Лєнур Абібулаєв, студент 4 курсу географічного факультету, переїхав до Львова через 10 днів після так званого кримського референдуму (26 -27 березня 2014). Родина хлопця залишилась в окупованому Криму, додому Лєнур їздить рідко. Він – кримський татарин, вимушено покинув рідну домівку, щоб завершити освіту й отримати диплом з тризубом на материковій Україні. Наказ Міністерства освіти України, який дозволяв студентам окупованого Криму переводитись в інші українські ВНЗ, багатьом створив шанс продовжити навчання. За приблизними підрахунками лише до львівських ВНЗ перевелось понад 80 студентів – кримських татар.
«Львів – ідеальне місто для життя»
Лєнур розповів, що після захоплення Верховної Ради Криму два тижні не відвідував занять у своєму університеті. Замість пар – тотальні політінформації та політагітації, нетерпимість до іншої думки та ворожість до всього українського. Його рідний Сімферополь заполонили триколори, з білбордів проросійські політичні діячі різних рівнів вихваляли сусідню державу. Стало небезпечно бути українцем. Лєнур розумів, що за таких обставин закінчити розпочате навчання вже не зможе. Його спонтанне, але аргументоване, рішення про переїзд до Львова підтримали і батьки, і друзі. Його наміри поділяла частина однокурсників.
«Я ніколи не був у Львові, але в нас побутувала думка, що найсильніші географічні школи є в Криму й у Львові. Також я був спраглий патріотизму, мені його дуже бракувало, бо в Криму на той час сильно пригнічували все українське. Це був додатковий чинник, який підштовхнув мене до рішення, що їхати потрібно саме до Львова, до столиці патріотизму, – пояснює своє рішення Лєнур, – Очікував, що приїду до культурної європейської столиці України і я до неї потрапив!». Львів він побачив світлим й ошатним. Здавалось, що місто вітає його посмішками приязних перехожих. Атмосфера разюче відрізнялась від тієї, яка панувала в Криму. «Мені здавалось, що у Львові немає поганих людей! Я звісно побачив згодом і певні недоліки, але досі переконаний, що це – ідеальне місто для життя», – наголошує студент.
Одразу з вокзалу Лєнур разом із друзями прийшов до деканату географічного факультету. Хлопець зізнається, що дорогою обговорив із товаришами можливі труднощі, вони прораховували варіанти затяжної бюрократичної процедури переведення. Ніхто з них не знав, як практично працюватиме наказ Міносвіти, адже вони були піонерами, які приїхали «в розвідку боєм». Найбільше хлопців здивувало те, що «з порогу» у деканаті їх заходились пригощати канапками з чаєм, турбувалися тим, де хлопці заночують. «У деканаті категорично відкинули нашу ідею зупинитись в якомусь хостелі неподалік від центру і відвезли до гуртожитку, заселили нас до гостьових кімнат на кілька днів. Одразу просили написати заяви на поселення до гуртожитків і на перевід на навчання. Усе було дуже оперативно, процедуру максимально спростили. Ніхто з нас не очікував, що все пройде так просто», – згадує Лєнур.
Він зі щирою вдячністю говорить про людей, які допомогали йому: «Я сюди приїхав вчитись, і мені усіляко сприяли: декан факультету і його заступники – у переведенні до Університету, поселенні в гуртожиткок, однокурсники – обжитись, облаштувати побут, одногрупники та викладачі – ввійти в навчальний процес. Словом, я одразу зустрів добрих людей».
У серпні до Львова приїздила Лєнурова мама. Це була її перша мандрівка Україною. «Відколи моя родина повернулась до Криму з Узбекистану в 1991 році, вона за межі півострова не виїжджала. В 1991 приїхали на порожнє місце, будували дім, ріс я зі сестрою… У батьків для поїздок Україною часу не було», – ділиться хлопець. За словами Лєнура, місто мамі сподобалось, вона пересвідчилась, що зі сином усе гаразд, і поверталась додому неохоче, зі сльозами на очах.
Лєнур швидко адаптувався до нового середовища, заприятелював з однокурсниками, став активним учасником культурного життя та волонтерських ініціатив кримськотатарської громади Львова. У колі його друзів – молодь із різних куточків України. З розумінням і відповідальністю він говорить про українців, тимчасово переміщених зі сходу України: «Я – волонтер Крим-SOS. «Кримський дім» допомагає не лише кримчанам, але надає психологічну допомогу дітям Донбасу, допомагає з пошуком роботи і житла. Нам свого часу допомогли, коли ми повертались у Крим, тепер не можемо не допомагати тим, хто втратив усе. Зараз наша черга підтримати тих, хто їде зі Сходу. У них ситуація катастрофічна! Я ж можу повернутись додому, поїхати до батьків, а вони залишають усе». Вочевидь, глибоко співпереживати і розуміти людей, які втратили рідний дім, можуть лише ті, хто має схожий досвід.
«Головне – не ганьби наш народ!»
Лєнур неодноразово посилався на досвід кримських татар, живу пам’ять про депортацію, про розсіяні по світу родини. Він розповідав про те, як його дідусь і бабуся хвилювались і не хотіли, щоб він так далеко їхав на навчання. Але його рішення підтримали, давши настанову: «Головне – не ганьби наш народ!».
Далеко від дому він, як і більшість кримськотатарської молоді, шанує свою ідентичність і національні традиції. «Щонеділі нас збирається близько 20 осіб. Говоримо про нашу релігію і культуру, влаштовуємо дебати, ділимось цікавинками. У нас є можливість вивчати кримськотатарські танці, то ж ми танцюємо для себе», – розповідає Лєнур. Плекаючи рідне, кримськотатарська молодь налагоджує й міжкультурний діалог. «Ми провели у вересні фестини кримськотатарської культури в Шевченківському гаю і у Винниках. Акція відбулась завдяки старанням багатьох людей, зокрема Аліма Алієва, голови Крим-SOS у Львові. Ми з друзями теж активно попрацювали», – ділиться студент. Лєнур із захопленням розповідав про українсько-татарський проект «Музичні колаборації», який поєднує в джазовому виконанні українські та кримськотатарські мотиви. Згадав про цікавий цикл лекцій, присвячений кримським татарам, який лектори та доповідачі, запрошені з Криму, читали для всіх охочих.
Лєнур розповідав про те, що кримські студенти майже всі залучені в той чи інший спосіб до волонтерської роботи. До речі, з березня минулого року на Львівщину переїхало близько 2 тис. кримських татар. Вони самоорганізувались у громадські організації, ініціативи, рухи, культурні осередки. Лише у Львові діють «Кримська хвиля», «Кримський дім у Львові» та «Крим-SOS». Нині вони опікуються, надають консультації і допомогу 10 тис. тимчасово переміщеним зі сходу України до Львівської області. У «Кримському домі у Львові» діють курси англійської для дорослих, курси української для переміщених зі сходу України, заплановані також курси кримськотатарської мови. Для підтримки й адаптації дітей зі Сходу, які бачили війну, працюють психологи. «Кримським татарам психологи не потрібні. Ми даємо собі раду, але всім, хто цього потребує, надаємо психологічну допомогу», – зізнається Лєнур. Він відкритий і щирий у спілкуванні, готовий допомогти та підтримати інших, зосереджений на навчанні. Хлопець життєствердно планує своє майбутнє і категоричний у намірі пов’язати його з Україною.
«У Росію я не повернусь!»
Відповідаючи на моє запитання про те, чи повернеться він після закінчення Університету додому, Лєнур акцентував на тому, що працювати буде лише в Україні, його здобуті знання і досвід повинні приносити користь рідній державі. «Не знаю, чи я залишусь у Львові, але це 100 відсотків буде Україна. Переїжджати не буду! У Росію я не повернусь!» Він наголошував, що повернеться лише до українського Криму.
Більше року проживши у Львові, Лєнур природно сумує за сім’єю, рідною домівкою та друзями. Дорога додому – це складне випробування, яке стає щораз важчим і небезпечнішим. «Кордон треба пішки переходити. За 24 години потяг довезе до Новоолексіївки, однак тепер це кінцева зупинка потяга. До кордону залишається 30 км. Громадський транспорт також не їздить. На вибір: або йти пішки, або таксі викликати, якщо є кошти. Може пощастити і хтось підвезе до українського блокпосту, де перевіряють документи, вводять дані в базу про в’їзд на територію Криму. Потім – 4 км буферної зони – це міст через притоку Чонгару, далі – заміноване поле. Підходиш до російського блокпосту, на якому стоять із автоматами військові, які з’ясовують: куди і чого їдеш», – ділиться пережитим Лєнур. Він розповідав про нахабність і зверхність озброєних людей на блокпостах, а тим часом у мене перед очима візуалізувалась картина того, як син до мами йде вздовж мінного поля. Не зовсім типовий початок літніх канікул, правда?
«Я місяць був вдома. Важко… сидів у хаті, містом гуляти не міг», – зізнається Лєнур. «Мені зараз у Криму робити нічого. Там переслідують за мітинги, що проходили 26 лютого минулого року. Усі, хто стояли в перших рядах, – арештовані, серед них – мої знайомі, сусіди з мікрорайону», – зі сумом констатує хлопець. Об’єктивну інформацію про Крим, якій довіряє Лєнур, оприлюднює «Кримська польова місія з прав людини» – єдина незалежна моніторингова організація, у якій працюють і українські, і міжнародні спостерігачі. Вони стежать за долею тих, кого російська влада затримує на підставі висунутих сфабрикованих звинувачень через політичні та релігійні переконання, фіксують випадки викрадення людей, згодом багатьох знаходять замордованими. «Росія не може зрозуміти, сприйняти і змиритися з тим, що ми, кримські татари, прийняли український світ. Кримські татари завжди робили вибір на користь України, просто це лише зараз стало очевидним і зрозумілим для решти України», – пояснює Лєнур. У колись рідному Сімферополі йому некомфортно і не лише йому. «Коли приїжджаю додому, мене питають, коли нарешті повернуть Крим Україні? Я не знаю серед мого оточення жодного кримського татарина, який би не хотів повернутись до України!», – запевняє Лєнур.
Крим без України – лише острів
Ейфорія «Крим наш» поступово минає, люди все частіше говорять про те, що Росія не дотримується своїх обіцянок, передовсім щодо рівня зарплат, пенсій та інших виплат. У перші місяці під окупацією кримчани отримували виплати і від України, і від РФ, а ціни на той час були ще українськими. «Це був місяць, може, два…, а потім почались проблеми. Ціни на продукти стрибнули різко вгору, Україна перестала їх постачати в колишніх обсягах. Туристів нема, західне узбережжя порожніє, а туди зазвичай приїжджали з України і Білорусі, бізнес закривається. А потім погода погіршилась, море заштормило, переправа зупинилась. І все! Крим без материка, без України – це лише острів. Якщо Україна все перекриє, то Крим буде островом! А через Керченську росіяни нічого не побудують, бо грошей нема і виглядає на те, що й потреби для РФ нема», – підсумовує Лєнур.
На його переконання, вже багато кримчан із проросійськими настроями отверезіли і розуміють, що їх використали й одурили, але говорити про це вголос тепер не наважуються. Критикувати владу тепер не можна, мітинги і зібрання під забороною – у Криму запущено маховик репресій.
Друзі і знайомі Лєнура, які залишились на півострові, приховують свої погляди, оскільки зараз найкращий спосіб вижити в Криму – це мовчати і не декларувати свої переконання. «Зараз нікому нічого не доведеш, ти просто дратуватимеш проросійське оточення і зробиш гірше лише собі», – переконаний хлопець. Ззовні Україна в Криму окупована Російською Федерацією, внутрішньо вона окупована людьми з деформованою свідомістю, які живуть в Україні, але ненавидять її і навчають цьому своїх дітей.
Хлопець розповів мені про випадок, свідком і учасником якого став. У той час, коли обстріляли Маріуполь, Лєнур був у Криму в батьків. У громадському транспорті дві жіночки замість співчуття захоплено обговорювали те, як усе добре складається, бо до Криму недалеко залишилось, російські війська прорубають коридор до півострова, а тоді з Росії всього привезуть і туристи приїдуть. І «все буде наше». «Тоді я не стримався і запитав: чи справді вони хочуть, щоб до Криму туристи їхали по згарищах міст і сіл, по трупах людей? Чи думають вони взагалі що говорять? А потім на хвилю пошкодував, – зізнався Лєнур, – бо зрозумів, що мене зараз просто розірвуть. Але вони потупили погляди і промовчали. Здається, що навіть такі розуміють, що повинна бути межа ненависті до України й українців».
Попри ситуацію, що склалася, кримські татари, на переконання Лєнура, не відчувають себе покинутими чи ображеними: «Люди розуміють, що Україна має обмежені ресурси і протистояти міліарній силі Росії дуже важко. Росія готувалась до цього нападу не один рік. Тоді завданням було зберегти Україну. Відтак пожертвували Кримом. Зараз кажуть, що до Криму звозять ядерну зброю. Як протистояти такому, коли на сході України війна? Тому говорити про образу кримських татар на те, що Україна їх не захистила, не доводиться. Ми розуміли ситуацію».
Без ілюзій, образ, претензій і метушні кримські татари здобувають освіту, працюють, виховують дітей і в рідному Криму, і за його межами. Колосальний народний досвід мирного супротиву, щира віра в серці, бажання бути господарями на своїй землі, у поєднанні з працелюбністю народу та стійкістю до випробувань, є запорукою нашого спільного щасливого прийдешнього.
Анастасія Коник