14 жовтня 1875 року, в день Святої Покрови, на філософський факультет Львівського університету записався талановитий випускник Дрогобицької гімназії – Іван Франко. Покидаючи провінційне галицьке містечко, молодий спудей особливо нетерпляче прагнув пізнати смак університетського життя, сподівався запричаститися поживою багатої книжної мудрості численних львівських бібліотек (згодом, пізнавши оту “морську глибину”, у статті “Ученицька бібліотека в Дрогобичі” (1878) з жалем згадував про мізерні фонди гімназійної книгозбірні), очікував почути живе та свіже слово з уст славних університетських професорів. З перших днів навчання колишній дрогобицький “питомець” активно пірнув у студентський товариський рух, де одразу ж опинився перед вибором: чи ставати членом москвофільського “Академічного кружка”, чи приєднатися до народовського “Дружнього лихваря”. На остаточне рішення вплинули аргументи радше практичні, ніж ідеологічні, адже “Академічний кружок” мав досить солідну бібліотеку, а також свій друкований орган – журнал “Друг”, що відкривало значні перспективи для молодого письменника і науковця. Саме на сторінках “Друга” дедалі частіше з’являються Франкові поезії (“Наймит”, “Народна пісня”), прозові твори (“Ріпник”, “На роботі”, “Навернений грішник”), саме тут один за одним виходять у світ його науково-публіцистичні дописи (“Слівце критики”, “Сербські народні думи і пісні”). Невдовзі Іван Франко почав опікуватися бібліотекою гуртка (як згадують сучасники, новий бібліотекар уже за декілька місяців перечитав усі наявні книги) та ввійшов до редакційної колегії “Друга”. За безпосередньої участі І. Франка та його однодумців (М. Павлик, А. Дольницький, В. Лукич та ін.) під впливом “Листів до редакції журналу “Друг” Михайла Драгоманова досить радикально змінилася політика видання – це вже не була трибуна для декларування москвофільських ідей, а новий друкований орган демократичного спрямування. Оцінюючи роль І. Франка у зміні векторів журналу, студентський побратим Василь Лукич у своїх “Споминах…” писав: “Нема що й казати, що душею всього був Франко, як справжній літературний талант”.
Попри стрімке “пірнання” у вир громадського життя студентства, І. Франко зі значним успіхом виконував усі навчальні навантаження. У першому семестрі слухав лекції О. Огоновського (історія української літератури, слов’янська міфологія, Хроніка Нестора), Є. Черкавського (“Поетика” Аристотеля) та З. Венцлевського (“Енциклопедія і методологія класичної філології”), брав участь у роботі семінару з “Електри” Софокла.
У кожній із зазначених дисциплін досяг значних успіхів, чим підтвердив своє право отримувати стипендію з фонду С. Гловінського, яку Франкові призначили ще 15 січня 1875 року (тоді він був у восьмому класі Дрогобицької гімназії) з умовою “безперервно давати докази доброї поведінки й успішності у науці”. Таких доказів було чимало, адже всі іспити талановитий студент складав на “відмінно” або “з успіхом знаменитим”, що, зрештою, дало підстави для підвищення стипендії. Незвичайний першокурсник досить швидко досяг неабиякого визнання у товаристві, колеги захоплювалися його працьовитістю та багатогранністю. Посилену увагу до своєї скромної особи І. Франко й сам відчував, з цього приводу 29 лютого 1876 року в листі до коханої Ольги Рошкевич писав: “Я зачинаю тут у Львові ставатися якимось куріозом або знаменитістю, не знаю”. Та Джеджалик (під таким псевдонімом друкував свої ранні твори письменник) не купався у промінні хвилевої слави, а продовжував невтомно працювати, успішно долаючи університетські іспитові бар’єри, систематично вдосконалюючи володіння мистецтвом слова.
“Та не довго сонце гріло, не довго світило…”. 12 червня 1877 року І. Франка, як і інших учасників редакції журналу “Друг”, заарештували за звинуваченнями в належності до таємного товариства, яке під впливом М. Драгоманова начебто провадило підпільну соціалістичну агітацію. Цей безглуздий, надуманий, абсолютно безпідставний “соціалістичний процес”, що після кількамісячної слідчої тяганини завершився шеститижневим ув’язненням, украй негативно вплинув на дальший розвиток кар’єри перспективного студента Львівського університету. І. Франко не тільки втратив стипендію, печать поскрибованого соціаліста на все життя закрила для нього двері будь-якої державної установи. Сподіване безбідне життя державного службовця довелося змінити на постійне виживання, осоружну роботу “в наймах у сусідів”.
Після вимушеної перерви І. Франко повернувся до університетських студій і записався на літній семестр 1877/1878 навчального року. Цьому, щоправда, посприяли прихильні до нього професори, які, до речі, реагуючи на звернення І. Франка щодо виплати стипендії за літнє півріччя, поклопотали, аби невибрані кошти студент усе ж таки отримав, проте так і не змогли домогтися продовження тієї стипендії. Повернувшись до навчання, він, окрім лекцій з історії української літератури О. Огоновського та класичної філології Л. Цвіклінського, слухав курси нової філософії природи та сучасної психології Ю. Охоровича. Саме лекції Юліана Охоровича особливо зацікавили Івана Франка, про що свідчить його дієва участь у “психологічній семінарії професора”, для якої було запропоновано “декілька розвідок і пару рефератів”.
У Львівському університеті молодий дослідник розпочав систематичну самостійну наукову працю. Зберігся Франків семінарський реферат “Лукіан і його епоха” з першої половини 1877 року, в якому задекларовано низку цікавих ідей, продемонстровано прагнення оригінального і вдумливого прочитання класиків красного письменства. У вільні хвилі він активно пише, повсякчас виношує численні творчі задуми, загалом зростає духовно. Можна лише подивуватися з тієї невтомної роботи “мислі” й тієї вкрай збалансованої робочої дисципліни, які потрібні були для того, щоб у вельми несприятливих умовах ні на мить не втратити цілеспрямованої енергії руху, руху “до вершин”.
Сьомий зимовий семестр 1879/1880 навчального року став для І. Франка останнім у стінах львівської alma mater. Він ще прослухав курси Ю. Охоровича (“Історія психології”, “Про доісторичну людину”, “Філософські вправи”), Є. Черкавського (“Енциклопедія педагогіки”) та А. Грішберга (“Історія Польщі під час панування Яна Казимира”), однак на наступний – восьмий семестр уже не записувався, зважаючи на нестатки. Аж через десятиліття, 1890 року, коли Іван Франко розпочав з’ясовувати необхідні формальності для захисту докторської дисертації, виникла потреба завершити повний освітній цикл. Із невідомих причин університетський сенат не розглянув позитивно Франкового клопотання про продовження навчання, відтак уже славний на той час письменник і науковець змушений був податися до Чернівецького університету. Значно допоміг у залагодженні справи професор цього навчального закладу С. Смаль-Стоцький, який водночас і прочитав основні дисципліни для здобувача. У своєму “Curriculum vitae” І. Франко також прихильно відгукувався про лекції О. Калужняцького. Отримавши посвідчення про завершену університетську освіту, науковець 1892 року подався на докторські студії до Відня, де під керівництвом авторитетного славіста Ватрослава Ягича захистив докторську дисертацію на тему “Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія”. 28 червня 1893 року Франкові присуджено науковий ступінь доктора філософії, оту, як він згодом висловився, “законну наукову кваліфікацію на дальше життя”.
1895 року Іван Франко подав документи на здобуття посади приватного доцента Львівського університету. Крок за кроком він долав усі процедурні вимоги: склав колоквіум, прочитав відкриту лекцію. Габілітаційна лекція “Розбір “Наймички” Шевченка”, яку вчений прочитав бездоганно (сам І. Франко досить стримано зазначав: “…мій габілітаційний виклад компетентні вчені визнали добрим”), викликала значне зацікавлення, особливо серед студентства, для якого поет уже став моральним авторитетом, ідейним провідником. Не дивно, що молодь передусім була зацікавлена в тому, аби їхній улюбленець мав можливість спілкуватися з ними щоденно, стоячи за університетською кафедрою.
Прихильність львівських професорів Тадея Войцеховського, Людвіка Цвіклінського та інших, про допомогу яких згадував Іван Франко, давала претендентові на посаду підстави сподіватися на позитивне вирішення його питання. Однак після зустрічі з галицьким намісником графом Казимиром Бадені, від якого залежало остаточне рішення, довелося розпрощатися з будь-якими ілюзіями щодо осягнення пожаданої доцентури, бо державна влада, на відміну від університетської, не забула “політично неприємне минуле Франка”. Офіційна відповідь не забарилася. Через veto К. Бадені міністр освіти Т. Рітнер не затвердив Івана Франка на посаді. Особисту оцінку перипетій, пов’язаних із доцентурою, учений виклав у статті “Історія моєї габілітації” (1912). Основною спонукою для її написання було бажання спростувати неправдиві факти, якими “зроблено кривду тим мужам науки, які при тій габілітації поводилися прихильно та лояльно”.
Через наполягання дружини навесні 1907 року, після того, як звільнилося місце хворого професора Антоні Каліни, Франко звернувся з поданням до міністерства про затвердження рішення сенату філософського факультету Львівського університету з 1895 року про надання йому на підставі габілітації venia legendi (право викладати) з руської літератури. На жаль, і це клопотання ученого не було доведено до логічного завершення, документи “залягли у бюрках” гуманітарної комісії.
І все ж подиву гідна праця автора “Мойсея” на ниві науки і культури мала для України непроминальний резонанс, яким струснуло не тільки стіни Львівського університету. Своїм високолетним і глибокодумним словом Іван Франко будив у головах багатьох поколінь української молоді почуття національної гідності і честі, спонукав до величних звершень, основаних на несхитній ідеї правдивого і дієвого патріотизму.
8 січня виповнився 71 рік відтоді, як Львівський університет став Франковим. Славне ім’я геніального патрона й сьогодні спонукає кожного, і того, хто лиш пробує власні сили в науці, і того, хто вже став визнаним авторитетом, до особливої відповідальності перед власною совістю та суспільством. Враховуючи той могутній вплив Каменяра на формування гуманітарної аури української нації і, зокрема, академічної спільноти Львівського університету, у день славного 350-річного ювілею нашої alma mater приклад чину духовного світоча Івана Франка має стати зразком для дальших інтелектуальних змагань українства.
Святослав Пилипчук
1 Лукич В. Спомини про Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів, 1956. – С. 111.