри – цивільного права, але за браком кандидата відмовився від цього наміру. Судовий іспит зі згаданих предметів дозволили складати українською мовою. М. Грушевський вважав, що уряд ніби взяв на себе ініціативу поступової українізації Львівського університету. Практично одночасно, у 1863–1866 рр., уряд відмовляв проханням окремих польських науковців дозволити викладати польською мовою. Своє ставлення щодо польської викладової мови у Львівському університеті Австрійське міністерство віросповідань і освіти окреслило у відповіді 1869 р. на ухвалу Галицького сейму про полонізацію Університету, заявивши, що утримання двох польських університетів у Галичині не належить до обов’язків держави.

Проте уряд не міг надалі опиратися полонізації Львівського університету, що поступово розпочалася в другій половині 60-х років із здобуттям поляками політичної влади в Галичині внаслідок конституційного компромісу 1867 р. За влучним висловом М. Грушевського, “поляки крок за кроком почали вдиратися сюди”. Проте фактом є те, що поляки дістали право викладової мови у Львівському університеті на п’ять років пізніше, ніж українці (згідно з імператорським розпорядженням від 26 лютого 1867 р., – кафедру римського права). У той час (попри численні законодавчі ініціативи намісника і сейму про запровадження польських кафедр і викладової мови в Університеті) поляки, очевидно, ще не почувалися повноправними господарями Університету й погоджувалися визнавати рівноправність української мови. Вони висловлювалися за збереження українських кафедр і збільшення їхньої кількості “в міру спроможності і потреби”.
23 жовтня 1869 року віце-маршалок краєвого сейму Ю. Лаврівський представив внесок про надання українській і польській мовам статусу урядових мов у Галичині, і вони мали стати рівноправними викладовими мовами у Львівському університеті. 1870 р. спеціальна угодова комісія, складена з семи українців і семи поляків під керуванням графа Владислава Бадені, одноголосно ухвалила, що “на Львівськім університеті мають відбуватися виклади в язиках польськім і руськім”. Також ухвалили, що найближчим часом буде засновано й українські кафедри для всіх предметів на юридичному факультеті та для окремих предметів на філософському й теологічному факультетах.
Вирішальним кроком до націоналізації Львівського університету була імператорська постанова з 4 липня 1871 р., яка встановила утраквістичний (двомовний – польський і український) характер викладання в цьому навчальному закладі. Скасовано будь-які обмеження щодо мови викладання на юридичному та філософському факультетах. Постанова чітко стверджувала, що “найвищим наміром Його Величности є створити вільне поле для науки на Львівському університеті в обох тамошніх краєвих мовах”, забезпечити розвиток української і польської культури. Ця постанова формально діяла аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р.
Проте в 70-х роках, унаслідок все ще слабкого розвитку верстви національної інтелігенції, українці не змогли висунути кандидатів на українські кафедри. Цим негайно скористалися поляки, які, захопивши у свої руки практично всі кафедри, почали думати про юридичне закріплення свого фактичного панування в Університеті. Польські професори відмовлялися трактувати українську мову як рівноправну у вищій освіті Галичини й чинили активні старання перед урядом щодо закріплення польського характеру університету у Львові. Уже в імператорській постанові 1871 р. М. Грушевський вбачав наслідок цього суспільно-політичного тиску поляків на австрійську владу, оскільки ця постанова “націоналізувала університет не в інте­ресах руського народу, а на користь “обох краєвих мов”. Він змушений був визнати, що “руські культурні сили в тодішніх обставинах ніяк не могли витримати боротьби з польськими, що тягли собі на велику міру кандидатів (на кафедри. – В.К.) з заграниці й правительство своєю нейтральністю віддало університет у фактичне володіння полякам”. Усе це дало можливість польським професорам Львівського університету вже 1873 р. виступити перед урядом з ініціативою заміни німецької урядової мови в Університеті на польську, без жодної згадки про права української.
Інша річ, що уряд, як, зрештою, українські політики, науковці та активні члени української громадськості, чудово розуміли, що, попри свій історичний і юридичний утраквістичний характер щодо викладової і урядової мови, Львівський університет фактично мав польський характер із тенденцією до поступового обмеження прав українців у його стінах.
Наприкінці ХІХ ст. стан українських викладів у Львівському університеті був таким. На теологічному факультеті єдину кафедру з українською викладовою мовою (Нового завіту) з 1892 р. обіймав о. доктор Йосиф Комарницький. З 1899 р. почав діяти біблійний семінар Старого завіту і східних мов о. доктора Тита Мишковського, який 1902 р. габілітувався на приватного доцента. Крім того, з 1898 р. позаштатним викладачем катехизму українською мовою був о. Іван Редькевич, а з 1906 р. – о. Євген Гузар. До Першої світової війни додалася лише одна українська кафедра – пасторського богословія (1905 р.), яку обійняв приватний доцент Іван Бартошевський, та ще одна доцентура пасторського богословія (1913 р.) (о. доктор Богдан Копцюх).
На перший погляд, кращими видавалися позиції українських викладачів на філософському факультеті, де наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дещо збільшилося число кафедр з українською викладовою мовою. Завдяки політиці українсько-польського порозуміння (т. зв. “Нової ери” 1890–1894 рр.) українці отримали можливість створити на філософському факультеті кафедру історії, яку вони бачили як кафедру історії України. Імператорським розпорядженням таку кафедру було засновано, однак, щоб не дратувати поляків, її назвали другою (паралельною щодо кафедри з польською викладовою мовою) кафедрою всесвітньої історії – “з спеціальним оглядом на історію Східної Європи”. Прогресивна українська громадськість рішуче протиставилася спробам польських властей Університету обсадити новостворену кафедру польськими викладачами. Після майже півторарічних пошуків австрійському урядові запропонували кандидатуру молодого українського історика, учня Володимира Антоновича, М. Грушевського. У 1894 р. уряд затвердив цю кандидатуру. Затвердження професором Львівського університету українця, що не був підданим Австрії, збільшувало надії народовських сил на подальше зростання українських кафедр у Львівському університеті завдяки запрошенню в Галичину найкращих наукових сил з Наддніпрянської України. Зокрема, обговорювали плани створення ще однієї кафедри української мови й літератури (для проф. Михайла Дашкевича з Києва і Агатангела Кримського з Москви), кафедри медицини (для доктора Івана Черняховського). Проте цим планам не судилося збутися.
Про здобуття посади приват-доцента на кафедрі української мови і літератури Львівського університету клопотав Іван Франко. Історія його габілітації досить відома, тому не будемо зупинятися на ній докладно. Нагадаємо лише, що після успішного складання колоквіумів та прочитання габілітаційної лекції у стінах Львівського університету 22 березня 1895 р. йому так і не вдалося отримати посаду на кафедрі після смерті Омеляна Огоновського. Високі австрійські чиновники на чолі з графом К. Бадені зробили все для того, щоб не допустити І. Франка до викладання у Львівському університеті.
Лише 1900 р. за сприяння маршалка Галицького сейму Станіслава Бадені створено другу кафедру української мови і літератури (“з особливою увагою на старослов’янську мову і літературу”) для приват-доцента Ягеллонського університету Кирила Студинського. У 1908–1918 рр. домагалися українці доцентури географії на філософському факультеті (доктор Степан Рудницький, 1908 р.), слов’янської літератури (доктор Іларіон Свєнціцький), історії Австрії (доктор Степан Томашівський, 1912 р.). Слід мати на увазі, що з 1890-х років на тому самому факультеті як позаштатний лектор української мови безперервно для поляків викладав директор Львівської української гімназії Ілля Кокорудз.

Чи не найважливішим завданням українська громадськість вважала створення нових кафедр з українською викладовою мовою на найбільшому факультеті Львівського університету – права і політичних наук. Це було пов’язано з гострою потребою створити відповідно широкий прошарок адміністраторів і урядовців, які змогли б із часом змінити польську бюрократію в краєвому управлінні. Саме стосовно цього факультету українські суспільно-політичні сили вперше сформували вимогу його цілковитої утраквізації. Не дивно, що саме на правничому факультеті українські прагнення наштовхувалися на найзапекліший опір з боку поляків. З 1862 р. українцям не вдалося домогтися створення тут жодної своєї кафедри. 1870 р. на кафедрі карного права і процесу В. Сроковського змінив доктор Іван Добрянський, після смерті якого її професором став доктор Петро Стебельський. Однак уже обсада другої кафедри з українською викладовою мовою – цивільного права – після смерті проф. Омеляна Лопушанського в 1875 р. спричинила протистояння між українською громадськістю та академічним сенатом Львівського університету. Всупереч інтригам академічного сенату, 1882 р. надзвичайним професором цивільного права уряд затвердив українця доктора Олександра Огоновського. Смерть останнього 1891 р. спричинила ще сильніші спроби властей Університету полонізувати цю кафедру.
Академічний сенат Університету відкинув наукову працю українського правника з Боснії доктора Михайла Зобкова, який згодом захистив її успішно в Загребському університеті. На початку 1896 р. кафедру передано польському викладачеві доктору Александру Доліньскому. Однак хвиля протестів в українській пресі з боку студентів, парламентарів і сеймових послів призвела до того, що він змушений був відмовитися від цієї кафедри. Уперта боротьба тривала майже 7 років і завершилася перемогою українців: у 1898 р. уряд дозволив докторові Станіславові Дністрянському габілітуватися на доцента цієї кафедри (з 1901 р. він – надзвичайний професор Львівського університету). Перед Першою світовою війною на правничому факультеті засновано лише одну українську кафедру – австрійського цивільного права, доцентом якої 1908 р. став доктор Володимир Вергановський.
На створеному 1894 р. медичному факультеті кафедр з українською викладовою мовою не було.
Отже, стан посідання українців на трьох факультетах Львівського університету був таким: 1900 р. – 6 професорських кафедр і 1 доцентура, 1914 р. – 8 кафедр і 4 доцентури, 1918 р. – 8 кафедр і 5 доцентур. Це, однак, не заважало його польським властям лицемірно стверджувати, що українська мова “звучить в стінах Львівського університету”, має тут цілковиту свободу, поступово поширює своє позиції завдяки альтруїстичній підтримці польських професорів, котрі, виконуючи цивілізаційну місію щодо українців, виступають з ініціативами заснування все нових і нових кафедр з українською викладовою мовою. Дискримінацію прав української мови у Львівському університеті виразно ілюструє диспропорція між заснуванням українських і польських кафедр. Зокрема, з 1898 р. до 1910 р. на правничому факультеті габілітувалося лише два українські викладачі, тоді як габілітацій поляків (разом зі запрошеними із закордонних вищих навчальних закладів) відбулося 9.
Диспропорція між реальним станом українських викладів у Львівському університеті та дедалі більшими освітніми потребами українського народу була відчутною ще сильніше на прикладі статистики українських студентів. За офіційними відомостями, з 1819 р. студентів, що навчалися на чотирьох факультетах Львівського університету 1899 р., студентів-українців було 524 особи (на теологічному – 228, на праві – 252, на медицині – 13, на філософії – 31), поляків – 1282 (з цього числа слід відняти автоматично зачислюваних до польських студентів євреїв, яких згадували в університетських звітах як “віруючих мойсеєвого обряду”, загалом їх було 354). Кількість студентів-поляків дорівнювала приблизно кількості студентів-католиків – 895, українців – греко-католиків було 545.
У конституційну добу співвідношення польських і українських студентів зазнавало помітних змін не на користь українських. Якщо 1869 р. з 900 студентів Львівського університету близько 500 декларували рідною мовою польську (поляки та євреї) й 400 – українську, то в 1894 р. з 1250 – відповідно 800 (з них близько 250 – “віруючі мойсеєвого обряду”) і 424. Гостріше сприймаючи кривду, ніж українська інтелігенція старшого покоління, студентська молодь уже з 80-х років починає домагатися створення нових кафедр з українською викладовою мовою. Віча українських студентів (15 березня 1880 р., 29 жовтня 1882 р., 7 серпня 1884 р.), організовані товариством “Академічне братство”, обстоювали вимоги запровадження на всіх факультетах Львівського університету паралельних польським українських викладів та надання українській мові прав урядової в університетському діловодстві. У цих акціях брали участь майбутні лідери народовського руху – Кость Левицький, Льонгін Озаркевич та інші.
Афери академічного сенату з українськими кафедрами, неодноразові шовіністичні заяви ректорів польською мовою, що “Львівський університет існує для нашого (себто польського. – В.К.) народу”, відмова факультетських властей приймати вписи (вступні документи. – В.К.) українською мовою (а вписи гарантували постановою від 1871 р.) змушували студентів-українців обстоювати вимогу, щоб на всі подання українською мовою ректорат відповідав українською, а бланки й програми навчальних курсів для них друкували також українською мовою. Останньою краплею в цій “чаші терпіння” українських студентів стала справа з обсадою кафедри цивільного права, яка, за характеристикою М. Грушевського, знищила серед української суспільності останні ілюзії щодо ставлення поляків до законних прав українського народу у Львівському університеті. Унаслідок систематичних зловживань польських властей в Університеті “утворився той неможливий, в високій мірі прикрий і образливий для русинів стан речей, коли вони мають на цілому Львівському університеті п’ять професур з руською мовою, […] а дорога на університет русинів забита цілком спеціальним польським фільтром”. По гарячих слідах кафедри Ом. Огоновського народовський орган “Діло” прямо закликав українську молодь до оборони утраквістичного характеру Львівського університету під гаслом: “Руські кафедри – для русинів!”. У 1896 р. українські студенти вдалися до бойкоту викладів А. Доліньского. Після того, як на заняття цього викладача, що не володів українською мовою, не записався жоден український студент, власті Університету були змушені облишити спроби полонізувати кафедру цивільного права. Організаційна роль у цій акції бойкоту належала створеному 26 січня 1896 р. студентському товариству “Академічна громада”, яке у 1900 р. об’єднало у своїх лавах 66 % студентів – українців світських факультетів Львівського університету. З діяльністю цього товариства якнайтісніше пов’язаний початок організованої боротьби українського студентства Львівського університету за національну вищу освіту.
19 травня 1898 р. на урочистих зборах з нагоди 100-ї річниці українського націо­наль­ного відродження товариство “Академічна громада” постановило розпочати цілеспрямовану боротьбу й безперервну акцію в стінах Львівського університету, найближчою метою якої оголосили створення нових кафедр з українською викладовою мовою. Стратегічною метою студентського руху референт зборів Євген Бурачинський вважав створення українського національного університету. Для вироблення спільної платформи української молоді в цій справі вирішили організувати 1899 р. у Львові перше віче студентів-українців Австро-Угорщини.
Отже, рух українців за національну вищу освіту перейшов наприкінці ХІХ ст. до якісно нового етапу, який став закономірним наслідком його розвитку впродовж попереднього півстоліття. Цей перехід зумовлений низкою причин, найважливіша серед яких – досягнення українським народом відповідно високого рівня національного розвитку, коли здобування вищої освіти рідною мовою стало необхідною умовою в здобутті територіальної автономії в Східній Галичині. Міцну підставу для цієї боротьби створювали історичні і юридичні права українців у Львівському університеті.

Володимир Качмар