«Мехмат іде на війну» – це спільнота активістів, які докладають максимум зусиль, аби забезпечити всім необхідним наших військових на фронті, відтак спільно з ними наближують перемогу України. Витоки цієї волонтерської організації беруть свій початок на механіко-математичному факультеті нашого Університету, але ініціатива за рік існування розповсюдилася далеко за межами рідної Альма-матер. Про створення громадської ініціативи «Мехмат іде на війну», взаємодію з іншими волонтерськими організаціями, специфіку роботи та майбутні акції розповів «Каменяру» ініціатор і координатор організації, кандидат математичних наук, працівник кафедри диференційних рівнянь Юрій Головатий.
– Пане Юрію, що стало поштовхом для створення «Мехмат іде на війну»?
– На кафедрі мобілізували нашого колегу. Він був першим мобілізований на нашому факультеті. Ми вирішили йому допомогти. Почали з того, що збирали на кафедрі по 50 грн. на модем, щоб він міг виходити в Інтернет і підтримувати зв’язок зі своїми близькими. А через день-другий пішла чутка по факультеті, що я збираю гроші «на війну». І насправді тоді почали приносити суми, які мене спершу лякали. Скажімо, аспірант нашого факультету приніс мені одразу 5 тис. грн. Таким чином, ми почали допомагати нашому колезі і його однополчанам, які жодного стосунку до факультету не мали, але допомоги потребували.
– Сьогодні лічильник на офіційній сторінці мехматян показує суму майже у 2 мільйони гривень. Якими силами Вам вдалось зібрати такі кошти?
– Звичайно, факультет таку суму не осилив би. Група мехмату – це і вчорашні випускники, і люди, які закінчили факультет 40 років тому. Вони волею долі розкидані по всіх континентах. Це дуже велика спільнота і, думаю, що ніхто з нас, окрім Ярослава Григоровича Притули, навіть не уявляв собі, скільки людей у світі мають стосунок до мехмату. У нас є люди, які надсилають матеріальну допомогу як комунальні послуги, тобто щомісяця певного числа впродовж майже року надходить сума в розмірі 3 тис грн. І це непоодинокий випадок. Таких регулярних внесків від людей, яких я спершу навіть не знав, дуже багато. Спільнота не обмежується працівниками та випускниками факультету, це і батьки, друзі, сусіди, близькі знайомі наших мехматян. Це світова, міжнародна спільнота, бо допомога надходить зі США, з Канади, з різних країн Європи, з ПАР, зрештою, з Росії. Нам допомагають і громади, які за національністю не є українцями, але розуміють, що в Україні війна і хочуть нам допомогти. Скажімо, серйозна сума надійшла від «Лицарів Колумба» – це найбільша в світі католицька братська організація в Америці. Звісно, вони долучилися не без зусиль українців, які їх загітували допомогти. Відтак, це результат спільної роботи багатьох людей по всьому світу. Сталося так, що навіть в Одесі виникла філія «Мехмат йде на війну»! Дві одеситки Наталя Валянська та Людмила Денисенко знали нашого мехматянина Андрія Феру, який пішов на фронт. Вони знайшли мене в соціальних мережах і запропонували зібрати кошти на тепловізор для Андрія. Тепловізор ми купили та передали Андрієві, але наша співпраця не припинилася. Ці чарівні дівчата стали активними членами нашої команди.
– А інші факультети Університету долучаються до Вашої роботи?
– Ми зовсім не унікальні в Університеті, тут на кожному факультеті й кафедрі є люди, які постійно допомагають армії. На факультеті міжнародних відносин Орест Дмитрасевич керує «Волонтерським полком» і проводить чимало акцій. Знаю, що багато наших викладачів і студентів працюють в інших волонтерських організаціях, ці групи просто не локалізовані в Університеті. І фізики, економісти, історики теж серйозно «волонтерять». Студентів Університету можна зустріти в кожній серйозній волонтерській організації Львова. Нам дуже допомагають прикладники, наші «кровні брати» ІТ-шники. Усі ІТ-фірми активно працюють на армію без зайвого піару. Вони також регулярно передають кошти в нашу організацію «Мехмат іде на війну», допомагають технічно, адже є потреба, до прикладу, перетворити звичайні планшети в балістичні калькулятори. Скажімо, з цим дуже багато допомагає Святослав Літинський, наш викладач із факультету прикладної математики та інформатики. У нас із прикладниками були спільні збірки на тепловізори. Нам перераховували кошти, зібрані на історичному факультеті, факультеті іноземних мов. Весь Університет працює, увесь народ. Інакше ми б не вистояли до цього часу. Це вже явище тотальне.
– Вам не подобається, що це тотальне явище називають «волонтерством». Чому?
– Бо ми не волонтери, а добровольчі загони народного тилу. Я бачу багатьох людей, які себе добровільно мобілізували давним давно і не планують демобілізовуватися аж до перемоги. Це явище вимагає глибокого історичного аналізу. Мені видається, що в новітній історії Європи аналогів не було й немає. І це – не волонтерство. «Волонтер» для окреслення нашої роботи дуже невдале слово, як на мене, бо асоціюється з кимось, хто повітряні кульки дарує перехожим. А добровольчі загони народного тилу по суті стали альтернативним механізмом фінансування армії з боку народу. Оскільки на початках механізм держзакупівель Міністерства оборони, виявився вкрай неефективним шляхом забезпечення потреб армії, то народ самоорганізувався. Відтак, нічого не розкрадається, і дуже оперативно впродовж кількох тижнів за народні гроші купують необхідні речі чи амуніцію і доправляють у конкретну точку, безпосередньо до рук тих, кому це на передовій дуже потрібно. Якби не було великої кількості людей, які допомагають, то волонтерів теж би не було. Ми б нічого не могли зробити, якби не мільйони українців, які дають нам ці гроші.
– Ви співпрацюєте з іншими організаціями, які займаються тиловим забезпеченням армії?
– Звісно. Наша група не вижила б без тісної співпраці з іншими. Влітку був гострий дефіцит усіх товарів, пов’язаних із військом. Якби хлопці не їздили за кордон, не знаходили старих НАТОвських складів, не привозили форму, тепловізори, берці тощо, то було б дуже важко. Адже спочатку гостра потреба була в усьому: не було ні кевларових касок, ні бронежилетів, уже не кажучи про біноклі чи прибори нічного бачення. Форми нормальної не було. Ми не знали, де це все придбати, а коли купували, то не знали як доправити на передову. Найближчими до нас є організація «Допоможи фронту». Це і Люба Возняк з її чарівною командою, яка займається збірками біля Короля Данила, це і хлопці, які зараз тримають склад волонтерів на Головній пошті, зокрема Богдан Масляк, мій близький товариш. І, власне, вони нам дуже допомагають.
– Розкажіть детальніше про допомогу нашим військовим!
– Коли розпочалась перша хвиля мобілізації, ми знаходили й на останні гроші купували кевларові шоломи та бронежилети для наших із Мехмату. А хлопці віддавали їх тим, хто першим із батальйону йшов на фронт. І ми шукали для наших нові бронежилети та шоломи. І так тривало все літо. Це були важкі часи, особливо перше оточення в Зеленопіллі під російським кордоном. У нього потрапило кілька мехматян. Там був мій колишній студент, який писав у мене дипломну роботу. Це літо було найскладнішим. Нас на початку було мало, може, 2-3 людей. Через літо, коли студенти були на канікулах, важко було їх зорганізувати. Сьогодні маємо змогу допомагати не лише мехматянам, але й тим, хто формально не має стосунку до мехмату, зокрема серед них хлопці, з якими ми разом із часів Зеленопілля. Допомагаємо 24-ій бригаді, де розвідкою одного з батальйонів командують наші мехматяни. Зараз у них поповнення, тому ми зібрали й надіслали їм великий вантаж: нову форму, окуляри, тактичні рукавиці, словом, багато потрібних речей. Маємо також хлопців з 80-ї десантної-аеромобільної бригади. Часом складаються комічні ситуації: ми допомагаємо Данилу Колосову, випускнику філологічного фаукультету, а він у час короткої відпустки розповідає мені, що в сусідньому взводі воює студент-математик. Довідуюся деталі, виявилось, що це справді наш студент-заочник, служить за контрактом. Тепер ми допомагаємо і йому.
– Тобто Ви допомагаєте не лише махметянам?
– Ми насправді допомагаємо всім, хто до нас звертається. І якщо в мехматян є друзі, родичі, знайомі, які йдуть на фронт, то ми їм допоможемо. Звісно, є випускники мехмату, які воюють, а ми про них не знаємо і припускаю, що кількість таких немала. Адже особливо в останній хвилі мобілізації досить широко беруть людей, які колись закінчували військові кафедри, які мають стосунок до зв’язку, розвідки й артилерії. А колись військові кафедри готували мехматян власне як артилеристів і розвідників. Це зараз дуже потрібні спеціальності на фронті. У нас 12 осіб, які вчилися на мехматі, зараз воюють на фронті. Один уже демобілізувався після року служби. Я чув про велику кількість повісток в Університеті з останньої хвилі мобілізації, але поки що до нас ніхто не звертався.
– Скільки осіб щоденно задіяно в роботі «Мехмат іде на війну»?
– Наша організація, мабуть, за винятком 2-3 осіб, не працює постійно. Ми збираємо всіх наших викладачів і студентів, коли є конкретна потреба. Великі акції я навіть не можу спрогнозувати, бо вони відбуваються несподівано. Ось приїхала людина з Артемівського госпіталю, куди возила допомогу, і розповіла про ситуацію на місці. Після Дебальцевого багато наших було поранено. Треба терміново допомогти, бо біда – ось всі і збираються. Кинули клич, провели акцію «Допомога Артемівському госпіталю». За таким принципом і працюємо. Або, наприклад, зателефонували снайпери з батальйону ім. Кульчицького і попросили енергетичних батончиків, наприклад, «Снікерсів». Ми звісно обурилися, бо не купуємо жодних російських товарів! Наші дівчата під керівництвом Марти Бордуляк зробили з сухофруктів, горіхів і меду надзвичайно смачні й енергетичні пастилки у зручному для снайперів фасуванні.
– Тепер, коли є відповідні кошти на рахунках, як Ви організовуєте свою роботу?
– У нас своя специфіка, ми не часто жаліємося на брак ресурсів, оскільки мехматяни нам серйозно фінансово допомагають. У нашій групі є певні фінансові заощадження, тож ми працюємо за реальними потребами військових. Скажімо, до нас звернулися з проханням придбати машину, оскільки 24-та бригада не має чим возити на 29 блокпост необхідні речі. На рахунках уже була потрібна сума. Це дає нам можливість дуже оперативно реагувати на потреби наших хлопців. Машину ми знайшли в Голландії за участі української громади, яка потім прийняла нашого водія-посланця. Він приїхав із грішми, його зустріли, привезли в невеличке містечко під Гаагою і купили авто. Діаспора заладувала цю машину гуманітарною допомогою, яку ми переправили згодом у Харків. Машину перегнали до Львова, а тут хлопці, фахівці своєї справи, безкоштовно привели її до ладу. Після освячення авта в дворику Університету двоє із них упродовж однієї ночі перегнали її до Харкова. Відтак, проекту мехмату допомагали всі – і голандські українці, і львівські-автолюбителі, і спортсмени, які займаються автогонками. Результат – дзвонили хлопці, розповідали, що наш джип вже кілька разів побував на 29-му блокпості. Нещодавно він опинився в центрі бою. Усі хлопці живі, але авто позбулося двох вікон. Головне, що з хлопцями все гаразд, а шибки ми купимо.
– Яку наступну акцію плануєте?
– Наступну акцію ми готуємо до Великодня. Хочемо відвезти хлопцям сніданок, щоб вони відчули домашню атмосферу Великоднього свята. Ми плануємо привезти їм і пасочки, і писанки, і шинку, і ковбасу, і бурячки… словом, усе, що треба мати на той день. Дівчата вже думають, коли пекти, бо треба це зробити на тиждень швидше. Зараз ми готуємо інформаційні плакати, які розмістимо на всіх факультетах Університету, щоби всі охочі могли допомогти нам зібрати достатньо великодніх дарунків воякам. 7 квітня поїде транспорт, який повезе хлопцям на фронт святковий сніданок.
– Коли, на Вашу думку, святкуватимемо перемогу?
– Ми повинні працювати до перемоги! Коли вона буде? Щобільше працюватимемо, то швидше вона настане!
Розмовляла Анастасія Коник
Фото Олега Вівчарика