У колекції періодичних видань Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка збереглася неповна підшивка унікального та рідкісного видання – газети українського представництва в Парижі «France et Ukraine» за 1920 р. Газета була важливим засобом поширення правдивої інформації про Україну у світі – тут були надрукувані не лише матеріали про життя української громади на еміграції, але й важливі аналітичні статті про політичний та економічний розвиток України, її культурне життя, а також хроніки подій із фронтів українсько-більшовицької війни. Подібно, як і сьогодні, українським емігрантським середовищам доводилося докладати багато зусиль для подолання русофільських настроїв та уподобань європейців.
1912 р. у Франції активізувалися середовища, прихильні до підтримки пригноблених народів Східної Європи. Було створено Центральне бюро національностей, генеральним секретарем якого обрано Жана Пелісьє. 1915 р. на основі цієї ініціативи в Парижі було створено Союз національностей. Під час конференції Союзу було ухвалено його статут, згідно з яким мета організації полягала в збиранні «етнографічних, історичних, літературних, мистецьких, економічних, психологічних, соціологічних документів, які допомагали б пізнати душу, минуле й потенційні можливості у прийдешньому, що мають значення для національностей». Головним завданням Союзу мало бути «сприяння прогресові спільного вічного миру та створенню Європейської та Світової федерації». Українці не брали безпосередньої часті в роботі конференції, але була зачитана доповідь про українське питання, передана секретареві Бюро національностей Івані Пувро. Зачитуючи текст, доповідачка наголосила на можливих впливах і перспективах українського національного руху після закінчення війни. Проте переконати держави Антанти в логіці українських національно-визвольних змагань було дуже непросто. Так, у серпні 1915 р. французький уряд прийняв рішення заборонити поширення у країні газети «La Revue Ukrainienne», що видавали в Лозанні члени Спілки визволення України. У листопаді цього ж року Бюро національностей звернулося до депутата Анрі Сімона з проханням передати до Міністерства закордонних справ повідомлення про Україну, надіслане з Женеви. У документі не йшлося про політичну самостійність України, але чітко наголошувалися проблеми русифікації, обґрунтовувалася безпідставність претензій Росії на приєднання України. Але французька дипломатія сприйняла такий документ лише як «австро-угорську» провокацію. Міністр закордонних справ засвідчив А. Сімоні, що це питання йому давно відоме, але наголосив, що «обговорення цієї теми пресою, у французьких журналах і газетах, видається мені недоречним». За дослідженням українського історика у Франції Володимира Косика, французька влада й надалі дотримувалася подібної позиції, а Союз національностей припинив свою діяльність у Франції, перемістивши осередок до Швейцарії.
Упродовж 1917 р. найактивнішу інформаційну роботу у франкомовному світі намагалася здійснювати редколегія часопису «L’Ukraine», що виходив у Швейцарії. Окрім того, Українське бюро друкувало тут «Інформаційний бюлетень». Ці видання через посольства були відомі французьким урядовцям, але залишалися маловідомими серед широких кіл. У лютому 1917 р. Українське бюро у Швейцарії скерувало Послові Франції в Берні два примірники меморандуму «Українські вимоги», один з яких мав бути вручений Президентові Республіки, другий – міністрові закордонних справ.
Початок лютневої революції в Росії та національної революції в Україні змусив французьку дипломатію уважніше вивчати події та зокрема – діяльність Української Центральної Ради. Влітку 1917 р. Посол Франції у Петрограді Ж. Нуленс скерував Жана Пелісьє з місією до Києва, де той налагоджував зв’язки та здобував прихильність політичного середовища. Згодом представником французької місії при українському уряді був призначений генерал Жорж Табуї. У грудні 1917 р. він запропонував Україні фінансову допомогу, склав прихильну до України заяву в парламенті Франції, а з січня 1918 р. став комісаром Французької Республіки при уряді Української Народної Республіки. Але підписання Берестейського миру (9 лютого 1918), як і війна з більшовиками, знову ускладнили дипломатичні взаємини між державами. Після падіння Української Центральної Ради, французькі дипломати намагалися впливати на політику українських урядів, схиляючи Павла Скоропадського до союзу з Росією і трактуючи Директорію як «пробільшовицький» уряд. Орієнтація французів на політичні та військові курси генералів Колчака, Денікіна і Врангеля залишала мало шансів для українських національних сподівань – і під час висадки десанту на півдні України (1918), і в контексті участі делегації УНР та ЗУНР у Версальській мирній конференції, що підводила підсумки світової війни й ухвалювала нові міждержавні кордони в Східній Європі (1919).
У такому складному геополітичному контексті українські емігранти, які задекларували лояльність до позиції Антанти, створили Українську Національну Раду, одним із керівників якої був історик і літературознавець Федір Савченко (1892-1936), уродженець Полтавщини, який після закінчення Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька продовжив навчання в Парижі. У 1918 р. заснував тут Гурток французько-українських студій і згодом став редактором газети-тижневика «France et Ukraine», що видавав гурток. На той час Ф. Савченко був відомий і як автор брошури «L’Ukraine et la question ukrainienne» (1918), у якій обґрунтовував для західного читача пріоритети політичного та культурно-національного життя українців. У період 1919-1920 рр. саме періодичне видання за редакцією Ф. Савченка було важливою інформаційно-ідеологічною зброєю та джерелом правдивої інформації про події в Україні для широких громадських і політичних кіл у Франції.
Утвердженню української ідеї служила кожна нагода актуалізації в Західній Європі національних дат і відзначень. Такою датою завжди були Шевченківські дні та ювілеї. Так, 5 березня 1920 р. було видано черговий номер тижневика, присвячений річниці народження Кобзаря.
Випуск розпочинався публікацією «Річниця» Михайла Рудницького – відомого українського перекладача, письменника, літературознавця, згодом – професора Українського таємного університету у Львові та повоєнного Львівського державного університету імені Івана Франка, який від березня 1919 р. виконував обов’язки секретаря дипломатичної місії УНР. Автор писав про сумну річницю – 59 років від часу відходу у вічність Тараса Шевченка. Він відзначив вагомість Кобзаревої творчості в історії української культури та становлення української нації. У той час, коли українці Галичини вшановували пам’ять Поета святковими концертами та семінарами, українці Наддніпрянщини, згуртовані Шевченковим словом, зазнавали жорстоких переслідувань царського режиму. Та, незважаючи на те, що навіть прикриваючись риторикою «визволення братів», російські окупанти в Галичині 1914 р. закривали бібліотеки і книгарні, «Кобзар» був поширений серед тисяч українських вояків – солдатів та офіцерів, які воліли мати книгу у своєму щоденному спорядженні. Незважаючи на особисті переслідування та ув’язнення, сам Шевченко був справжнім інтелігентом і людиною великого духу, який зумів передати унікальність і незламність української культури в поетичному слові, створивши широке тло для національної творчості у різних видах мистецтва. Європейськість творчості Кобзаря М. Рудницький відкривав, порівнюючи її із класикою французької літератури, зокрема образами Віктора Гюго.
У своїй статті на першій сторінці випуску Ф. Савченко зосередив увагу на важливості та символізмі життя і творчості Поета в історії українського народу, у його протистоянні наступу російської армії та пропаганди. Контекст діяльності Кобзаря в редакторській замітці набуває особливого значення в сучасних умовах боротьби українців «за місце під сонцем», а також в інтелектуальній історії Європи. Адже «після довгих років невимовних моральних страждань, після пізнання холоду, голоду, болю, цей син селянина-кріпака успішно навчався в Імператорській Академії Мистецтв. Кілька місяців покарання відділили його від заслуженого щастя, від щасливої втечі до блакитного неба і музеїв Італії, коли вибухнула катастрофа: царська таємна поліція відкрила сліди його діяльності в українській спільноті інтелектуалів, які з великою увагою читали його твори». «Життя Тараса Шевченка є символом життя всього українського народу», – наголосив автор, вказуючи й на франкомовні переклади та переспіви української народної пісні, відомі читачеві.
У Шевченківському випуску газети приділена увага й перекладам. Так, на першій же сторінці опубліковано спогади про Тараса Шевченка його сучасника й соратника Пантелеймона Куліша в перекладі французькою Михайла Рудницького. Перлиною ж самого видання стала публікація двох поезій Кобзаря французькою мовою Фернана Мазада – французького поета й ученого-медика, відомого низкою власних збірок «Мудрість», «Пристрасна мандрівка», «Пісок і кров», а також згодом – перекладами віршів Максима Рильського. Ф. Мазад переклав «Садок вишневий коло хати» (в авторській версії – «Вечір») та «І широкую долину» (в авторській версії – «Я не забуду»). Як зазначають критики, всупереч поширеній серед французьких перекладачів традиції прозових перекладів поетичних творів іноземців, Ф. Мазад здійснив переклад римований. Таким чином, опублікований автор поповнив плеяду французьких інтелектуалів, які в складний для України час випробувань під впливом видатних діячів української еміграції ставали симпатиками та популяризаторами української культури у франкомовному середовищі Європи й Америки. Серед таких діяльних українських публіцистів та істориків у Франції першої третини ХХ ст., які мали вплив на місцеву еліту, особлива роль належить Ількові Борщаку. В описаному номері тижневика «France et Ukraine» опубліковано і його матеріал, присвячений «предтечі» Союзу національностей – Кирило-Мефодіївському братству. Таким чином, продовження Шевченкової тематики, тепер уже в контексті формування громадсько-політичних ініціатив та укладення «Книги буття українського народу», стало підґрунтям для окреслення ідеологічних засад сучасного автору європейського демократизму та актуалізації української ролі (у версії кирило-мефодіанського месіанізму) в історії Центрально-Східної Європи.
Ще один матеріал видання – «Століття Шевченка 1814-1914», опублікований без зазначення авторства, міг написати український дипломат і публіцист граф Михайло Тишкевич, який від серпня 1919 р. певний час очолював українську місію при мирній Конференції в Парижі. Автор зосередив увагу на надзвичайній консолідуючій і націєтворчій силі Шевченкового столітнього ювілею, адже заходи, проведені в різних містах «підросійської» України, стали величною маніфестацією національного самоокреслення українства.
Шевченківські теми та сюжети виринають і в політичній публіцистиці, присвяченій різним аспектам українсько-російських взаємин, українським і російським питанням у політиці Антанти. Отож, враховуючи проросійські сентименти й уподобання французького політикуму, українські політики та літератори намагалися максимально використати лояльність Антанти для досить відкритої декларації своїх поглядів і переконань, зокрема у сфері розділення геополітичних і національних інтересів України та Росії, незалежно, чи в «більшовицькому», чи в «білогвардійському» варіанті. За порівняно нетривалий термін українські дипломати змогли завоювати довіру та підтримку частини французької інтелігенції. І важливим аспектом проведення інтелектуальної дипломатії були заходи з популяризації творчості, образів та символізму життєвої боротьби Тараса Шевченка.
Василь Кметь,
директор Наукової бібліотеки