Коли ми говоримо про історичне минуле, витоки національної традиції, окреслюємо інтелектуальні та духовні орієнтири нашого національного простору, іноді втрачаємо відчуття тієї межі, коли національна традиція і національні генії з живого досвіду перетворюються в засіб виправдання нашого минулого чи сучасності. На жаль, дуже часто трапляється так і з ушануванням Тараса Шевченка, творчість якого стала не лише невід’ємною часткою історичної традиції, але й важливим компонентом культури та ідентичності сучасних українців. Історикам, мабуть, найчастіше доводиться відповідати на запитання про об’єктивність пізнання минулого чи «доцільність» давнього досвіду. Історики ж і зобов’язані «визволяти» той живий досвід із-під бронзи ідеологічних нашарувань та емоційно-суб’єктивізованих суджень шляхом переосмислення й актуалізації культурної спадщини, або, якщо простіше, – шляхом цивілізаційного «переписування» історії. Адже Шевченкова творчість, як і саме життя, у філософії національної пам’яті постають як визначальні константи-універсалії, що відкривають шлях до розуміння українства як явища світової культури.
Саме цей чинник – розуміння Шевченка як частини та співтворця складного інтелектуального простору в середовищі найчастіше ворожих політизованих еліт, видається найважливішим і найактуальнішим для сучасної української освіти та педагогіки. Саме постать вишуканого інтелектуала та впевненого реформатора гуманітарного дискурсу повинна остаточно здомінувати в системі поширення знання про Кобзаря. Минулого, ювілейного року, сотні учнів і студентів відвідали експозиції та семінари, які відбувалися в Науковій бібліотеці нашого Університету – і в спілкуванні з молоддю, а іноді й із деякими їх наставників, незважаючи на вихор політичних і суспільних змін, що відбувалися в державі, усе ж вражала апатія в ставленні до творчості Поета, знецінення його постаті від кожухатих портретів, патетичних заходів і традиційно романтично-народницько-радянізованих трактувань його досягнень, що створюють образ колишнього кріпака-невдахи, талант і геній якого потонули в депресивних зітханнях за минулим і безпросвітною сучасністю українців у Російській імперії.
Саме тому непростим завданням університетської науки чи шкільної освіти є пошук моделі актуалізації національної історичної пам’яті, як і осмислення ролі пам’яті у формуванні самого Шевченка. Отож, наскільки актуальним і зрозумілим може бути Шевченко для сучасного українця? Чому геній Кобзаря – селянського сина та вишуканого інтелігента, простого й відкритого у спілкуванні й витонченого у світовідчутті та відвертого у слові водночас, котрого боявся Петербург у ХІХ ст., став страшним для Москви ХХІ ст.? Адже ще напередодні Революції Гідності серед російської псевдоінтелігенції поширилися заклики закривати музейні осередки та пам’ятні місця чи центри імені Тараса Шевченка в Росії, трактували його як «русофоба» та «націоналіста», розгул же «антишевченківської» істерії вибухнув із початком ювілейного року та вшануванням його 200 річниці.
Геній Шевченка у свою епоху виявився неабиякою несподіванкою для оточення – йшлося передусім про російський владний істеблішмент, який охочіше мирився з появою літератури всіх інших народів, а зокрема поляків, нещодавно позбавлених держави, аніж українців-малоросів, можливість визнання яких навіть для найдемократичнішої частини російської інтелігенції було проблематичним. Відомі гострі оцінки української літератури чільного російського критика Вісаріона Бєлінського. Рецензуючи Шевченкових «Гайдамаків», він наголошував на «новому досвіді» «привілейованого малоросійського поета», твори якого, як і йому подібних, призначені виключно для насолоди і втіхи самих же авторів. «Якщо ж ці панове кобзарі думають своїми поемами принести користь нижчому класові своїх співвітчизників, то в цьому дуже помиляються: їх поеми, не дивлячись на засилля найвульгарніших і вуличних слів та виразів, позбавлені простоти вимислу та розповіді, наповнені вишуканістю й замашками, властивими для всіх поганих піїтів… було б краще, відкинувши всілякі претензії на титул поета, розповідати народові простою, зрозумілою йому мовою про різні корисні предмети громадянського та сімейного побуту, як це чудово почав (і, на жаль, не продовжив) п. Основ’яненко у своїй брошурі «Листи до любезних земляків». Остання теза російського офіціозу достатньо чітко й промовисто окреслювала допустимий шлях розвитку української літератури, як і народу загалом – традиція українського письменництва з невирішеною мовною дилемою уже мала в імперії певну історію. І першим автором, який задекларував і продемонстрував всеохопність функцій національної мови – не розчиняючи своє світовідчуття в російському слові як Микола Гоголь, чи не апелюючи українською мовою виключно до селянського сюжету або бурлеску, як Іван Котляревський, став саме Тарас Шевченко. У цьому була й певна «несподіванка» його творчості для українського середовища і в Петербурзі, і в Україні, де з’являвся поет.
Важливу роль у житті Шевченка відігравали книги. Незважаючи на складність життєвої долі, він був активним учасником інтелектуального життя, орієнтувався в найважливішій тематиці свого часу. Мабуть не випадково «селянський поет» легко знаходив спільну мову і в Петербурзькій академії, і в маєтку Рєпніних. Так, упродовж усього життя Шевченка супроводжувала Біблія – з дитячих літ опанувавши мистецтво читання книг Святого Письма, зокрема Псалтиря, поет часто повертався до рефлексій над ними. 1837 р. завдяки знайомству з Євгеном Гребінкою Шевченко опанував усі головні публікації українських авторів – твори Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Осипа Бодянського й ін., розпочав студії над «Історією Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Велика бібліотека була в будинку Карла Брюллова. Спілкуючись із великим художником, Тарас мав нагоду знайомитися з її вмістом, навіть відобразивши у повісті «Художник» її невпорядкованість і несистематичність. Там були опрацьовані всі романи Вальтера Скотта, «Історія хрестових походів» Жозефа-Франсуа Мішо. Сюжет останнього видання спонукав юного маляра навіть на художній твір – Петро Ам’єнський вів хрестоносців через німецьке містечко, але вчитель суворо заборонив відволікатися від традицій неокласицизму і «повернув» юнака до античних героїв. Там же читацький репертуар Шевченка поширився до праці французького археолога Жана-Жака Бартелемі «Подорож Анахарсіса Молодшого до Греції», а також російського перекладу «Історії Давньої Греції» шотландського історика Джона Джилліса. У 1845 р., проживаючи у с. Мар’янському на Полтавщині, Шевченко багато часу присвятив роботі в бібліотеці відставного майора Олександра Лук’яновича, яка займала дві кімнати будинку. Згодом, 1852 р., коли поет був ув’язнений у Новопетровському укріпленні, з ним зустрічався Микита Савичев, який згадував Шевченкові жалі за книгозбірнями – книги з невеликої комендантської бібліотеки він уже на той час прочитав, а інших не було, хіба що іноді знайомі надсилали щось з Оренбурга. «І в казармах Шевченко переважно читав, дістаючи книги від знайомих», – згадував про поета Михайло Лазаревський. Звертався за книгами поет і до військового лікаря Сергія Нікольського, який також мав велику бібліотеку. 14 квітня 1854 р. Шевченко писав до Андрія Козачковського, щоб той надіслав йому примірник видання з коментарем «Слова о полку Ігоревім», бо «давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик». «Минулого року отримувалась тут комендантом «Библиотека для чтения». Бувало, хоча б переклад Курочкіна з Беранже прочитаєш, усе ж легше стане. А нині, крім фейлетону «Петербурзьких відомостей», зовсім нічого немає сучасно літературного», – бідкався поет у засланні (запис у «Щоденнику» за 1 липня 1857 р.). Ще один цікавий епізод про інтелектуальні зацікавлення Шевченка за щоденниковими записами. 5 липня 1857 р., увійшовши до ротної канцелярії, Шевченко побачив на столі книжку, яку йому передав колишній рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, польський в’язень Северин Пшевлоцький, – польськомовне видання трактату Кароля Фридерика Лібельта «Естетика або наука про прекрасне». Читаючи книгу відомого польського філософа, ідеолога польського месіанізму, голови Познанського товариства шанувальників наук, який до того ж був улюбленим учнем Гегеля, поет зафіксував низку зауважень-реплік з її приводу, апелюючи, зокрема, до незгоди з висновками автора, оскільки йому самому більше відповідала концепція Василя Григоровича, який читав лекції в Академії мистецтв із «теорії красних мистецтв». Покликався поет і на Олександра Галича – одного з перших послідовників філософії Шеллінга в Росії, якому Шевченко, за його словами «не дивлячись на щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі», завдячував «антипатією до філософії та естетик». Шевченкові не сподобалося трактування Лібельтом співвідношення мистецтва і людини: «Чоловік, що так поважно говорить про натхнення, простосердечно вірить, нібито Жозеф Верне задля того, щоб пройнятися натхненням, звелів під час бурі прив’язати себе на марсах до щогли? Яке мужицьке уявлення про це невимовне божественне почуття! І в це вірить чоловік, який пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовній природі людини… Лібельт, він тільки пише по-польськи, а відчуває (в чому я сумніваюся) і думає по-німецьки». Шевченко вважає Лібельта просякнутим німецьким ідеалізмом і порівнює з В. Жуковським у художньому мистецтві, описуючи епізод із порівнянням творів Жуковського і Брюллова. 12 серпня 1857 р., зупинившись в Астрахані, поет іде шукати бібліотеку, щоб прочитати книжку Михайла Рибушкіна «Записки про Астрахань» 1841 р., а не отримавши її, як і доступу до каталогу, що також виявився «на дому» у якоїсь поважної особи, просто оглянув книжки на полицях. «Мені тепер багато треба прочитати. Я абсолютно відстав від нової літератури», – зітхав Шевченко-в’язень. «Не було книжки, якої б він не прочитав», – захоплювався ним Куліш. А щодо «Щоденника», то видатний шевченкознавець Павло Зайцев наголошував, що з його сторінок «з нами веде розмову типовий інтелектуаліст, що для нього наука, література та мистецтво в усіх його проявах – хліб насущний. Перед нами тверезий критичний розум аналітика, що з надзвичайною легкістю орієнтується в найскладніших соціологічних і психічних явищах».
Чи то в художній творчості (щоправда, більш формалізованій сюжетними вимогами) чи в писаному слові, Шевченко постав перед сучасниками як митець, образність мислення якого була побудована майже виключно на переосмисленні історичних образів та алюзій, що дозволяють виокремити концепт «батьківщини» на противагу всьому, що було «чужиною». Не випадково пізніше Пантелеймон Куліш назве Кобзаря «нашим поетом і первим істориком»: «Він перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тілько єму дали вони ясну, як Боже слово, одповідь».
Історизм творчості Шевченка був визначальним і в популяризації його творів у Галичині, де формування модерної ідентичності зазнавало виразного впливу актуалізації спільних «доросійських», «допольських» і «доавстрійських» сюжетів. Саме на історизмі наголошував і один з перших популяризаторів творчості Тараса Шевченка у львівському академічному середовищі – викладач української мови в Жіночій учительській семінарії Омелян Партицький.
Питання власної ідентичності було одним із найважливіших для Шевченка ще з дитячих років. Це – вічне питання: «Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?» залишилося з ним і до кінця життя. Відтворення козацької ідентичності та її пієтизація у творчості поета стали важливим чинником формування української національної свідомості та потужною словесною зброєю проти цинічного наступу шовіністичної ідеології царизму. Сприяла цьому як родинна традиція – згадаймо хоча б передмову до «Гайдамаків» із покликанням на живу історію – спогади діда Івана та його сучасників, так і вплив фольклору, народної пісні, легенди. «Було колись – панували, / Та бiльше не будем! / Тiї слави козацької / Повiк не забудем!», – згодом заспіває кобзар у Шевченковій «Тарасовій ночі» (1838), ностальгійно нав’язуючи до того часу, «коли були ми козаками».
Це відчуття і прагнення не зникло в Шевченка і в Петербурзі, де, під впливом панславізму та «народності», поширювалася мода на все козацьке. Навіть Євген Гребінка із захопленням писав про те, як імператриця їздила вулицями столиці розкішним четвериком, на позадках якого стояли «два наші українські камер-козаки». Власне мотив «козака на чужині», як слушно відзначив Леонід Ушкалов, є одним із провідних у поезії молодого Шевченка, саме через нього формувалася романтична поетика ностальгії. Але «Шевченкові сльози» ставали водночас жалем і за минулою славою козацької України, змальованої в «Історії русів» – його настільній книзі. «Серце моє, ненько! / Як згадаю твою долю, / Заплаче серденько! / Де подiлось козачество, / Червонi жупани? / Де подiлась доля-воля, / Бунчуки, гетьмани?». І саме ця ностальгія породжує не розпач, не відмову від боротьби, навпаки, формує потребу чіткого окреслення причин і пріоритетів діяльності.
Шевченкові переконання та співпереживання минулого мали вирішальний вплив на П. Куліша, М. Костомарова та багатьох інших діячів ХІХ ст., які з вдячністю пронесли крізь усе життя той яскравий вогонь Кобзаревого незламного духу.
Через багато років виходець із дворянського середовища та вихованець Харківського університету М. Костомаров згадував: «Досить було годину порозмовляти з цією людиною, щоб уповні зійтися з ним і почути до нього сердечне прив’язання». Перечитуючи «Три літа» та згадуючи контекст кирило-мефодіївських зібрань, він зазначав: «Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Страх огорнув мене… Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народнього життя… Тарасова муза прорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне заораною й засіяною, щоб сховати від потомства навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу із своїм невгасним світильником і відкрила за собою дорогу і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості».
Власне, не випадково на сторінках «Книги буття українського народу» (вірш 76) крізь парадигму панславістичного месіанізму на противагу самодержавству було проголошено ідеал, закорінений у традиціях козацького демократизму та самоорганізації: «І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других». Таким чином, козак постає втіленням свободи, рівності, братерства, а Гетьманщина – відблиском «золотого віку» України. Апелюючи до вимріяної історичної традиції, Шевченко в чомусь і сам уподібнювався до своїх героїв. П. Куліш згадував про знайомство та спілкування з Тарасом: «Так що зійшлися найпростіший курінний січовик із городовим козаком-кармазинником».
І ховали Шевченка за козацьким звичаєм.
Попри суперечливість оцінок творчості Шевченка його недоброзичливцями, саме інтелектуалізм та історизм його творчості були головними засобами формування рецепції українського класика в неукраїнських колах і середовищах. Сьогодні, коли слово Шевченка звучить десятками мов світу, універсалізм його творчості не викликає застережень, але дозволю собі звернути увагу на одну з перших зовнішніх рефлексій на його життя та діяльність – публікацію польського критика й літературознавця барона Гвідо Батальї. Його книжка про Шевченка була видана у Львові 1865 р. «Розпочинаючи окреслення історії життя великого поета, я передбачав труднощі, з якими доведеться зустрітися – серед співвітчизників поета ще не знайшлося того, хто б зібрав усі матеріали й критично проаналізував народного і національного співця…». Автор згадав про перших перекладачів Шевченка польською мовою, зокрема А. Гожалчинського, згадав про читання окремих творів, зокрема поеми «Сон» у рукописі. Скеровуючи свій текст передусім до польськомовного і не надто толерантного до українців середовища, Баталья покликався на «люблячу правду» частини польської спільноти, яка щиро бажає зібрати якнайбільше матеріалів і доповнити його працю. Аналізуючи літературні та змістові контексти Шевченкової творчості, автор взяв на себе сміливість стати його адвокатом перед скептиками та ненависниками з польського боку. Він послідовно аналізує найбільш дражливі історичні сюжети (зокрема «Гайдамаків»), відтворюючи історію козаків – «прихильних до Польщі більше, ніж до Москви», як явища, що виникло в культурі Речі Посполитої, відзначав згубний вплив єзуїтів і шляхетської пропаганди на польсько-українське порозуміння в давні часи. Події 1768 р. були трактовані як повстання проти латинізації і шляхти, а не державності та культури поляків. Моральна й фізична загибель козацтва за творчістю Шевченка в критиці Г. Батальї, мали б стати поштовхом для відродження культури. Але висновок дослідника насправді перевершує очікування своєю чіткістю та актуальністю навіть незважаючи на минулі півтораста років. «Пізнати Шевченка – це справа немалої ваги. Він істинний воскреситель нової русинської ідеї, що вийшла через нього з лона України… Скільки інтелігентних українців шанують у ньому батька тої нової ідеї… Україна і частина галицької молоді русинів керуються його ідеєю. Пізнати Шевченка – надзвичайно важливо для нас, поляків, бо пізнавши його… зрозуміємо шляхетні і сповнені самопосвяти наміри кращої частини русинів. Їх справа уже освячена і зміцнена терпінням мучеників … І не можуть вважати себе правдивими русинами ті, хто… всупереч засадам Шевченка схиляється до огидного деспотизму, прирікаючи батьківщину на винародовлення на користь азійських варварів».
Через призму людських доль, поведінкових девіацій, політичних зрушень, Шевченкове слово справді стало засобом викриття цинізму та людиноненависництва царизму – «азійських варварів», і не як абстрактного явища, а конкретного, зі своїми іменами, гаслами, і своєю ідентичністю. Як сьогодні агресор проти України має окреслені межі та спародійоване в неофольклорі прізвище, так і тоді саме російський ординський націонал шовінізм був викритий Кобзарем.
Адже саме він знищив Січ: «тойді ж ото / І Очаков брали / Москалі. А Запорожжя / Перше руйнували» («Москалева криниця», 1857).
Зітхав тоді Шевченко й про майбутнє, накладаючи образ сучасника на омріяного та злеліяного спогадами козака: «Розбрелося товариство. / А що то за люде / Були тії запорожці – / Не було й не буде / Таких людей». Чи не нагадують нам ці рядки суспільні настрої в Україні напередодні Революції Гідності? Чи ж не спонукали вони й нас сьогодні так, як і «Братство тарасівців» у 1890-х, Українське січове стрілецтво сто років тому, національно-визвольний рух 1930‑50 рр.? Чи ж не тому вже у творчості Майдану плакати-позитиватори з Шевченком на барикадах, зі щитом і в шоломі були чи не найпопулярнішими. І чи не Шевченковим «Кавказом» у Нігояновому прочитанні з глибини століть прозвучав заклик боротися за своє Богом дане право на національну державу, мову й культуру. І чи ж не Шевченкові слова, наче обереги, зображені на бронежилетах українського воїнства, які й обороняють ці найважливіші цінності українства!
Наче Шевченкові образи постають сьогодні перед абсурдністю та аморальністю агресивного сепаратизму та російської пропаганди в ЗМІ, в імітації організаційних і релігійних закликів на окупованих територіях, наче ряжені «казакі» та обвішані вигаданою атрибутикою російські бойовики постають перед нами: «А в неділеньку святую / Мундир надіває, / І медаль і хрест причепить, / І заплете косу, / Та ще й борошном посипле. / Я не знаю й досі, / Нащо воно москалі ті / Коси заплітали, / Мов дівчата, та святеє / Борошно псували?».
«Світе тихий, краю милий, / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?» («Розрита могила», 1843), – щоденно німе питання постає у кожного з нас. І знову, наче зі звіту Антикорупційного комітету звучать слова про «степи мої запродані…», синів на чужині, Дніпро, що висихає, і могили, які «москаль розриває». І вже наче зовсім із зони АТО чи з партійних закамарків т. зв. опозиційного блоку: «А тим часом перевертні / Нехай підростають / Та поможуть москалеві / Господарювати, / Та з матері полатану / Сорочку знімати. / Помагайте, недолюдки, / Матір катувати». А потім відвертий заклик схаменутися: «Не славтеся царевою / Святою войною. / Бо ви й самі не знаєте, / Що царики коять» («Холодний Яр», 1845).
І, на жаль, лише приносячи величезну жертву й отримавши заступництво Небесної Сотні та тисяч Героїв України, більшість українців незалежно від походження, мови спілкування чи партійних уподобань, подібно до пташини з «Великого льоху», зрозуміли отруйність води, зачерпнутої з шляху, яким можновладці торували присягу Москві. Грішна душа в Шевченковій поезії не була допущена до Раю, ми ж сьогодні ще маємо час і шанс для збереження та захисту своєї традиції, наповнення животворним світлом майбутнього України.
Пантелеймон Куліш був категоричним скептиком і критиком козацтва. Шевченка ж ми знаємо як співця козацької традиції. Та все ж, як конституювання, так і кінець козакофільської романтики в українській історіографії можна пов’язувати саме з Шевченком – чого варті гнівні слова «І мертвим, і живим і ненарожденним» (1845): «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття – ваші пани / Ясновельможнії гетьмани. / Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни!».
Але для Кобзаря, як і для нас сьогодні, це зізнання самим собі, є основою та поштовхом, як писав 1865 р. цитований Шевченків критик, до розвитку та боротьби, до переосмислення минулого та сучасності в категоріях прийдешнього, коли «врага не буде супостата».
Історія без нас та усвідомленого її вивчення і розуміння, на жаль, немає жодного значення. Уже античний автор Лукіан, стверджуючи, що знавцям минулого мають бути притаманні державне чуття та вміння висловлюватися, визнавав, що для втілення цих умінь потрібна безупинна праця, без якої книжка нікого не зробить «здібними й мудрими».
Повертаючись до вшанування пам’яті Шевченка, знову замислюємося над тим, скільки трагічних помилок допущено через не читання отої головної для нас книжки, яка після Біблії була найшановнішою в Україні від часу її виходу у світ 1840 р. А якщо й було формальне читання, то без отої «безупинної праці» над собою, без розуміння, що книга насправді далеко не лише про ХІХ ст. Сьогодні на її сторінках впізнаємо наш час, і можливо, це нарешті і є наш вирішальний крок до «вольної, нової сем’ї», якої прагнув, яку провістив, але ще не побачив сам Кобзар. Це – шлях до світанку, якого «мов волі, світа сонця ждемо» з ним.
Василь Кметь,
директор Наукової бібліотеки