За кілька днів після повернення однієї львівської журналістки із зони АТО ми телефоном домовилися про інтерв’ю. Відклавши слухавку, впіймала себе на думці, що востаннє, коли ми бачились з нею «на каві», я не серйозно сприйняла слова про те, що вона планує поїхати на Схід. Тоді ми попередньо узгоджували, що при зустрічі не говоритимемо про війну. Цього разу – навпаки. Мене цікавили її особисті спостереження, емоції та враження від почутого й побаченого на кордоні визволеної Луганської області зі самопроголошеними незаконними утвореннями. Разом із волонтерами львівської «Самооборони» Тетяна за 18 годин подолала 600 км передової: Сватово, Новоайдар, Лисичанськ, Щастя, Сєвєродонецьк, Старобельцево… Луганську ТЕС.
Про те, що відчуває журналіст, жінка, мама, знаючи, що ворог – сепаратисти та проросійські бандформування – на відстані півтора кілометра, та якою є війна зблизька, ми говорили з випускницею факультету журналістики нашого Університету Тетяною Самотий.
‒ Таню, чому Ти вирішила поїхати на передову? Це ж не було журналістським завданням, навпаки – Ти «вибивала» і відрядження в зону АТО в редакції, і місце у волонтерському бусі…
‒ Поїхала, бо здали нерви… Просто сидіти вдома й спостерігати більше не було сили. Тут тобі тепло, а там – війна. Щодня знайомишся з хлопцями, які на ротації. Одні виїжджають до зони бойових дій, інші – повертаються до Львова. Ти розмовляєш з ними, береш інтерв’ю і вони автоматично стають для тебе дуже близькими людьми. Ти співучасник їхньої долі, бо вони – розповідають, а ти – пишеш.
‒ Ти поїхала на війну, бо здали нерви?
‒ Так. Те, що ти чуєш з перших уст від наших військових, і те, що публікують ЗМІ, часом суттєво відрізняється. Ти розумієш, що не все, що тобі показує «тб-картинка», є об’єктивним, ситуацію максимально нагнітає паніка в соціальних мережах. Я – журналіст. У нас, в Україні, – війна. Я розумію, що це ніколи більше не повториться, і, якщо я сьогодні туди не поїду, втрачу унікальний матеріал. Війна – тут і зараз! Діяти треба негайно! Особисто для себе хотіла пересвідчитися, чи там насправді все так трагічно, чи аж так наша армія слабка, як про неї розповідали, чи справді військове керівництво аж настільки недолуге.
‒ Професійна цікавість до унікальності моменту перемогла почуття самозбереження? Адже вдома Ти залишала донечку дошкільного віку. Тобі було не страшно?
‒ За неї? Ні! Вона залишалась із татом… Чоловіка два тижні готувала до того, що їду в Луганськ. Батькам ми нічого не сказали, щоб не хвилювались.
‒ Тобі було страшно? Ти – раціональна, розважлива жінка і, мабуть, розуміла, що там немає жодних гарантій безпеки?
‒ Марта Геллхорн, дружина Хемінгуея, теж була жінкою і все життя їздила по війнах. Чому не їхати? Боятися, що вб’ють? Адже можна вийти з хати, впасти у відкритий каналізаційний люк і загинути, якщо така твоя доля. 
Страшно – це коли у тебе завжди перед очима обличчя тих, кого вже немає на світі. Страшно щодня писати про похорони наших хлопців, про те, що вдовою залишилася його дружина, а сиротами діти, що загинув єдиний син… Перший загиблий яворівської 24 бригади, а потім – перший загиблий зі Закарпаття, перший із Прикарпаття, чи перший тернополянин. А потім вже не по одному, а десятками… Вони зі світлин тобі усміхаються, ти фіксуєш їхні імена, прізвища, дату й місце загибелі. Пам’ятаю, коли на Майдані загинув перший львів’янин – Юрій Вербицький, ми присвятили сторінку його пам’яті. Ось так хотілося про кожного нашого бійця написати, аби люди знали, аби пам’ятали, аби шанували. Але загиблих так багато… Фізично не встигаєш, намагаєшся бодай коротеньку інформацію про героя помістити. І вони залишаються у твоїй голові. Я пам’ятаю кожного, про кого писала. Бійці, які загинули, захищаючи наш із вами спокій, – красиві, молоді, хтось ще дітей «не народив», не встиг… а їх самих уже нема… Але мене «штовхнули» на Схід не мертві, а живі. Розумієш, до війни ці хлопці мені були не потрібні, не цікаві як герої журналістських матеріалів. Упевнена, що за інших обставин я б ніколи на них не звернула уваги. А зараз у мене за кожного з них серце болить…
«Війна робить з чоловіків або воїнів, або дезертирів»
‒ Якою Ти уявляла собі війну? Що ти очікувала, а що реально побачила?
‒ Я очікувала цілковиту катастрофу, чорну біду. Я думала, що побачу солдатів голих, босих, голодних, нещасних обдертюхів, занепалих духом і вкрай морально розбитих. Це те, до чого я себе готувала й хотіла якось їх підтримати, підбадьорити. Що ж я насправді застала… Здорову атмосферу, упевнених і сміливих чоловіків, які розуміють, що вони роблять і для чого. Там усе чітко: є чорне і біле, є життя і смерть, а за кілька кілометрів – ворог… Немає часу на інтриги, піари, свинство. Вони вміють цінувати життя, бо кожен день може бути останнім. У зоні АТО вони стали справжніми людьми. Ця війна не змінює людей, вона показує, хто вони насправді. А там треба бути порядним, любити рідну землю, пам’ятати про своїх дітей і навчитися добре володіти зброєю. І все. Тоді ти – кіборг. Тож військові на передовій для мене всі кіборги.
‒ У своєму блозі Ти писала, що АТО стало для тебе терапією. Від чого саме ця поїздка Тебе «вилікувала»?
‒ У березні-квітні я боялася, як і всі в Україні, повномасштабного вторгнення. Був страх, що війна охопить всю країну. Зараз ми маємо армію, патріотів незламного духу, які навчилися воювати. Тепер мені спокійно, бо я впевнена, що є кому захищати Україну. Я їх бачила, особисто познайомилася з ними.
‒ Тобто, доки не пересвідчилася і на власні очі не побачила нашу армію, Ти готувалася до найгіршого розвитку подій?
‒ Розумієш, я виросла у військовому містечку. Відтак, знаю армію зі середини, без прикрас. Бачила, як від початку нашої незалежності її роками руйнували. Усе, що там було цінного, – розікрали, все, що не можна було фізично винести, – нищили. Геть занехаяли поняття «честь офіцера». Ми ж розуміємо, що супергерої, суперкомандири не з’являються на порожньому місці. І за десять місяців ці авгієві стайні не вичистиш. Але армія в нас є! Україні вдалося за рік одягти, взути, нагодувати, належно озброїти армію! Хоча на перший погляд вони виглядають, як цигани.
« Ми насправді потребували цієї шокової терапії. Вона багатьох із нас вивела із стану сомнамбулізму»
‒ Не зрозуміла. Чому?
‒ Бо кожен вояка одягнений хто в чому. Українські військові носять те, що їм привозять волонтери. Яку форму отримали, ту й носять. У когось – німецька, у когось – канадська, а ще в когось – американська форма чи ще якоїсь армії. Лише нашиті власноруч синьо-жовті шеврони, стрічки, браслети, словом, українська символіка, припасована до форми а-ля «солянка», вказує на те, що перед тобою боєць саме української армії. Я не зустріла жодного бійця, який би нарікав на свою долю. Вони сповнені віри й розуміння ситуації, свідомі того, чому вони там стоять і що в них за плечима. Саме ці хлопці повернули повагу до армії і до людей у формі. Бути військовим знову стало престижно. Нині вони йдуть під акомпанемент оплесків перехожих, їм назустріч виходить півміста, усе село… Школярі мріють стати військовими, коли виростуть! Це насправді дуже круто.
‒ Очевидно, що в кожній ситуації є свої позитивні та негативні моменти. Але не кожен здатен побачити плюси. Що Тобі додає віри в завтрашній день?
‒ В АТО я їхала з вірою, а повернулася зі стовідсотковою впевненістю в те, що Україна переможе! Приїхала натхненна й очищена. Знаєш, часом здається, що ми насправді потребували такої шокової терапії. Вона багатьох з нас вивела зі стану сомнамбулізму. Хтось їхав на схід, хтось – на захід, а хтось за океан. Складалося таке враження, ніби в Україні нікому не було добре! І за рік усе кардинально змінилося. Українці зі зброєю в руках захищають свою землю. Це тут, у Львові, я не раз чула думку про те, що АТО – це не наша війна, навіщо туди їхати, кого захищати, заради чого гинути. А хлопці на передовій твердо знають, що там – це наша земля і наші люди! Вони захищають українську землю, а це трохи більше, ніж квадратні кілометри території. Ось коли ще доплюсуєш до нашої землі енергію наших людей, то чітко розумієш, що нашою буде й перемога. Я особисто пересвідчилася, що катастрофи нема і панікувати немає причини. А головне, я чітко знаю, що робити тепер!
‒ І що нам потрібно робити?
‒ Об’єднатися і допомагати армії хто чим може. Волонтери везуть усе, що потрібне хлопцям на передовій. Для мене все очевидне: колись я би витрачала ці гроші на нові парфуми, а тепер знаю, куди їх віднести й кому віддати. Що маєш, тим поділися, адже нашим воїнам це більш потрібне, ніж тобі. Найлегше сидіти на дивані й стогнати, що все не так і нас «злила» влада, шукати крайніх і винних і не робити нічого, хоч і можеш. «Вимальовувати» статуси в соцмережі – великого розуму не потрібно. А не дати себе «злити» – це вже потребує зусиль. Це ми є господарями ситуації. Не даваймо себе «злити», допомагайте армії! Кожен повинен долучитися: хто грошима, хто часом, хто продуктами, хто технікою… Упадати в депресію – зараз найбільша помилка.
«Українські добровольці з окупованих територій називають війну вітчизняною і стоять під синьо-жовтими прапорами»
‒ Чому Ти так дратуєшся «тактиками» й «стратегами» з Фейсбуку?
‒ На передовій ситуація така, що ти не маєш часу сидіти в соціальних мережах і описувати події, які відбуваються навколо тебе. Не хочу показувати пальцями на військових, які постійно в он-лайні, але знаю, що під час бою неможливо писати статуси в соціальних мережах. Немає ані часу, ані умов це робити, адже телефон, Інтернет «не тягне». Потім «статуси із передової» тиражують і викликають паніку. Кожен на своєму місці повинен працювати на перемогу, а не галасувати: «нас злили» і «все пропало».
‒ Я розмовляла з волонтерами, вони стурбовані тим, що активність громадян знижується, хоча потреби бійців зростають. Люди втомлені. Зрозуміло, що впродовж року ті, хто забезпечував потреби Майдану, потім опікувалися ЗСУ й добровольцями. У пересічних громадян ресурси вичерпуються, психологічна втома наростає.
‒ Волонтери є посередниками між армією та населенням. Насправді тих, хто ще зовсім не долучився і жодним чином не допоміг військовим – набагато більше. Вони не втомлені, але й не активні. Отож, наше завдання їх розрухати.
‒ Яким чином?
‒ Найперше, треба навести лад у своїй голові. Необхідно усвідомити, що це є справжня війна і вона є нашою спільною, всеукраїнською. Вона стосується кожного, і всі повинні працювати на перемогу. Допоки ми не навчимося брати відповідальність на себе, а не перекидати на когось, доти у нас не буде ладу. Страшно спостерігати за нашими співвітчизниками, які розводять плачі. Є чоловіки, які ухиляються від свого обов’язку захищати народ і державу, є жінки, які «відправляють» своїх чоловік до тієї ж Росії на заробітки. Бачите, їй спокійніше, що він гроші заробляє (навіть якщо він працює на ворога!), а не вдома на повістку чекає. І це тоді, коли одинадцять їхніх односельців в АТО.
«Повістка – це не смертний вирок! Це є ризик, але не кінець світу»
‒ Нині, на тлі чергової хвилі призову, розгортається антимобілізаційна кампанія. Людям страшно, це зрозуміло. Рупорами цієї кампанії стали, зокрема, й наші колеги по цеху. А як ти ставишся до тих, хто шукає шляхів ухилитися від служби в армії?
‒ Так, війна – це страшно. І чоловікам страшно, і жінкам, і матерям, і дітям. Нашому поколінню на долю випало таке випробування. Його треба прийняти з гідністю. Мабуть я романтик, і, може, занадто захопилася війною, але прийде той час, коли вона закінчиться нашою перемогою. Ми повинні добре усвідомити – ми переможемо! Потім військові повернуться з фронту. Як ти будеш їм в очі дивитись? Що дітям своїм скажеш? Де ти був, коли вони воювали? Ховався? Так, я розумію, що гинуть кращі. Одні поляжуть на полі бою, інші повернуться героями. За нами – правда і ми переможемо! Повістка – це не смертний вирок! Це ризик, але не кінець світу. Треба підходити до цього по-іншому. Щодоби в автокатастрофах загалом гине більше, аніж на фронті, але ж ми не перестаємо користуватися автотранспортом.
‒ Якщо повістка прийде твоєму чоловікові. Що робитимеш?
‒ Якщо йому прийде повістка, то купимо найкращу форму, і я буду молитися за нього. Іншого вибору нема. Ну, хто, як не ми повинні себе захищати? А уявімо собі, що та орда прийде сюди! Лукавити не можна. Будьмо чесними насамперед із собою. Тут усі такі патріоти, усі люблять Україну, а коли дійде до справи, то одразу купують довідку про загострення геморою, аби ухилитися від служби в армії. Особисто для мене – це зрада України, рідної замлі, свого роду. Відмовка, що туди поїдуть необстріляні хлопці, які не орієнтуються на місцевості й не мають досвіду, для мене – не аргумент. Тепер вони мають навігатори, тепловізори, різну техніку.
‒ Часто-густо чуємо думку про те, що поки триває АТО, хай у ньому беруть участь силовики, а ось уже коли буде оголошено війну, воєнний стан і тотальну мобілізацію, тоді всі мають бути готові стати на захист держави. Ти з такою позицією погоджуєшся?
‒ До АТО треба ставитися як до війни, зміна назви нічого кардинально, як на мене, не змінить. Треба нарешті зрозуміти, що це – війна! Не можна стояти осторонь і вдавати, що це тебе не стосується, очікуючи, що хтось цю роботу зробить за тебе. Не варто наївно сподіватись, що війна не прийде на твій поріг. Вона вже прийшла! Розумієш, не може бути так, що вчора оголосили війну, нині всім роздали форму і зброю, а завтра ми вже суперсолдати. Так не буває. Війна ж така, яка є. Вона нікому не подобається, її ніхто в нас не підтримує, але її треба прийняти. Я – не фахівець, але якщо ввести воєнний стан, тоді вся країна працюватиме на армію. Хтось цього насправді хоче? Чи, може, краще не доводити до цього стану? Тоді гарантовано ніхто не буде сидіти в кафе, не будемо ходити на свою улюблену роботу, якщо вона не стосується озброєння чи оснащення армії.
‒ Повернімося до теми наших військових. Донецький аеропорт став символом спротиву, а кіборги – символом нескореності та героїзму. Ти вже говорила про те, що кіборгом вважаєш кожного, хто зараз на передовій. Які вони, українські воїни?
‒ Це люди високого духу зі щирими очима й душами. Та ж хлопці наші поїхали там не статуси чи нагороди заробляти, не владу захищати, там шкурних бажань нема. Для мене вони всі кіборги, бо переконана, якби ситуацію з аеропорту перенести в будь-яку іншу точку, то вони були б і там кіборгами. Ситуація на фронті змінюється постійно. Влітку вона була напружена під Іловайськом, Должанським, а перед тим, у травні, – в Слов’янську. Тоді ними дітей лякали, а зараз там усе спокійно, життя налагоджується. Війна робить із чоловіків або воїнів, або дезертирів. У кожного загострюються всі інстинкти, особливо самозбереження та виживання. І такий вибух адреналіну! В одних спрацьовує та пружинка, яка запускає режим кіборга, в інших – нічого не спрацьовує. Тому ти або будеш кіборгом, або втечеш у безпечне місце. Іншого не дано. Вони вчаться на ходу долати страх, почуття неспокою, воювати й керувати армією. Військові роблять те, що потрібно, чого вимагає ситуація. І не втрачають почуття гумору.
‒ Що вони думають про цю війну?
‒ Вони думають про мир і будують плани на майбутнє. Мир в Україні, окрім нас, українців, нікому не потрібен. Я розмовляла з хлопцями, які представляли різні регіони України. Кожен відповідав, що стоїть тут за Україну! Хлопці з Києва, Житомира, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова називають цю війну Вітчизняною. Зауваж, кожен другий із них мені відповідав, що це Вітчизняна війна. Жоден не сказав, що вона – громадянська. Вони відповідали російською мовою, розповідали про те, що треба йти й воювати з російським ворогом і захищати своє. Безапеляційно стверджували, що стоятимуть до кінця, до визволення рідної землі!..
‒ Чим вони Тебе найбільше здивували, що Тебе вразило?
‒ Я бачила людей, які живуть в екстремальних умовах окопів, бліндажів і туалетів у розтяжках. Ти насилу їм впихаєш одяг і продукти. Насилу, бо брати не хочуть. Відмовляють, мотивуючи тим, що на зараз все мають, радять везти тим, у кого нема. Просиш, щоби взяли хоч щось про запас, на потім. А вони категорично відмовляються, кажуть, що може впасти бомба й усе згорить. Набирати більше, ніж може перенести на собі людина, вони не беруться. Але раді бачити кожного цивільного, який приїжджає до них. Вони тішаться тобою. Їх до сліз зворушують дитячі листи й малюнки, обереги й усілякі дрібнички. З кожним стаєш дуже рідним. Майже миттєво виникає відчуття єдиної родини. Я пам’ятаю обличчя кожного, кого там зустріла, з ким розмовляла, у мене в архіві світлини є з ними. Я переживаю за тих хлопців, відстежую інформацію. Якщо з кимсь не дай Бог щось станеться, то для мене це буде особисте велике горе.
‒ А що Ти скажеш про місцеве населення? Ти спілкувалася з ними, які враження?
‒ Так, з одними спілкувалася, за іншими спостерігала. Неоднозначне враження. Насправді все дуже складно. Дивися, в’їжджаєш у Луганську область – кожна зупинка і стовп розмальовані в кольори державного прапора й написано «Слава Україні!», а чим ближче до передової, то вже поверх замальовано чорним – і напис «Слава Донбасу!». От як пояснити те, що сьогодні ти очистив село, вигнав із нього бандитів, а завтра прийде місцевий і принесе тобі банку меду з вибухівкою? Що робити? З ними треба працювати. Чесно, зі старшим поколінням, це марна трата часу, їм уже нічого не доведеш і ні вчому не переконаєш. А за молоде покоління треба боротися. Із дітлахів потрібно робити українців. Ми за 24 роки щось пропустили, проґавили. Чому їх тягне до Росії? Через гроші, бо там краще живуть? Неправда. Росія – це ж не США. Через школу?.. А може через церкву?.. Певно, ми мало спілкувалися, недостатньо знали одне одного. Одні біженці сказали мені, що покладають надію на те, що саме наші сини й доньки полюблять одне одного і це буде те нове покоління українців.
‒ Збройні сили України для них рятівники чи загарбники?
‒ Ні, українську армію вони не сприймають як рятівників, але вже не бояться і не називають хунтою. Місцеві мешканці відчувають себе заручниками ситуації. Вони не в Україні, і не в Росії. Неадекватно сприймають реальність. Лише хочуть, щоб усе було так, як колись. Та не усвідомлюють того, що так як було, вже не буде! Вони втомилися від усього. Запитуєш, чому вони допустили, що озброєні люди захопили їхні міста й села? Мені відповідали, що вони важко працювали. Бачиш, вони були зайняті роботою, коли їх загарбували! У них не було часу звертати увагу на озброєних людей, які влізали в їхні помешкання. Як наслідок – довелося втікати зі своїх домівок. Той, хто хотів боротися з окупантами, уже давно на фронті. Українські добровольці з окупованих територій називають війну вітчизняною і стоять під синьо-жовтими прапорами. А ті, хто втік – стали біженцями і пересиджують у безпечних місцях. Певно, забракло особистих переконань, щоб іти воювати за свою землю, боронити свою хату. Їхній дім там, де зараз блукає російська армія. У більшості з них домінує відчуття, що це не їхня війна. Тому не почувають обов’язку брати в ній участь. Вони жаліють себе і вважають, що є жертвами обставин.
‒ Я читала Твій блог, коли готувалася до інтерв’ю. Ти пишеш, що знову хочеш поїхати у зону АТО.
– Так, правда.
– Це магнетизм війни чи змінена свідомість? Усі, хто приїжджає з війни, хочуть повернутися назад. Поясни мені, якщо Ти свою журналістську цікавість задовольнила, побачила, пересвідчилася, то навіщо Тобі знову туди їхати?
– Насамперед хочу підкреслити, що їду туди не за яскравими враженнями й емоціями. Я їх можу отримати на Буковелі. Туди мене «тягне» почуття невиконаного обов’язку. В Україні війна – це факт. Щодня запитую себе, що безпосередньо я можу зробити для перемоги? Стріляти не вмію, воювати не вмію. Але можу привезти щось необхідне, можу зафіксувати і написати про те, що там побачила. Як журналіст, я ще не все написала про війну та її воїнів, ще не зробила свого справді важливого репортажу. Як людина – не всім допомогла, не висловила вдячність. Я просто розумію, що можу зробити більше, а відтак мушу це робити. Воно не відпускає. Це як пірнув з аквалангом на дно морське, а часу роздивитися нема, бо кисень закінчується. Треба випливати на поверхню. І ти робиш це з упевненістю, що от наступного разу при зануренні все роздивишся уважніше. А війна – жива, вона рухається, вона змінюється, вона щораз інша. Коли я там, то почуваюся не спостерігачем, а учасником життя. Зрештою, мене совість не буде мучити за те, що коли хлопці проливали свою кров за мій спокій, я байдикувала. Принаймні, я поїхала, свій кошичок відвезла, частинку свого тепла віддала. Розумієш, там усе по-чесному. А магнітом тягне не війна, а люди, яких там зустріла.
– Дякую за розмову. Їдь щасливо і повертайся з перемогою!
Розмовляла Анастасія Коник
Фото з архіву Тетяни Самотий