Пропонована стаття є другою із задуманого триптиху «Тарас Шевченко та Еміль Вергарн: артистизм вірша, епічність думки, динамізм життя». Перша (про артистизм вірша) прозвучала на 34-ій науковій Шевченківській конференції у Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького у квітні 2001 року.
Так само, як Тарас Шевченко говорив, що в його житті вмістилась частина історії його народу, так само й Еміль Вергарн [1855-1916] міг ствердити, що в його творчості відобразилися найславетніші сторінки історії Бельгії. Та й справді, поетична пенталогія бельгійського поета «Уся Фландрія» (1904-1911) з її промовистими книжками – «Перша ніжність»(1904), «Гірлянди дюн» (1907), «Герої»(1908), «Міста з гострими дахами»(1910), «Рівнини»(1912) – як жодна з інших (хіба що «Червоні крила війни» або «Скривавлена Бельгія»,чи добірка своєрідних нарисів-репортажів «Скривавлені міста Бельгії» (1916)) просякнута безмежною любов’ю до Вітчизни; тут Е. Вергарн більше не є поетом універсальних стремлінь і всезагальних зацікавлень. Він – поет, син своєї нації, своєї раси («je suis fils de ma race tenace»), він – син свого племені. Це книга, в якій автор створив синтетичний образ – сучасність, історія, природа, море, звичаї.
Автор монографії «Сто лет бельгийской литературы» Л. Г. Андреев зазначає, що Вергарн «розпочав свій шлях із «Фламандок» і завершив його Фландрією, знову й знову нагадуючи, що «моя земля живе у тілі моїм…, щоб я славив її сильніше і сильніше» [1, с. 412]. Про себе в цьому циклі поет говорить лише два рази – в автобіографічній книзі «Перша ніжність» та оді «Еско».
У поетичній книзі Е. Вергарна розгортаються події, які автор знав із розповідей, пам’ятав з дитячих літ, коли, як той малий Тарас, який виходив на високу могилу і глядів на світ широкий, Еміль Вергарн дитиною піднімався до віконця під дахом горища і довго дивився в далечінь. «З вікна горища він чекав на те щось незвичайне, незбагненне, що обіцяли йому в розповідях. Він цього не бачить, змиряється з цим і не відчуває великого розчарування. Не побачивши цього чуда, сам творить для себе чудо». Подібне дитяче бажання Т. Шевченко зберіг ще 1850 р., відтворюючи його у вірші «Не молилась за мене»:
… Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали? [3, т. 2, с. 212].
Бельгійський літературознавець Люсьєн Крістоф, автор книжки про Е. Вергарна (1955 р.), пише, що «добірка «Перша ніжність» є справді книжкою спогадів написаних віршем, в якій поет порухом безпосереднього хвилювання застосував те, чим найбільше нехтувала сучасна поезія, – наративну форму викладу» [4, с. 16-17].
А інший, уже згаданий нами в попередній студії автор, канонік Ж. де Смет (сhanoine de J. de Smeth), у своєму виступі 1928 року, присвяченому Е. Вергарнові, писав: «Творчість Вергарна – це майже безперервні спогади про ті речі і тих людей, яких він любив у юні роки. Візії дитинства залишили в його серці слід, який ніколи не стерся» [7, с. 7].
Не дивно, що першим віршем історичної книги «Герої» є вірш «Предки», в якому Е. Вергарн славить тих мужів, які, зібравши воєдино свою міць, впертість і наснагу, спільними зусиллями відвойовували в океана «береги Вселенної», щоб зробити з них країну». У їхніх полум’яних серцях лунає турбота за майбутнє, «очима, зубами, ногами, руками з усієї сили вони творять цю невдячну місцину, на якій одного дня у часи слави з’явиться Фландрія».
Згадаймо тут «Передмову» Тараса Шевченка до «Гайдамаків»: «Про те, що діялось в Україні 1768 року, розказую так, як чув од старших людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого» [3, т. 1, с. 155-156].
Третю книгу пенталогії «Уся Фландрія» – «Герої» (1908) автор присвячує ріці Еско (Шельді), яка постійно присутня у його творчості. «Наші предки, – пише Ж. де Смет, – дуже ретельно ставили вежі на березі Шельди, при самій воді, а ті стояли так близько біля неї , що відбивалися своїми профілями у воді. Наші предки добре чинили, вони передали своїм потомкам культ Шельди. Не було в Сент-Аманді дитини, яка б не любила вітрила і не захоплювалася човнами» [7, с. 9].
У своїй творчості Е. Вергарн віддає усе багатство та силу свого ліризму бельгійським рікам; він байдужий до Сени, на берегах якої жив у Сен-Клю; у його творах згадуються Урал, Одер, Ніл, Луара, Рейн, Волга, а також і Дніпро, але робиться це тільки для того, щоб окреслити велич лише тієї ріки, в якій живе і втілюється Фландрія – Еско.
Письменник Франс Елленс, один із біографів Е. Вергарна, автор монографії про поета так пише про місце ріки Еско в житті й творчості Е. Вергарна: «Якщо Еміль Вергарн бажав бути похованим на березі Еско і якщо його країна виконала це прохання, спорудивши його могилу на тому самому місці, де народився поет і де минули його дитячі та юнацькі роки, це значить, що жоден край, жодна ріка не мали свого могутнішого, свого відданішого співця. Від початків і до кінця творчості Вергарна Еско відіграє свою роль провідника, учителя, друга і натхненника» [5, с. 17].
Саме в поемі «Еско» з поетичної добірки «Герої» бельгійський поет писав:
«Отож, того дня, коли прийде моя година, нехай схоронять моє тіло у твоїй землі, на твоїх берегах, щоб навіть у своїй смерті я продовжував відчувати тебе!» [там само, с. 187].
І знову ж повернемось до Тараса Шевченка:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий [3, т. 1, с. 350].
Трагічно загинувши 27 листопада 1916 року в Руані, якому загрожувала німецька окупація, Е. Вергарн спочатку був таємно похований у місцевості Адінкерке, а потім перепохований на цвинтарі містечка Вельверінґен, що залишалося вільною територією Бельгії. Дізнавшись про його смерть, Франція запропонувала 1916 р. помістити Е. Вергарна у Пантеон; коли ж закінчилася Перша світова війна і Бельгія звільнилася від німецької окупації, прах поета перенесли в містечко Сент-Аманд, де поета поховали на самому березі Еско, викарбувавши згодом на його могилі згадані слова із поеми «Еско».
Про дитячі враження, які склали основу поетичної пенталогії «Уся Фландрія», поет писав уже в першій частині «Перша ніжність» (1904), присвяченій сестрі Марії Гранле, у вірші «Осяяння» – «Ces souvenirs chauffent mon sang et pénètrent mes moelles» («ці спогади розігрівають мою кров і проникають у мій мозок»).
У згаданій книзі маємо віршовані розповіді про світ малого Еміля в Сент-Аманді та спогади поета про його дитинство і юність. «У вірші «Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять літ» поет бачить себе юнаком. Основне, про що він тепер собі згадує, це: «В дитинстві я дізнався, Фландріє, – ти завжди була гордою. Ти народила колись людей, які творили твою долю» [цит. за: 2, с. 172].
І трохи далі, згадавши містечко біля Еско, квіти навпроти батьківського будинку, сусідній завод, старого коника-забавку, простих стареньких батьків, добру тітоньку – порадницю і захисницю, ті роки, коли все видавалося таким світлим і гарним – життя з його радістю й очікуванням, поет переходить до інших спогадів, пов’язаних із рідною Фландрією:
«Тоді я дізнався, якою гордою була Фландрія! І які люди визначали колись її долю – в ті дні, коли палали вогнища й пожежі, коли попіл, розвіяний вітром, був попелом мертвих.
Я пізнав імена давніх стражденних мучеників; і нераз сп’янілий від того, у сльозах та несамовитості, вечорами стривожений, я потайки цілував їхні червоні вуста на образках, придбаних за два су.
Мені хотілося б так само пізнати їхні тортури, так само кричати від люті і спрямувати до них своє ридання, до них – таких світлих, натхненних гамівників безвольності,поборників блискавиць у руках Філіппа ІІ»
У Т. Шевченка:
Мій краю прекрасний,
розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив! Якби розказать
Про якого-небудь одного магната,
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна.
(«Іржавець», 1847, Орська кріпость) [3, т. 2, с. 44].
В Е. Вергарна:
«Таким було усе минуле – кров і золото, шаленство і вогонь!То був білий шквал високих перемог, що проголошували в буремності та страхітливості свої бажання з одного краю на другий край світу й історії».
У Т. Шевченка:
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний
(Осії. Глава XIV. Подражаніє) [3, т. 2, с. 335].
«Depuis, – пише у другій частині поет, – l’ombre s’est faite sur la Flandre! (З тих часів на Фландрію зійшла темрява).
Але моя мрія жива й донині вона не хоче спускатися з веж, на які піднялася колись у своїй гордості».
І далі в Е. Вергарна:
«О, як я безтямно любив свій народ – любив його навіть із його несправедливостями, злочинами і вадами! Я вимріяв його гордим і суворим, як клятва, відчуваючи лише те, що належав до його раси, що його смуток був моїм смутком і що він поглядав на мене, коли вечорами, я роздумував, мріяв, читав при лампі про його славу у своїх шкільних книжках.
Ось так із великим теплом я присвятив йому ті вірші, які оспівують його у величі та невдачах».
Знову нагадаймо собі Шевченкове, написане 1847 р. в Орській кріпості:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
(«Сон») [3, т. 2, с. 39].
Програмна добірка із поетичної пенталогії поета має назву «Les Heros» (1908) і присвячена «Еско, похмурому, нестримному і чудовому героєві»: поет оглядає великі постаті бельгійської історії – Жак д’Артевельд, виходець із Генту, «який вперше говорив на рівних із королем, не схиляючи голови – говорив так відважно, так сміливо захищав своє право, що у червоні часи його могли б вибрати в Римі вождем»; його побратимів, героїчних гезів, які в єдиному національному пориві піднялися проти війська іспанського імператора Карла (V) Квінта; «Бодуена Залізна рука», який майстерно й завзято змагався з «рудими нормами, що зійшли на береги Фландрії», переслідував їх, заганяючи в болота її гарним королівством; «любив її море, ліси, обійстя, хатини, хмари, небо, туман і сильні вітри».
Так само перед Т. Шевченком у «Тарасовій ночі» проходили постаті Наливайка, Кравчини, Павлюка, Тараса Трясила. І того ж самого року:
Було колись в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю
(«Іван Підкова») [3, т. 1, с. 86].
Бельгійський поет Андре Мокель, автор монографії про Е. Вергарна зазначав, що в центральній частині поліптиху «Уся Фландрія» збірки «Герої» Вергарн проголошує «славетний гімн захоплення і вдячності тим, хто побудував, захистив, звеличив і прикрасив міцну споруду фламандської нації» [6, с. 142]. Книжка, як зазначає А. Мокель, мала надзвичайний успіх у Бельгії: «Автор несподівано дістав визнання національного поета не лише Фландрії, а цілої Бельгії» [там само, с. 143].
Е. Вергарн показав себе вправним майстром «історичних картинних оповідань» – «В’їзд Филипа Красивого до Брюґґе», «Учта ґезів», «Ґійом де Жульє» з образом молодого та запального архідиякона, який очолює фламандців для боротьби зі загарбниками – французькими лицарями-баронами, які по-злодійськи вторглися до Фландрії.
Я. Фрід, автор монографії про Е. Вергарна, говорить, що «в історичній книзі циклу «Герої» у вірші «Предки», який відкриває цю книгу, поет шукав національне коріння своєї впертої спрямованості до майбутнього, змальовуючи її як головну рису історично сформованого фламандського національного характеру» [2, с. 177]. Риси національного характеру Вергарн оспівує в людях уже ближчого минулого, «це ті» історичні постаті, патріоти-герої, їхні вожді, в яких втілилася безсмертна духовна енергія кращих синів рідного народу» [там само, с. 178] – брати ван Ейки, фламандський лікар Везалій, якому Мікеланджело завдячує своїм знанням анатомії, художник Рубенс.
Підсумковим апофеозом героям Фландрії звучить остання строфа вірша «Сьогодні» з добірки «Герої»:
«Артевельде, два ван Ейки,
Рубенс, Везалій,
– зблиски давніх часів
на новому виднокрузі –
Ваші величні діяння,
як золотиста гроза,
Звитяжно гримлять
довкола наших дум.
У роки найбільшого спалаху своєї героїчної поезії Т. Шевченко у посланні «І мертвим, і живим…» порушив питання про національну ідентичність українців, вагомість для сучасного й майбутнього героїчної минувшини України, питання ґенези української нації.
Тарас Шевченко поступово від героїчної патетики переходив до глибокої медитативної лірики останніх років життя, натхненної біблійними мотивами. Поет знайшов поетичний пароксизм творчості саме в глибокому моральному і душевному заспокоєнні філософа, який довершував свою велику місію. За одинадцять днів до смерті пише свій останній твір, розуміючи за поетичним художнім словом велику гуманізаторську місію, виголошену ще в поемі «Марина», написаній 1848 р. на засланні на Кос-Аралі:
Мій Боже милий,
Даруй словам святую силу –
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать,
Щоб милость душу осінила (…)
3, т. 2, с. 102-103].
Для Е. Вергарна його поетичний і патріотичний пароксизм виявився у гнівних віршованих та прозових рядках, спрямованих проти сучасних тевтонських рицарів, які сплюндрували історичні місця Бельгії. Сам собі визначивши шістдесят років, як остаточний термін для поетичного творіння («після шістдесяти я нічого більше не писатиму»), Еміль Вергарн у певному розумінні й провістив свою смерть, спричинену знавіснілою воєнною стихією. Загинув у листопаді 1916 на шістдесят першому році життя; не поставив себе «над сутичкою», як це радив йому зробити Ромен Роллан; не мовчав, бачучи інвазію німецьких військ, велику руїну Бельгії. Став поетом-націоналістом, позбувшись своїх соціалістичних ідей, як і Каменяр, який помер півроку скоріше, написавши своє незабутнє «Не пора, не пора, не пора…», як Леся Українка, будучи сповненою болю за зневажену Батьківщину, далеко від неї, в Єгипті, пише глибоконаціональну, навіть націоналістичну драму «Бояриня». Як поет-патріот, творець глибоко патріотичного полотна «Уся Фландрія», Еміль Вергарн в останні місяці свого життя промовляв Шевченковими словами 1843 року з «Розритої могили»:
«За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?»
Закликаючи своїх земляків, як і Тарас Шевченко у посланні «І мертвим, і живим…», «Полюбити щирим серцем Велику Руїну».
Література:
1. Андреев Л. Г. Сто лет бельгийской литературы. – М, 1967.
2. Шевченко Т. Твори: У п’яти томах. – К. : Дніпро, 1970-1971.
3. Фрид Я. Эмиль Верхарн. Творческий путь поэта. – М., 1985.
4. Christophe L. Emile Verhaeren. – P.-Br. : Ed. Univ., 1955.
5. Hellens Fr. Emile Verhaeren. Poètes d’aujourd’hui. – Paris : Pierre Seghers Editeur, 1964.
6. Mockel A. Un poète de l’énergie. Emile Verhaeren (L’oeuvre et l’homme). – Paris, 1917.
7. Smet (J.de). Emile Verhaeren. – Malines, 1920.
Ярема Кравець,
доцент кафедри світової літератури