Роздум про книгу «Кухні мого покоління» Богдана Сольчаника
«Світ – це крихітна скрипка, вона грає тільки для тебе…»
Нещодавно, перечитуючи щоденники Григора Тютюнника, натрапив на таке (подаю у власному перекладі): «На нашій планеті є тільки два людських права, на які ніхто з найбільш віртуозних суєсловів і падлюк не сміє замахнутися – це право – народитися і право – померти» (запис від 4 липня 1959 р.). Однак життя буває таким непередбачуваним, що volens nolens, а дає нам підстави опонувати великому українському повістяреві: його афористизований занотований здогад, як ледь чи не кожна зафіксована на папір чи на інші носії думка, легкома спростовує усюдисуща реальність.
В усі епохи, за всяких суспільних і державних формацій людина була радше засобом, об’єктом цивілізування, поступу і, на нестерпний жаль, лише вряди-годи безпосереднім учасником, суб’єктом, творцем власної екзистенції. Високі духом, натхненні вигадливими, інколи найнесподіванішими ідеалами й фантомно-ілюзійними мрійками, великі та малі «мужі» всіх знаних і незнаних заокраїн планети Земля задля високих або й цинічно-ницих замрій, святощів, цілей легковажно використовували таланти, можливості, долі й життя своїх сучасників. Самопосвятна жертовність та висока честь для кожної людини, представника того чи іншого народу, – загинути за високі національні чи загальнолюдські ідеї й ідеали, дуже часто заманливо захвалюють як вияв глибокого патріотизму й героїзму в ім’я величного, світлого майбутнього, що з часом утрадиційнюється як один із найнеспростовніших маніпулятивних концептів, які фатально заворожують людську істоту.
Упродовж 2014 р. за європейський вектор розвитку української національної держави сплачено близько півтора сотень життів новочасних державотворчих звитяжців, героїв Небесної Cотні, під час Революції Гідності, а після втечі владного криміналітету тисячами безневинних жертв безглуздої російсько-української війни на Донбасі й Луганщині. Тож навряд чи Григір Тютюнник мав рацію, наївно нотуючи замолоду в щоденнику думку щодо двох природних прав кожної людини – народитися й померти, на які, мовляв, ніхто не здатен посягнути…
Під час протестних акцій на Майдані Незалежності супроти мафіозно-бандитської владної олігархії в Україні від снайперської кулі знайшов смерть і колишній випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, викладач Українського католицького університету, громадський діяч і, як виявилося згодом, поет Богдан Сольчаник. На зламі літа та осені завдяки старанням близьких людей (зокрема, нареченої Марії Погорілко) і друзів до українського читача прийшла ошатно видана посмертна поетична збірка Богдана Сольчаника «Кухні мого покоління», що стала своєрідним лірико-філософським заповітом Героя Небесної сотні, свідченням права на життя бодай у записаних словах, навіть усупереч фатально-безглуздій смерті.
Звісно, я більш ніж переконаний у тому, що Богдан Сольчаник, як і мільярди його ровесників, не прагнув смерті, а навпаки всім єством хотів насолоджуватися невичерпними щедротами буття. Він-бо був справжнім філософом-життєлюбом, повнокровною особистістю, людиною ініціативи, динаміки, дії, мандрівником, шукачем незабутньої романтичної емоції, вражень, пригод, відкривачем значливих сенсів людського буття. У нього не було часу на думки про смерть – він увесь по-молодечому запірнув у життєву коловерть, намагаючись поскрізь відчитувати безмір смислів і готуючи себе до високої місії одного з організаторів усеземної, уселюдської гармонії. На жаль, фатум розсудив по-своєму… – і нам залишається виловлювати Богданів голос у надрукованих словах його віршів або в спогадах його рідних, друзів і колег.
Тільки любов посміхається так, що спиняється світ…
Поетичний збірник «Кухні мого покоління» – це наче ліричний етюдник, наче цикл ескізів-заготовок до майбутнього великого полотна, а одночасно затамовано-щемлива (і, вочевидь, добре приховувана від рідних і близьких) лірична сповідь. Усе у книжці доладно, із любов’ю скомпоновано – формат, обкладинка, преамбула-анотація, вступик одного з найближчих друзів Олександра Неберикута («Друзі не вмирають…») і тематичний розподіл поетичних циклів. Книгу, можливо, дехто потлумачить як таку собі данину шани близькій людині, але вона насамперед є ще й свідченням глибокого та неповторного світу нашого сучасника, який, мовляв, як і всі, поряд із нами коротав свій вік – дихав, їв, пив, жартував, сміявся, іронізував, сумнівався, діймав, ображався, прагнув осягнути щастя й ощасливлював інших, а його сучасники, як буває зазвичай, навіть і не здогадувалися, що ось ота звична для нас людина заховувала в собі щось більше, ніж дано було нам відчути і зрозуміти.
Богдан Сольчаник був, очевидно, людиною зичливою, добродухим другом, полюбляв дружні посиденьки і мандрівки, «ніколи не ховався від життя в мушлях гамірних аудиторій й онімілих бібліотечних залах», як стверджує О. Неберикут, а проте, «суворо боронив свою самість» (цит. за книгою «Кухні мого покоління», с. 5). Ось чому про його пристрасть до укладання думок у поетичні рядки знало небагато людей, незважаючи на те, що вражав рідних, колег і друзів провокативною відвертістю, принциповою прямотою і запальною пристрасністю у сприйнятті й потрактуванні вичитаного, побаченого, почутого. Був людиною із камертоном у душі, захоплювався і захоплював інших, але не намагався вдавати з себе простака простаковича, хлопця-відкрий душу, був застережливо-обережним, не мав наміру знуджувати когось своїми потаємними інтимними роздумами, здогадами, талантами. Тож і писання віршів для нього було радше розмисловою вправою, глибоко особистісним прихистком для душі, засобом концентрації, медитаційним самозаспокоювальним сеансом, утечею від бентежно-хаотизованого сум’яття аритмічної повсякденності. Він скромно міг би підтакнути словам Поль Валері: «Ніхто нікого не зобов’язаний читати…»
А ми, а ми
Нам залишаються лиш сни
небаченого світу відголоски
Про час, що манить
Нашою відсутністю…
Якщо поезію сприймати як життя у його щохвилевій неповторності та органічності, то я неоднораз переконувався, що не кожному у віршуванні таланить осягнути премудрощі природного звучання поетичного слова. Богдан Сольчаник володів даром спонтанно-експромтного творення. Більшість його віршів – це наче принагідні фіксації болісних роздумів або передчуттів автора, спроби артикулювати, увібгати в слово те, що «просто розпирало зсередини», як він сам зізнається у ліризованій прозовій мініатюрі «Пам’ятаю…» (с. 14). Він добре усвідомлював ефемерну, проминальну людську природу й намагався фіксувати все, що йому боліло, пронизувало душу. Хоча укладачі книжки згрупували вірші в тематичний трикутник особистісної, суспільної та любовної лірики, однак усі його вірші наелектризовані наскрізною інтимізовано-проникливою самосповідальністю ліричного героя – «кому світ в печінки вгризається», який ставить до світу і сучасників безліч діткливих, інколи незручних запитань, як-от: «– Хто забув, а тепер пригадує / – Хто ніколи не знав, та шукав завжди / – Хто утратив давно, але вірить ще / (– Хто повірив, але розчарований) / – Хто боровся із власним відчаєм у безодню пустки потрапивши… Замакітрену взявши в руки голову («Запитання до ПОРИ!», с. 12). Ота замакітрена вировищем думок голова є своєрідним лейтмотивним символом поетичного амплуа Богдана Сольчаника. Ліричний герой його віршів пройнятий болісним несупокоєм за людину і світ, перебуває в постійних пошуках відповідей на тисячі проклятих запитань про сенс людського буття під рефренний подзвін фатальних присудів, розчарованих самовироків, резюмувань, самоокреслень тощо: «І нас, і вас / більш не чекатиме ніхто, / Ми вже не створюємо приводів, / щоби прощатись. / Як той Онуфрій чи Франциск / розійдемося по своїх пустелях, / знайдемо всесвіти у стінах келій. / Світ не для нас… / Світ не для нас …» (останній рефрен звучить наче відгомін слова nevermore із вірша Едгара По «Крук»); «А ми, а ми / Нам залишаються лиш сни / небаченого світу відголоски / Про час, що манить / Нашою відсутністю…» (с. 30); «Я – землі перехрестя стежок, / Я та зірка, що є найближче, / Я той сон, що його ніяк не згадати, / Я знайшов те, чого ще ніхто не знайшов, / Я вже знаю дорогу, я знаю, де потрібно шукати / І це ти мене / Не спитавшись назвав «Абихто»? / Ні, для тебе я таки «Неабищо»! / Добре, добре! Гаразд. / То питаю тепер я: «ти – хто?» / Та кажу ж я Вам «Неабищо!» / Тільки вітер не за плечима, / А лише по кишенях свище. / Ні кола, ні двора, / Ні любові життя. / Цілий світ / / Лиш велике для мене грище. / Поки в світі шукав я своє не знать Що / Став для всіх звичайним собі «Абищо» (с. 45).
І нас, і вас більш не чекатиме ніхто,
ми вже не створюємо приводів, щоби прощатись.
Поет Сольчаник намагається перевідкривати та витлумачувати для себе та світу таємниці кохання і «красу, що вбиває», бо, як читаємо у вірші «Любов»: «Тільки любов посміхається / Так, що спиняється світ…» (с. 50). І серед його любовної лірики є справжні шедеври такі, як вірші «Розмова старої і молодої жінки», «Я чоловік і моє життя це дорога», а також вірш «Чому Вона йде»: «Чому нас постійно / тягне до жінок, / яких ми не можемо втримати? / Чому, коли така жінка / пускає нас до себе, ми зупиняємось, / засинаємо у неї на грудях, / забуваємо дзвонити друзям? / Чому, коли Вона йде, / ми просимо хоча б зрідка зустрічатися, / багато п’ємо, збираємося у мандри, перетворюємось на мавп? / Чому ми виявляємося / не вартими тих жінок, / які нам повірили?» (с. 72).
Словом, усі його вірші (а їх у збірочці всього тридцять один) пройняті незагойною «тугою дороги», «тугою життя», «тугою за розумінням світу» і безнастанним пошуком смислу («прагнення віднайти цілість») людського життя у Всесвіті. Слово його поезії ваговите, просякнуте глибокою філософічною медитативністю та мудрістю (чи не тому сам і пише: «Я б на папері / Малював опори / Під кожним словом / Кожним знаком пунктуації / Аби його не розірвало море / Тих пристрастей / Що я в словах означую…» (с. 34)). У поетичній книзі Героя України Богдана Сольчаника кожен відшукає для себе співзвучні мотиви й акорди незглибної партитури людського духу. Адже він «писав поему про подвиг, якого не було», але, на жаль, снайперська куля не дала йому її, оту розкішну поему життя, дописати…
Юрій Горблянський