Сергій Кемський
Спогади друзів
Олександр Сорба,
друг дитинства, земляк:
Сергій дуже любив життя! Я підозрюю, що давалось це йому нелегко, адже на його не довгий вік випало чимало випробувань, друзі про це знають, і деколи здавалось, що терпіти вже несила… Але щось надломлене в його душі щоразу зросталось і вибухало новим фонтаном оптимізму та людинолюбства. Він дійсно любив людей і це давало йому силу! При цьому люди були цікаві йому не як предмет для споглядання і відстороненого аналізу. Кожна людина, навіть ті, з ким він був ледве знайомий, ставала йому близькою та небайдужою. Просто інакше Сергій не міг, інакше він би зрадив самому собі. Така була особливість його природи.
Саме тому я, не потребуючи підтверджень, точно знав, що Сергій був на Майдані від першого дня. Не заради слави чи пошанування, не задля перспективної кар’єри громадського діяча чи-то політика (він не був членом жодної партії чи громадського об’єднання, така була його принципова позиція), йому насправді було боляче за несправедливість і безчестя, злиденність, у яких живуть невинні люди.
Не кожна людина здатна мислити, не кожному дано вірити, і зовсім рідкісним талантом можна вважати поєднання цих двох умінь. Сергій володів цим даром, він міг повірити в неможливе, руйнуючи вщент нездоланну стіну життєвих розчарувань і зневіреності, які часто панують над світлими головами інтелектуалів, водночас чітко прораховуючи перспективи та небезпеки, засоби й механізми досягнення цілей. Такий його дар не став, як це часто буває, предметом для егоїстичного самолюбування – епідемічна хвороба нашої інтелігенції – а був покликанням, обов’язком і відповідальністю Сергія перед людьми та людяністю в собі. Насправді Сергій мав живий і щирий інтерес до життя, його цікавило абсолютно все: від житлових кооперативів Швеції до новітніх підходів у педагогіці, і все це він розглядав як перспективний досвід для розвитку українського суспільства, наполегливо ініціюючи експертне обговорення та суспільний дискурс у спеціалізованих виданнях і соціальних мережах. На все в нього була своя точка зору і він готовий був обстоювати її за всяку ціну…
Упевнений, що Сергій міг би зробити кар’єру, якби присвятив себе служінню власному імені, однак він обрав набагато вартіснішу та непомірно складнішу ціль – понад усе він прагнув залишатися людиною. Він був достатньо чесною та сміливою (хтось скаже нерозважливою) людиною, аби відкрито протестувати проти зазіхань будь-кого на це Богом дане йому право. Що ж Сергій Кемський назавжди залишився Людиною, він заплатив свою ціну!
Як заплатили її і всі ті, хто знав і любив Сергія, понад усе – його батьки. На похоронах я дивився у скам’яніле обличчя його батька та спустошені горем і слізьми очі матері. І ті дві емоції змагались за місце в моїй душі: глибокий сум за злочинно обірване молоде життя – втрата для кожного з нас і гнів перед тими, хто своїм боягузтвом, відчаєм чи-то закостенілістю може знецінити та змарнувати цю жертву.
Сергій вірив у людей і знав, що ми зможемо!
Оксана Зельман,
одногрупниця Сергія:
Є таке відчуття, не знаю слова, котре б передало його назву. Це суміш глибокого суму, пекучого жалю та гордості. Величезна шана і безмірна, безкрайня подяка тобі, Сергію! І я пишаюся, що знала Тебе!
Яким я пам’ятаю Сергія? Добра, приємна, щира посмішка. Розумний, тямущий, чуйний хлопчина. Світла людина. Таких любить Бог. Він їх кличе до себе швидше за інших. Вони дуже потрібні йому ТАМ.
До тих, хто не знав Сергія, та й до всіх нас, хто його знав, хочу донести його слова. Вони багато скажуть про людину, котра не схилялась перед жодним політиком, не була прихильником ніякої політичної сили чи партії. І вони дадуть не лише уявлення того, яким він був. Вони донесуть те, що він хотів сказати нам: «…об’єднуватись потрібно навколо принципів, а не особистостей». (Сергій Кемський. Чуєш, Майдане? // Українська правда. Четвер, 19 грудня 2013)
Світ такий гарний! Цього разу весна пахне не талим снігом, і навіть не ранніми квітами. Це воля. Це її запах у повітрі. Тому ти пішов, а ми живемо. Бо нам тут, на землі, ще треба пройти життя-школу, виправити свої недоліки, витравити страхи, багато чого ще зрозуміти для того, щоб стати гідним тебе. Знаю, ти все бачиш. Ти віддав життя для того, щоб ми, наші діти, внуки, правнуки мали вільну країну.
У цей час, як я пишу ці рядки, ти, Сергію, уже напевно є на одній зі своїх найважливіших зустрічей. Упевнена, там тобі дуже раді. Там тобою пишаються Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Ти гідно та впевнено стаєш поміж ними на варті, разом із НЕБЕСНОЮ СОТНЕЮ.
Героям слава!
Оксана Макух,
одногрупниця Сергія:
Прикро, що за життя ми так мало ділимося позитивом із ближніми, говоримо добрі слова, підтримуємо… У ці важкі для кожного з нас хвилини ми усвідомлюємо сенс власного існування, особистого покликання, місії. Ми розуміємо гіркоту реальності, але не розуміємо, проте хочемо, майбутнього. Обставини сьогодення змусили нас «вирости», зробили сильнішими, розумнішими, стійкішими. Але ж якою ціною ми здобули цей досвід!!! Якою ціною ми здобуваємо можливість «бути»!!!
Думки, спогади, реальність, запитання, події – усе переплелося. Так важко класти на папір слова, які хочеться прокричати на весь голос: чому? Чому так швидко закінчився земний шлях наших Героїв, серед яких Людина світла і тепла – Сергій Кемський.
Пригадую, як Сергій приєднався до нашої групи, пригадую допитливий погляд, щиру усмішку, позитив, який ішов від нього. Його любили всі: одногрупники, друзі, викладачі. У пам’яті назавжди закарбувалися моменти безтурботних студентських років. Уже тоді, ми, майбутні політологи, включалися в активне громадське життя, вели дискусії, здобували практичний досвід, робили висновки. Уже тоді ми усвідомлювали, що майбутнє буде пов’язане з ризиками, але передбачити, що з такими… не міг ніхто.
Після навчання дороги кожного з нас розійшлися, але ми спілкувалися й надалі. Сергій поїхав до столиці. Уже тут він зростав як фахівець, звідси доносив свої думки до людей, робив усе, аби його почули. Часто, «спілкуючись у мережі», Сергій ділився новими напрацюваннями, ідеями. Він завжди вмів розуміти й цінувати людей, підтримувати добрим словом, порадою, був оптимістом і цим заряджав оточуючих.
Як важко сьогодні усвідомлювати, що земний шлях Серія обірвався так швидко і так боляче. Людська пам’ять є безцінним даром, який завжди допомагатиме повертатися нам до Сергія, до його нездійснених задумів, до його мрій.
Олександра Сорокопуд,
одногрупниця Сергія:
Він приєднався до нашої групи пізніше за інших, повернувся до навчання з академвідпустки, яку довелося взяти через життєві обставини, що виявилися сильнішими за нього. Моє перше враження було як про чужиця – хлопець із Керчі, старший, чомусь дуже запам’яталася його незмінна посмішка. Сергій у властивій йому манері так легко і делікатно вибалансовував наші гострі кути, і, не входячи до жодної із тусовок чи міні-груп, належав до кожної, ми мали його за свого… Оце відчуття «за свого» складно пояснити – ми його просто приймали… Наступна наша зустріч відбулась на Майдані – похапцем, просто однієї вечірньої наради помітила його очі… Після наради Сергій підійшов. Ми мало говорили, була спільна мовчанка, ніби все і без слів зрозуміло, і чого ми тут, і чого саме на Громадському секторі перетнулись, і що там із Майданом… Ми так були зайняті світом довкола, чи радше я, що так і не спитала, як він, де живе… Та зустріч мені якось автоматично відкладалась до «мирного часу», коли можна буде поспілкуватсь про життя… Та такі хлопці не чекають, як видно, до якогось там «потім»… То була наша остання зустріч… Я втекла на зібрання робочої групи «Громадського сектору» Майдану… Куди побіг Сергій – не знаю, він, як і раніше, був свій зі всіма, та не належав до жодної з тусовок повністю… Мав свій простір і ним ділився з нами… Я не пам’ятаю, як дізналась, що він загинув… здається, хтось із одногрупників написав у Fb, але я не вірила, попри очевидні коментарі, і не хотіла відкривати списку… Не хотіла знати, хто там може бути ще… Потім був похорон, дякую хлопцям, які були поруч, із вами особливо по теплому було прощатись із Сергієм. Таке враження, що все, як колись, навіть жарти і коментарі, як у добрі студентські часи, тільки тоді ми не знали, кому і що приготувала доля. І що першого з нас ховатимемо так скоро і що ця доля – Сергієва… В окремі моменти було відчуття, що ми не на похороні, і що Сергій з нами, і що все це – нереальне… Коли повернулись із цвинтаря – Коростень позбавив себе Леніна – а Віктор Янукович втік зі столиці… Та це в нас, у живих, такі події наповнені сенсом, а в Небесної Сотні відтепер своє завдання – вартувати двері Честі та Совісті… А ще Сергій хотів, щоб ми почули – маємо роботу, впроваджувати ті принципи, які мають у собі дух змін і здатні стати основою для нової української системи політики…
Христина Поліщук,
одногрупниця Сергія:
У його очах завжди світилися вогники щирості й усмішки. Такі очі найчастіше бувають у маленьких дітей. Та й зросту він був невисокого – худенький, в’юнкий, завжди швидко ходив і з усіма з легкістю спілкувався. З одного боку, за паспортом – дорослий, а з другого – у душі – дитяча відкритість. Навчання йому давалось досить легко – за ним на сесії ніколи не числилися прогули чи «хвости». А потім був випуск і більше нам не довелося, на превеликий жаль, зустрітися. У страшний день розстрілу Героїв Небесної сотні в Інтернеті почали з’являтися списки загиблих. Чому мене потягнуло їх почитати – не знаю, мабуть, це – інтуїція. Виникло бажання перевірити, чи нема там когось із моїх знайомих. Я тоді думала про львівських… Перша десятка імен минула – Слава Богу, нема. А в другій знайшлось знайоме прізвище: Кемський Сергій, 1980 р.н., Керч. Вирвалося «О, Боже!». Спочатку не вірилося, думала: може, помилка, може, співпадіння. Швидко відкрила його профіль у Фейсбуку, але там уже френди вивісили некрологи… Це – жахливо. Не доведи, Боже, нікому подібне пережити. Висловлюю глибокі співчуття батькам і родині Сергія. Знаю, що сьогодні їх навряд чи втішать слова про те, що він загинув, як справжній Патріот, справжній Герой. Хоча, поза всяким сумнівом, це – так. Не буду говорити і про те, що важливо, аби ця кривава жертва не пройшла намарне й ніхто не спекулював на смерті українців. Про це багато говорять із телеекрану… Швидше, хочу сказати, що смерті в Новому завіті – не існує, бо «хто вірує у Мене – той має життя вічне». І всі ми ще зустрінемося з героями Небесної сотні у Вічності. Але вони там швидше від нас. Дивлячись з Небес на Землю, вони, і, зокрема, Сергій, очевидно, хотіли б, щоб наше земне життя було гідним того, аби ми колись приєдналися до них у раю. Тепер Небесне воїнство захисника Києва головного Архистратига Михаїла поповнилося новими Ангелами – українськими героями, серед яких і Сергій. І Там уже для них не буде болю, не буде сліз, а лише Божа винагорода за мученицьку смерть тут, на землі. За правду, за любов, за справедливість… Вічна пам’ять…
Світлини зі сайту: http://nebesnasotnya.com