Коли ми говоримо про хорову творчість, то уявляємо щось високе, духовне, натхненне…Проте не часто нам доводиться зазирати в душу людини, яка щоденно присвячує себе цьому мистецтву. Оксана Йосипівна Мельничук, старший викладач кафедри хорового співу факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, радо погодилась розповісти нам про власне розуміння творчості.
– Оксано Йосипівно, очевидно, у Вашому житті свого часу відбувся момент, який став доленосним для визначення подальшого творчого шляху. Розкажіть, коли та за яких обставин вирішили присвятити себе музиці та хоровому співу?
– Музика була для мене особливим явищем із дитинаства, але свідоме рішення прийшло не одразу. Та й, зрештою, це нормальна річ, що людина, яка чогось прагне, це щось спершу шукає. Мій вибір пройшов через сумніви, зважування та перебирання інших «кращих» можливостей. Пригадую, у школі довго мріяла про кар’єру театральної актриси, тим паче, що вже мала перші спроби гри в дитячих театрах. Отже, переді мною постала дилема: стати музикантом, або ж зосередитись на опануванні акторського хисту. Зрештою, я зробила ставку на долю і постановила собі: «Якщо після восьми класів школи не вдасться вступити до музично-педагічного училища імені Філарета Колесси, то після десяти обов’язково розпочну навчання в Києві, в інституті Карпенка-Карого!» Доля вирішила на користь музики і вже невдовзі я стала студенткою училища.
Пізнання музики лише розпочалось, але, гадаю, мені не вдалося б відкрити головні грані цього мистецтва, якби не знайомство із Юрієм Богдановичем Антківим – людиною унікальної харизми й стійких життєвих переконань. Співпраця з ним принесла величезний досвід, який у моєму випадку став вирішальним. Річ у тім, що такі люди мають унікальну здатність відкривати очі на працю, а також на надважливе значення віри.
Спершу мені пощастило співати в навчальному хор-класі, який вів Юрій Богданович. Згодом ми працювали разом у колективі вчителів «Заграва» Львівського обласного будинку вчителя. І от, коли я вперше стала перед хором як диригент, то відчула великий обов’язок, більше того, внутрішню потребу навчати людей пісні. Очі, які дивилися на мене, були сповнені проханням і в той момент я збагнула, що по-іншому просто не можна, на відступ не має жодного морального права. Потреба в очах людей, які прагнуть співати – ось той стимул, який не можна проігнорувати.
Мене завжди дивувало те, як Юрій Богданович умів легко та невимушено вивчати з нами важкі твори. Під його рукою виглядало так, ніби та чи інша пісня вимагає лишень одного вдиху й одного видиху. Якими складними не були б композиції, понад усе хотілося їх вивчити і це не було для нас нудно. Власне тоді я подумала, що диригент – це людина-лідер, яка навколо себе згуртовує, віддає через свою працю позитив і створює унікальний мікросвіт, крізь який можна бачити по-іншому. Працювати з людьми, нести добро і будити ген співучості нашого українського народу – ось які перспективні можливості відкрилися для мене. Я не могла не піти слідом за ними.
– Тобто зустріч із Юрієм Богдановичем стала для Вас доленосною?
– Так, без сумніву, але й з усією родиною Антківих у мене були добрі стосунки. Дружина Юрія Антківа Маргарита Андріївана навчала мене теоретичних дисциплін. Вона була надзвичайно чуйна як жінка, але дуже вимоглива як викладач. І завдяки цим високим стандартам її методика стала для мене базою для викладацької роботи. Тому, мушу зізнатись, що до власних студентів маю великі вимоги (сміється).
Також мені пощастило кілька разів зустрітись з батьком Юрія Антківа – паном Богданом, заслуженим талановитим актором театру імені Марії Заньковецької… Розумієте, таке суцвіття інтелігенції дало мені надзвичайний поштовх. Я дуже хотіла творити в середовищі, де люди живуть тим, чим живеш ти, де люди бачать прекрасне і рятівне там, де ти щодня це знаходиш.
– Чим для Вас є праця у царині музики та співу?
– Коли я стаю на якусь стежку, то мушу дійти до кінця. «Дійти до кінця» – означає якнайповніше розкрити те, у чому ти віднаходиш користь і задоволення. Очевидно, це можливо лише тоді, коли творчість стає не «просто роботою». З’являється відповідальність перед людьми, яких навчаєш, перед твоїми однодумцями. Я не можу не прийти на репетицію. Я постійно думаю про нові твори, які варто було б вивчити, про те, як залучати нових людей… Це, напевне, хвороба (сміється)… Так, я вражена вірусом хорового мистецтва і, очевидно, це залежність для мене. Тому якось непомітно мій фах став радісним служінням і втіхою.
– Багато часу Ви приділяєте викладацькій роботі. Як це – вчити творчості?
– Якою мірою ти, як викладач, зможеш розвивати творчість, залежить лише від того, наскільки тобі вдасться віднайти індивідуальний підхід до людини. А для цього слід враховувати тип характеру й особливість засвоєння студентом матеріалу…
Майбутній диригент повинен думати фразами, реченнями, а не просто розмахувати руками. Коли я бачу таке розмахування руками у своїх студентів, то одразу кажу: «Не роби мені вітру в класі!»(сміється). Опанування диригентського хисту потребує важкої інтелектуальної праці, а мануальна техніка – тільки додатковий засіб виявлення задуму, форми та характеру твору. Саме спонукання до думання – це, мабуть, найважче, але найважливіше завдання викладача.
– Якими є сьогодні Ваші творчі мрії / цілі?
– Парадокс цього світу в тому, що чим більше пізнаєш, тим краще розумієш неосяжність знання. Але, гадаю, розвиватися і досягати поставлених цілей є обов’язком кожної людини. Тому я постійно вчуся вчитися… Вважаю нормальним те, що в багатьох моментах ще не зреалізувала себе як диригент. Спершу я мала справу з аматорськими колективами, але невдовзі мені пощастило працювати з великим професійним хором «Трембіти». Тепер у мене нове бажання: окрім творів ХІХ-ХХ століття, виконувати також і сучасні пісні. У цьому контексті треба збагнути, що для того, аби мрії знаходили втілення на практиці, диригент і хор повинен розвиватися пліч-о-пліч. Коли ти, як керівник, хочеш показати глибину композиції, а хор не розуміє, що ти від нього вимагаєш, то цей дисбаланс ідей, думок стає головною перепоною для народження нового бачення твору мистецтва. Навчати й навчатися – моя мета, яка не обмежена часовими рамками.
Коли щось не вдається, то слід шукати проблему не в обставинах, а у власному характері. Чому багато талановитих диригентів не мають власних колективів? Очевидно, це залежить від особистих якостей людини та її зацікавленості в розкритті мистецтва. Важливо, аби студенти в майбутньому хотіли працювати з хором. Я мрію, щоб вони могли радіти одній тільки можливості прочитувати твір по-своєму. Тому, звісно, зупинитися не маю морального права. Треба запалювати нові серця.
– З якими вокальними колективами працюєте? Розкажіть про спільну творчу працю.
– На рідному факультеті культури і мистецтв я працюю з двома навчальними хорами, але на цьому моя праця як керівника не завершується. Також керую Народним дівочим хором «Ліра» ЛНУ ім. Івана Франка, фольклорним колективом «Любисток» і Народним жіночим вокальним ансамблем «Струмочок». Останньому коллективу виповнилось 53 роки і він діє при Львіській обласній організації Українського товариства сліпих.
Щодо «Ліри», то наступного року ми святкуватимемо ювілей – 15 років від часу заснування колективу. Взагалі, ініціатива належить профессору Тарасові Сализі, який запропонував створити на філологічному факультеті дівочий хор. Звісно ж, я радо погодилася допомогти в реалізації цього задуму і вже невдовзі новоспечений колектив почав виступати. Через певний час рамки факультетських заходів стали для нас тісними. «Ліру» стали запрошувати на загальноуніверситетські урочистості. Отже, про хор дізнавалися і, відповідно, приходила перша популярність. Багато талановитих дівчат з інших факультетів просилися співати в нас. І тоді постало питання, щоб на базі університетського Ценру культури та дозвілля створити хор ширшого масштабу.
Коли мене просять розповісти про атмосферу в «Лірі», я ловлю себе на думці, що словами надзвичайно важко пояснити те щастя, яке ми отримуємо від спільної праці. Я люблю людей, які прагнуть співати, які не бояться вчитися. Треба розуміти, що «Ліра» є аматорським колективом і багато з учасниць не мають музичної освіти, але врешті-решт це не стає перепоною.
Пригадую, як 15 років тому, прослуховуючи дівчат для «Ліри», на прохання «заспівати», я зіштовхнулася з відповіддю «не вмію». Ви можете таке уявити? Мене це жахнуло, адже з п’ятдесяти дівчат тридцять казало, що не вміє! І тоді я подумала: хіба таке можливо, що ці дівчата, майбутні мами, не будуть співати своїм діткам?! Звісно, я не могла змиритися з таким станом речей і ще дужче загорілася бажанням навчити. І згодом віра, підсилена працею, дала результат…
Завжди кажу, що жінка – це носій генетичний… Вона повинна передавати дітям глибину пісні, її сакральність. Колискова насправді є великим енергетичним зерном і тому не можна переривати природний процес, що відбувається через зв’язок матері та дитини.
– А керувати колективом незрячих не стало викликом для Вас? У чому специфіка роботи з такими людьми?
– Я розуміла, що праця з незрячими покладе на мене велику відповідальність, але я не сподівалася на легку роботу й швидкий результат. Взялася за цю справу, бо відчувала, що внутрішньо потребую такого досвіду. Завжди стараюся усвідомлювати дві речі: по-перше, що маю працювати на совість а, по-друге, щоб робити справу якісно, треба присвятити їй багато часу. Хвилюватися довелось, радше, через другий момент… Та зрештою, цікавість і бажання зрозуміти та допомогти, взяли гору.
Приємно працювати з людьми, які цінують те, чим займаються. Не перестаю захоплюватися Тамарою Лисенко – найстаршою і найдосвідченішою учасницею ансамблю, яка співає у колективі вже 53 роки, з моменту заснування. Сьогодні пані Тамарі 72, але вона продовжує ходити на репетиції і виступати на всіх концертах. Як не дивуватися такій людині?!
Важливо усвідомити, що для незрячих спів є контактом зі світом, через пісню вони показують, що бачать серцем. Це надзвичайно делікатні і добрі люди, які викликають глибоку повагу, тому слід допомагати їм інтегруватися в суспільство. Сьогодні існує багато проектів для сліпих, зокрема, велика ініціатива йде від Оксани Потимко, голови Львівської обласної організації українського товариства сліпих, яка організовувала проект «Відчинилося життя», у рамках котрого незрячі співають у супроводі оркестру драматичного театру імені Марії Заньковецької.
– Де черпаєте натхнення? Очевидно, важко працювати зі стабільно високою продуктивністю та ентузіазмом…
– Кажуть, що найкращий відпочинок – це зміна виду діяльності. У моєму випадку щось подібне, але змінюю я не стільки саму діяльність, як колективи, якими диригую. Спершу викладаю на факультеті, потім біжу до дівчаток із «Ліри», іншого дня до незрячих, а також стараюся регулярно відвідувати концерти. Отже, постійно отримую нові емоції, які компенсують фізичну втому. По суті, я роблю те, що приносить задоволення, тому ентузіазм не зникає… І ще, Ви знаєте, у мене дуже хороша сім’я, а це теж надихає! (сміється)
– На завершення попросимо дати кілька порад людям, які хочуть присвятити себе музиці та співу.
– Не бійтеся! Спочатку здається, що все дуже легко, потім починається системна праця і приходить усвідомлення важкості кожного кроку… Найголовніше на цьому етапі – «не втекти», а докладати ще більше зусиль і зміцнити віру. Треба розуміти свою мету, мати орієнтир, тоді ймовірність зупинки на півдорозі стане мізерною. Як на мене, іншого секрету немає…
Розмовляла Оксана Лісна