До знакових постатей української історії належить Митрополит Андрей. Усе його життя є прикладом служіння двом невмирущим ідеям – християнській і національній. Це стало його заповітом для прийдешніх поколінь українців. «Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті, як правдива любов до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилась з цієї любові мала завжди на меті добро, яке я зміг зробити для свого народу1», – писав у листі до апостольського візитатора о. Джованні Дженнокі. А для української Церкви, українського народу було зроблено дуже багато. Тільки львів’яни, які цікавляться духовної культурою українського народу, є в непоправному боргу перед Великим Митрополитом, Великим Українцем, Титаном праці. Досить згадати ті щедрі дари, які він зробив для нашого міста: Національний музей українського мистецтва, Музей Олекси Новаківського, Народна лічниця, що нині носить його ім’я, сиротинці, якими він опікувався! А скільки коштів витратив на подальше навчання українських митців і вчених за кордоном! Всього й не перелічиш.
Інтереси української греко-католицької церкви, українського народу були основними в його невтомній діяльності. Їх він відстоював на аудієнції у Цісаря Франца Йосифа, в австрійській Палаті Панів він ставив питання про потребу Українського Університету у Львові, написав Меморандум до Австрійського уряду про майбутній устрій Української держави. Обстоюючи добро Церкви та свого народу, ризикуючи своєю свободою і навіть життям, Андрей Шептицький міг звертатись до своїх ворогів, зокрема російського царя Ніколая ІІ, Адольфа Гітлера, Йосифа Сталіна. Митрополит Андрей був духовним лідером і авторитетом Галичини та, зрештою, й усієї України. З ним змушені були рахуватись навіть його противники.
Про життя і творчість Митрополита написано багато книг, статей, розвідок. Але ця робота триває і сьогодні. Не так давно вийшли в світ цікаві праці Кирила Королевського «Митрополит Андрей Шептицький 1865–1944» (Львів: Свічадо,– 2014). К. Королевський – це псевдонім Жана Франсуа Жозефа Шарона – священика візантійського обряду, консультанта Конгрегації Східних Церков, Літургійної комісії і комісії Східного канонічного права. Вступну статтю до цієї книги написав Кардинал Ежен Тіссерон. Цю працю переклав з французької мови відомий перекладач, доцент нашого Університету Ярема Кравець. Маємо також оригінальні дослідження про Митрополита в книзі «Митрополит Андрей і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали. 1899 – 1917» (Львів: Вид-во УКУ, 2004). Не так давно були надруковані й інші праці про Митрополита Андрея. Але головне те, що у світ виходять оригінальні твори самого Митрополита, зокрема його послання. Це дає змогу науковцям (і не тільки їм) звернутися до богословсько-філософської спадщини Андрея Шептицького, вдумливо її прочитати й осмислити.
Значний інтерес для істориків філософії становлять його соціально-філософські проблеми розбудови держави, утвердження в суспільстві моральних цінностей, пошанування гідності та прав особи, соціальних гарантій задоволення її економічних, політичних і культурно-національних потреб. Варто зазначити, що філософською спадщиною Митрополита захоплюються і молоді вчені. Його теологічним працям присвячуються статті, розвідки, кандидатські дисертації. Зокрема у нашому Університеті В. Бліхар захистив дисертацію «Соціально-філософські погляди Андрея Шептицького», а через кілька років світ побачив його монографію «Соціально-філософська проблематика у творчій спадщині Митрополита Андрея Шептицького». Цей учений має рацію, коли пише: «Попри те, що вивчення життя і діяльності мислителя стало об’єктом численних наукових розвідок, досліджень, залишилося ще чимало недовідчитаних і неосмислених сторінок з його творчої спадщини».2
Творча спадщина Митрополита надзвичайно велика. Це – передусім його твори, послання, статі, листи, а також окремі розвідки, які характеризують Андрея Шептицького як глибокого мислителя, гуманітарія. Серед багатьох творів на суспільно-політичну тематику зосередимо увагу передусім на двох його працях, а саме «О квестії соціальній» і «Наша державність. Як будувати Рідну хату». І хоча ці твори були написані в різні періоди життя Митрополита, проте пов’язані однією ідеєю – служіння Богові та своєму народові. Ці праці яскраво засвідчують послідовність і принциповість Мислителя в обстоюванні своїх поглядів і переконань.
Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства «О квестії соціальній» вийшло з друку в Жовкві 1904 року. Це був період, який дуже часто називають перехідним. Він є показовим із різних боків. З економічного: у кінці ХІХ – початку ХХ ст. утвердилось панування капіталістичних монополій і фінансового капіталу, завершився територіальний поділ світу між великими капіталістичними державами. Основними суперечностями цієї епохи, яку ще називають добою імперіалізму, були між працею і капіталом, між різними фінансовими групами та імперіалістичними державами в їх боротьбі за джерела сировини, за чужі території і світове панування. Це згодом призвело до спустошливих війн. Імперіалізм приніс робітничому класу та селянству посилення експлуатації, зубожіння трудового народу. Усе це знаходить своє відображення у «Посланні» Митрополита. Він, зокрема, зазначає: «У наших часах, однак, трудності так взросли, а антагонізми так розширилися і стали так загальними, що з суми тих трудностей і антагонізмів витворився стан зовсім анормальний, котрий називаємо соціальною квестією.
…То все при загальнім відступленню людей від Бога і віри, при зникненні поняття справедливости і затраченою почуття любови ближнього і при капіталістичній теорії ліберальній з її уставодавством – то все разом витворило устрій суспільний, запевняючий капіталові таку перевагу над працею, що всі здаємо собі десь справу з несправедливости того стану, але не так ясно видимо, що і як зробити, щоби зло направити і уздоровити суспільність. Се річ певна, о котрій ніхто не сумніваєся, що в нашім теперішнім устрою легко може вбогим діятися кривда, що та кривда не раз справді і дієся».3
Щоби успішно вирішити цю соціальну проблему, Митрополит дає дуже просту пораду: «Розв’язання соціальної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі».4
Оздоровленню суспільства в цьому періоді перешкоджала й наявність у Європі трьох філософських течій, а саме – соціалістичного марксизму, позитивізму й атеїстичного екзистенціалізму. Ці три течії мали значний вплив на частину тодішньої української інтелігенції. У певний час популяризатором марксистський ідей був Іван Франко. Під впливом Фейєрбаха був Михайло Коцюбинський, який у листах писав, що цей німецький філософ змусив його переглянути свої релігійні переконання. У творчості М. Коцюбинського помічаємо зіставлення християнської форми і язичницького змісту головно на психологічному рівні. Він, як і Леся Українка, часто асоціює християнство з інституцією Церкви, а не з самою вірою чи релігією. Зазнала й певного впливу ніцшеанства й Ольга Кобилянська. Фрідріх Ніцше розвивав свою творчість у двох напрямах щодо критики християнства: перший – це концепція надлюдини, а другий – осмислення і виправдання життя як естетичного феномену. На тих же позиціях стояли представники українського модернізму М. Яцків, Ол. Олесь, П. Карманський, В. Пачовський, Г. Хоткевич. Однак найбільше цей вплив виявився у Володимира Винниченка. Суттю героїв літературних творів В. Винниченка є індивідуалізм, який передбачає протиставлення особи суспільству. Моральною цінністю такої особи є егоїзм, що часто спирається на критерії утилітаризму чи гедонізму і в крайніх формах призводить до анархізму, цинізму й нігілізму. Він визнає абсолютні права особистості на незалежність Церкви та держави від суспільства. А все це йшло врозріз із вченням Церкви. Тому пастирське послання Митрополита було на часі.
Особливої критики у творчості Андрея Шептицького зазнає соціалізм. У пастирському посланні «О квестії соціяльній» владика наголошує на певній подібності християнської та соціалістичної доктрини. Тому пересічна людина (віддалена від життя Церкви) може не побачити справжніх намірів ідеологів соціалізму через розмитість трактування їхньої доктрини. Очевидно, соціалізм, як суспільне вчення, цікавить багатьох, бо його кінцева мета – щастя всіх людей. Однак будь-який свідомий християнин може побачити кардинальні відмінності між християнством і соціалізмом. Митрополит у повчанні покликається на енцикліку Папи Лева ХІІІ «Quod Аpostolici Мuneris» (1878), в якій Папа висловлює занепокоєння через поширення вчення, мета якого – досягнути загального людського щастя через повалення наявного суспільного устрою. «Соціалісти погорджують всім, що називаєся повагою і власністю, і хулять всьому, що лишень святе. Всьо то, що Божі і людські права установили для безпеченства і поступу людскости, має, після них, бути знесене. …Всюда проповідують беззглядну рівність людей во всіх правах і обов’язках. Неморальною називають зав’язь супружеську чоловіка з женою, котру і дикі народи уважали все за щось святого. Ослабляючи зв’язі, на котрих опираєся суспільність родинна, лишають їх пристрасті або примхам. Поривані через захланність дочасних дібр, котра єсть жерелом «багатьох хворіб», і через котру люди відступають від віри, нападають на право власности, оперте на природі, і сміливість їх іде так далеко, що в цілі заспокоєння потреб і бажань всіх хотіли би відібрати і замінити на спільну власність всьо, що було набуте легальним спадком, чи працею рук, чи працею інтелектуальною, чи, вкінці, ощадністю».5 Пастирське послання «О квестії соціальній» владика Андрей пише й на основі енцикліки Лева ХІІІ «RerumNovarum» (проголошена 15 травня 1891 р.). У цьому посланні Шептицький, описуючи соціальну доктрину Церкви, висловлює також деякі свої думки на соціальні теми.
На це пастирське послання, як відомо, відгукнувся Іван Франко статтею: «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Уваги над пастирським посланієм Митрополита А. Шептицького «О квестії соціальній»6 Франко, будучи під впливом деяких ідей марксизму в багатьох місцях свого твору, намагається, на нашу думку, не стільки полемізувати з Мирополитом, скільки доповнити його розмисли й узгіднити його з ідеями Маркса. Правда, в кінці статті Франко пише, що свої уваги над Посланням він почав не для пустої полеміки, але для серйозної дискусії про справи «важні, жизненні для нашого народу. «Ми не можемо, – пише Каменяр, – щоб ми в есенціональних речах не згоджувались з позитивними тезами, висловленими в Посланні».7Андрей Шептицький був більш послідовний у своїх переконаннях, оскільки протягом свого життя дотримувався вчення святого Томи, відтак томізму, який був основною філософською доктриною католицької церкви. А Франко поступово відходив від свого захоплення марксизмом і ставав на позиції церковного вчення. Показовою є його праця «Радикали і релігія», де він, зокрема, пише: «Ми, радикали, заявляємо явно і відверто: так, ми раціоналісти, ми хочемо у всіх справах, отже і в справах релігії, поступати розумно, як личить розумним і просвіченим людям. Ми видали війну на смерть темноті й отуманенню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечать релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою. Темний, дурний і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним».8 Митрополит чітко передбачив, яку небезпеку несе людству марксизм і проповідуваний ним комунізм. Так, у пастирському посланні «Осторога перед загрозою комунізму» він застерігав: «Коли більшовики говорили про свободу, розуміли неволю, коли говорили про добробут, тим словом називали голод, коли говорили про ради, сов’єти, тим словом називали систему, в якій невільно висказувати своєї думки, коли говорили про владу селян, розуміли систему, в якій селянин змушений до безплатної роботи, за яку не дістає навіть достаточного кусника сухого хліба. А коли говорити про владу пролетарську, то пролетаріатом називали касту, що кров із народу витискає».9 Далі він зазначає: «Комуністам не йде про те, щоб народам дати добробут чи свободу, їм йде виключно про те, щоб цим народам накинути свою волю. Наслідком цього буде виконання меркантильних інтересів вождів комунізму».
Те, що Митрополит був державником, засвідчують такі, скажімо, його праці: «Меморандум до Австрійського уряду про майбутній устрій Української держави» і «Наша державність. Як будувати Рідну хату». У «Меморандумі…» він пропонує вирішити три проблеми: військову, правничу і церковну. «Меморандум…» був написаний 1914 року, коли Австрія вела війну з Росією. Внаслідок перемоги Австрії з’явилася нагода до утворення Української держави. Метою вирішення військової проблеми було відірвати територію російської України від Росії і надати їй характеру національної території, незалежної від Росії. Військова організація повинна базуватися на традиціях запорозьких козаків. Верховний командувач української армії повинен бути гетьманом. Національний характер має бути висловлений у назвах українських офіцерів: отаман, осавул, сотник і т.д., а також в їх уніформах. Митрополит вважає, що правова система в Росії була несправедливою і тяжкою. В Україні має бути громадянське суспільство, а право повинно бути прозахідним на зразок Австрійської правової держави. Що стосується церковної реформи, то вона повинна бути спрямована на утворення української Церкви під егідою римського архієрея.
Будувати рідну хату означало творити нову Українську державу. Митрополит був великим патріотом свого народу. У молитві за український народ він писав: «Просимо тебе, Царю небесний, Духу правди, любові і справедливості, до Тебе підіймається наша молитва! Зігрій і просвіти наші уми і серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд, і подай нам братнюєдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої Вітчизни, й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні». В іншій молитві до Пресвятої Богоматері він говорить: «…Благослови нашу батьківщину, благослови весь український народ. Благослови всі наші родини, дай їм дочасний добробут та здоров’я, а ще більше божу благодать і чесноти християнського життя…» Ці молитви якнайкраще відображають той ідеал, якого повинні досягти українці. У своїй праці «Як будувати Рідну хату» цей релігійний мислитель зазначає, що в душі кожного українця є глибока і сильна воля мати свою державу. Таку державу можна збудувати на християнських принципах. Тривала бездержавність українського народу, котрому ближчим був західний спосіб державотворення, приводила його до розгубленості щодо вибору форм держави. У праці «Як будувати Рідну хату» Митрополит показує різні типи держав, починаючи з вчення Аристотеля, просвітників Нового часу і сучасної йому політичної філософії. Він говорить про теорії французької революції, лібералізму, тоталітаризму, етатизму і марксизму сталінського типу. Він не сприймає вчення Руссо про «суспільний простір», в якому він вбачає порушення прав і свобод людини, яку не можна прирівнювати до «піску». Ближчим йому є вчення Аристотеля, на якого у своїй соціальній доктрині спирався Тома Аквінський. Митрополит вважає, що український народ може обирати різні форми державного управління, але при них «повинна зберігатись міра поміж правами і свободою одиниць із правами влади, головне, щоби з обидвох сторін зберігалась чеснота». Мислитель переконаний, що найбільш небезпечною є тиранія. Не ідеальною є демократія, яка не базується на принципах справедливості й любові.
Митрополит наголошував, що суспільний лад повинен базуватися на християнських соціальних принципах. Саме такі суспільні засади найбільше відповідають духовній природі особи і допоможуть їй подолати всі життєві негаразди. «Завдання українського народу, – зазначав мислитель, – буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосердні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів»10.
Мислитель вважає, що правдивий соціальний мир, суспільна гармонія та рівновага в державі можуть існувати за умови, якщо в ній встановлюються внутрішня єдність, злагода та мир. На перший план він висуває родину, яка є клітинкою суспільства. Здорова сім’я є запорукою здоров’я держави. І сім’я, і родина мають будуватись за природними законами та покликаннями, єдиними та неподільними, дотримування християнської моралі, її вимог і принципів. Митрополит Андрей порушує і мовне питання, яке поєднує народ, робить його сильнішим. Він, зокрема, говорить: «Що ж робить якесь число людей одним народом? Передусім мова. Всі, що по-українськи говорять, або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв’язком, що об’єднує людей»11.
Шкодить українському суспільству, на його думку, і поліконфесійність. Вину за такий стан речей він покладає на московський патріархат, який різними підступами намагався і продовжує тримати монополію на духовне життя українців, Як поборник церковної єдності Митрополит виступає за створення в Україні єдиної Церкви, але під егідою римського архирея. У разі порозуміння різних конфесій він готовий до обрання отця української Церкви не обов’язково греко-католика. Оминаючи чвари, розбрат і просто людську заздрість, українці можуть створити сильну державу.12 Такими були його переконання та віра.
Суспільно-політичне вчення Андрея Шептицького є на сьогодні дуже актуальним. Широкому загалу, а особливо політикам варто було б звернути увагу на це вчення. Осягнувши його, вони зможуть зрозуміти теперішню ситуацію у світі і не допускати помилок у своїй діяльності та будувати добру прийдешність.
На завершення статті хотів би нагадати Молитву Митрополита Андрея про Божу мудрість, яку він заповідає своєму народові: «Предвічний Боже, зішли на нас з високого неба Твою святу Мудрість, просвіти нею наші уми. Нехай божа Мудрість поведе нас дорогами правди, нехай стереже нас від ложі і обману».
Ігор Захара,
професор кафедри історії філософії
––––––––––––
1 Сапеляк А. єп.. Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект. – Львів: Червона калина. 2006. С. 125.
2 Бліхар В.С. Соціально-філософська проблематика у творчій спадщині митрополита АндреяШептицького.- Львів: Край. 2009. С. 250.
3 Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання. 1899-1914. – Львів: Артос. 2007. Т.1. С. 514.
4 Там само. С.515.
5 Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання…Т.1, С. 518.
6 Франко І.Я. Зібр. Творів у п’ятдесяти томах. Т.45. – Київ: Наук. думка, 1986. С. 377-400.
7 Франко І.Я. Зібр. Творів у 50-томах… Т.45. С. 400.
8 Франко І.Я. Зібр. Творів у 50-томах… Т.45. С. 271.
9 Шептицький Андрей. Пастирські послання (1918 – 1939). – Львів: Артос, 2009. Т.2. С. 313.
10 Митрополит Андрей Шептицький. Наша державність. Як будувати рідну хату. – Львів: Артос. 2010. С. 5.
11 Там само. С. 20.
12 Митрополит Андрей Шептицький. Наша державність… С.38.