Рецензія на монографію Я. Кравця «Quae scripsi, scripsi»: романські літератури у рецепції Івана Франка / Ярема Кравець. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014 – 230 с.
Актуальність донесення Франкового слова до іншомовного читача, становлення іншомовного аспекту франкознавства не викликає жодних застережень. Що більше, воно вже давно на часі. Йдеться, зокрема, й про франкомовний аспект. Зважаючи на гігантський іншомовний дискурс І. Франка (переклади, рецепції, міжлітературні зв’язки, інтертекстуальність загалом), можна говорити про франкомовний (точніше – «романськомовний») дискурс цієї широкої проблеми. Сама вже велетенська перекладацька спадщина І. Франка вимагає включити сюди ще понад двадцять таких дискурсів за мовно-літературною ознакою, істотну частку яких становила би романська підгрупа (сюди, поряд із французькою та бельгійською літературами, увійшла б низка інших, як-от: іспанська, португальська, італійська, румунська). Таке дослідження поклало би, врешті, край спекуляціям на тему: «Україна – «біла пляма» на карті Європи». На культурній, принаймні, карті це не була би вже terra incognita.
З цього погляду викликає неабиякий інтерес дослідження доцента кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка Яреми Кравця, присвячене рецепції романських літератур у творчості Івана Франка.
«Інтеґрація української культури в сучасний європейський і світовий контекст, – зазначає автор – все настійніше порушує проблему опрацювання біобібліографічних матеріалів задля створення широкопанорамного покажчика того, як вищезгаданих письменників [Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, П. Куліша, Г. Сковороду, М. Шашкевича, О. Довженка. – І.Т.], інших українських письменників-класиків читали і перекладали у французькомовних країнах» (с. 3). Це чи не найголовніше завдання. Воно має, щоправда, свою передісторію на матеріалі рецепції та перекладу творів низки українських письменників, як-от: Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Шашкевича, П. Куліша.
За обсягом перекладених творів народів світу різних епох Іван Франко взагалі не мав собі рівного перекладача у жодній літературі. Він перекладав українською мовою близько двохсот творів, починаючи з шедеврів античності, середньовіччя і закінчуючи кращими зразками художнього слова на початку XX сторіччя […], з французької літератури І. Франко переклав близько 20 прозових та 60 поетичних творів [курсив наш – І. Т.].
Рецензоване видання являє собою монографічне дослідження із 13 частин, точніше – розвідок: 1. Французькомовна франкіана (критика, переклади), 1978-2000 (с. 3-26). Фактично, це вступ. Далі йдуть: 2. Іван Франко. Паризький колоквіум (1977). 3. Французька поезія у літературознавчій і перекладацькій діяльності Івана Франка. 4. Французька проза у літературознавчій і перекладацькій діяльності Івана Франка. 5. Іван Франко: переклад драми Віктора Гюго «Торквемада» (1882). 6. Бельгійська література та Іван Франко. 7. Іван Франко як перекладач бельгійської французькомовної літератури. 8. Бельгійський письменник Жорж Роденбах в інтерпретації Івана Франка. 9. Андрій Свірко – бельгійський перекладач Івана Франка. 10. Іван Франко та іспанська література. Кальдеронівські студії Івана Франка та Василя Щурата. 11. Декілька причинок до історії французькомовної франкіани (Франція, Бельгія); 12. Les traductions françaises du poème d’Ivan Franko «Каменярі». 13. Французькі переклади «Каменярів» Івана Франка. Завершується видання бібліографічною довідкою, яка, цілком у франківському ключі, роз’яснює коли і, головне, як писалася та чи інша праця.
Сама вже назва інтригує: Quae scripsi, scripsi (лат.) – «що написав, те написав», тобто: Це написано – і так нехай буде. Кажуть, Е. Золя висловився подібним чином про свою творчість. Трапляється воно й у назві книги Ф.Батлера Quae Scripsi: A Book of Verse by Francis H.Butler (Ldn.: Sands and Co., 1902.– 163 p.). Тут йдеться про поетичну збірку, видану в Лондоні.
Дослідження можна окреслити як двостороннє: йдеться як про переклади для нашої культури, так і про нашу культурну спадщину в перекладах французькою мовою. Цікавим є розділ про три періоди засвоєння творчості Івана Франка на матеріалі франкомовних літератур.
Автор виявляє глибоке знання матеріалу, майстерне володіння методикою літературознавчого та перекладознавчого аналізу, франкознавчою проблематикою. У роботі послідовно проводиться принцип наскрізного огляду, коли одного письменника розглядають крізь призму його творчості (один письменник – різні твори). Справляє приємне враження на читача всебічний огляд матеріалу (окремі твори, є посилання на «Літературно-науковий вістник», Повне зібрання творів у 50-томному виданні, вичерпний, як видається, аналіз епістолярію та ін.). Прикметно, що перекладацьку діяльність І. Франка автор розглядає в ширшому контексті, поряд із літературознавчою та епістолярною проблематикою. Хронологічна послідовність полегшує сприйняття матеріалу. Порядок викладу статей – хронологічний. Синтетичний підхід поєднується з аналітичним: йдеться як про макроаналіз, описаний вище, так і мікроаналіз окремих поезій, визначається творчий почерк І. Франка-перекладача чи його перекладачів французькою мовою, дається якщо не вичерпна, то істотна характеристика перекладу, визначальні аспекти якого не залишаються поза увагою дослідника, а згодом, відповідно, й читача.
Монографія глибоко пізнавальна і в українознавчому плані. Чи знав донедавна й дипломований філолог про те, що не тільки Олекса, але й Микола Стороженко – світоч українства? Микола – український дослідник, виходець із Полтавщини, працював у Росії. Відомий монографією «Нарис розвою еспанської драми до кінця XVIII в.» (1905). Дослідження вийшло, що цікаво, за редакцією самого І. Франка. Загалом, чимало нових імен і раніше невідомих фактів відкриває монографія. Читач, безперечно, збагатиться знаннями, зокрема, в царині бельгійської франкомовної літератури.
Що стосується французької мови, то за життя І. Франка його ім’я та окремі твори згадувалися у франкомовних виданнях понад 12 разів, а з урахуванням передруковувань – 20. З огляду на це Я. Кравець вирізняє перший період (1878-1913) ознайомлення франкомовного світу з творчістю І. Франка [с. 10]. Далі йдуть другий (1916-1956) і третій (умовно 1956-2004) періоди [с. 10-14]. Ймовірно, що третій період доцільно було би подовжити й дотепер.
Є питання різного сприйняття одного, скажімо, шедевра в загальному прочитанні, а, з іншого, з боку І. Франка («Осіння пісня» П. Верлена). Автор монографії виразно висловлює власну позицію попри велику, і це відчувається з монографії, зачудованість І. Франком. Врешті, таку позицію поділяє й автор цих рядків, якщо до першоджерела додати й неперевершений переклад Г. Кочура.
Якби інші дискурси було опрацьовано з такою ж повнотою, було б не так важко висвітлити тему «Іншомовний дискурс Івана Франка», що давно вже на часі. Виклад франкомовного дискурсу в контексті такого дослідження ряснітиме, безперечно, посиланнями на рецензовану монографію.
На завершення – такі міркування. Завдання рецензента – аналізувати те, що в роботі є, і жодною мірою це не стосується того, чого немає, хоча гіпотетично могло би бути. Теза цілком слушна. Однак, з іншого боку, заявлена проблематика охоплює романські літератури. Тож на «право горожаньства» (І. Франко) мали би претендувати й португальська література, і, певна річ – італійська, хоча багато зробив у царині італійської літератури О. Домбровський (на матеріалі перекладів І. Франка з «Божественної комедії» та інших творів Данте, а також його сучасників). На матеріалі румунської літератури подібного дослідження, за винятком окремих праць І. Ребошепки, немає. Сподіваємося, що наступне видання, у виході якого в світ не сумніваємося, розшириться завдяки означеним дискурсам, адже І. Франко, властиво, звертався й до них. Це, радше, як побажання авторові щодо перспективи подальшого дослідження.
Побажаймо вельмишановному авторові втілення цих багаторічних роздумів і глибинних напрацювань у вичерпній дисертаційній роботі, що, безперечно, буде свіжим словом як у порівняльному літературознавстві, так і в романістиці!
Іван Теплий,
доцент кафедри іноземних мов для гуманітарних факультетів
кандидат філологічних наук, перекладач