Шляхетна людина зберігає постійність шляху –
Нікчемні людці жадають лише власного збагачення.
Сюнь-Цзи, ІІІ ст. до Р. Х.
Восени минулого року світова культура поповнилася ще одним чудовим витвором кіномистецтва – мова йде про фільм «Поводир» Олеся Саніна. Так-так, власне, світова культура, а не виключно українська – хоча, можливо, у це важко повірити з огляду на попередній досвід українського кінематографу. Важко згадати хоча б один фільм, знятий у незалежній Україні, що своїми художніми якостями міг би потенційно зацікавити велику кількість іноземних глядачів. Чому так? Видається, що українське кіно опинилося в жахливих тенетах зведеної до крайності самостійності – ним оволоділо прокляття провінціалізму – про це, власне, писав ще Дмитро Донцов, але ж мало що змінилося з тих часів. Це прокляття, що й досі тяжіє над українською культурою, є темою багаторічних дискусій та розвідок. Варто згадати хоча б збірку есеїв Оксани Пахльовської«Ave, Europa», у якій авторка намагається показати, наскільки українська культура є ізольованою від світу, провінційною, невідомою та нецікавою для більшості іноземців – зв’язки з Європою залишилися, але вони розмиті, нечіткі, і завдання діячів сучасної української гуманітаристики – посилити, підкреслити, збільшити ці зв’язки. Власне, нецікавим, чужим, провінційним майже завжди залишалося українське кіно – головна причина цього полягає в тому, що вітчизняні режисери, замість того, щоб бути митцями, хотіли бути пропагандистами. Художня сторона їхніх творів ними ж зневажена, затьмарена величезними постатями ідей, вкладених у твір. Було б некоректно перераховувати найбільш сірі та нікчемні українські фільми – але тим, хто не згоден з запропонованим узагальненням, хочеться поставити питання: скільки іноземців, для яких Хмельницький, Мазепа, Шептицький та менш значні постаті не є частиною рідної історії – скільки таких іноземців стануть дивитися сірі, нецікаві українські фільми про цих історичних діячів – фільми, які рятуються від цілковитого провалу лише завдяки патріотизму українського глядача? Для мене відповідь очевидна.
Фільми Олеся Саніна – це мистецькі твори зовсім іншого штибу. Перш за все, цей режисер звертається до краси, що захоплює, зачаровує глядача. Фантасмагоричний «Мамай», якого дивишся на одному диханні, побудовано на настільки простому сюжеті, що того сюжету ніби й нема. Суть мистецтва полягає саме в красі, а не в пропагуванні певних ідей, що також мають бути присутніми, але ніби «за компанію» – інакше художній фільм завжди програвав би в порівнянні з документальним. Геніальний український митець Олесь Санін це чудово розуміє, саме тому він не розповідає нам гіпотетичну біографію козака Мамая, а створює цілий світ, у який глядач занурюється, ототожнюючи себе і з тим Мамаєм, і з його побратимами, і з їхніми ворогами, і з українським степом, на фоні якого відбувається дія. Глядач розчиняється у творі. Тут вже немає ніякої політики – це цілковита метафізика.
Аналогічно і з «Поводирем». Звісно, цей фільм є більш логічним, більш виваженим, оскільки дія відбувається не у фантасмагоричні козацькі часи, але на розмитій межі, що відокремлює буржуазний НЕП від тоталітарного сталінізму – межі, по-своєму блискуче змальованій в екранізаціях творів Хвильового іншим українським режисером – Олександром Муратовим. І ось тут головна неочікувана деталь, що робить «Поводиря» такою визначною подією поступу української культури: так, дія відбувається на початку тридцятих років ХХ століття, так, в основі сюжету – реальні події, але Санін переводить всі факти, надані йому історією, в площину міфологічну. Усе, що відбувається на екрані, – це факти нашої історії, але факти, що трансформувалися в міф. Мова тут іде, зокрема, про розуміння міфу через призму праць Джозефа Кемпбела, але головним чином – про міф як художнє вираження метафізичної, позаісторичної, наднаціональної реальності. У певному сенсі такий стиль можна назвати метафізичним реалізмом. Цей стиль найбільш яскраво представлено літературними працями Юрія Мамлєєва. Герої фільму Олеся Саніна вже не є звичайними людьми – вони уособлюють певні метафізичні принципи, вони апелюють до найпотаємніших глибин людського єства – до міфологічного світосприйняття, прихованого під масками сучасності. І, як фільм виходить за межі змальованої в ньому доби, звертаючись до наших історичних традицій, так він долає й національні обмеження, досягає міфологічної універсальності, залишаючись при цьому феноменом саме української культури.
Фактично, «Поводир» – це перший надзвичайно красивий фільм незалежної України, що показує українські реалії інтегрованими у світовий контекст, але досягається це завдяки зверненню до метафізичного реалізму, до універсальної міфології, що завжди є актуальною. Олесь Санін зображає українську історію через призму постійного протистояння найглибших метафізичних начал: принципової самототожності, традиціоналізму, світу якості, гідності – та безпринципної інакшості, інтернаціоналізму, світу кількості, вигоди (сьогодні ми можемо побачити таку боротьбу у відомому конфлікті Французької ліберальної держави та ісламських фундаменталістів – жертвами їхнього зіткнення стали, на жаль, журналісти «Charlie Hebdo»).
Поводир – це фільм, що розповідає, перш за все, не про Україну, але про традиціоналізм, про той особливий тип світосприйняття, до якого закликали Ю. Евола, Р. Ґенон, о. П. Флоренський, а серед них і особливо близький серцю кожного українця геніальний мислитель Дмитро Донцов. Традиціоналізм змальовується Саніним як постійний рух вперед, усередину уласного «я» (бо сліпий поводир бачить лише цей – головний шлях), і під цим «я» тут перш за все треба розуміти всю націю, в глибинах якої міститься її дух, її традиція. У випадку «Поводиря» мова йде якраз про героїчний козацький час, але погляд на нього спрямовують люди часу жалюгідного –коли зграйка справжніх захисників українського духу змушена ховатися на руїнах Церкви, коли самі вони – лише діти та каліки, коли над самістю домінує інтернаціоналізм, за який тих самих Винниченка та Липинського нещадно критикував Донцов. Опосередковано критикує їх і Санін, а відтак – ця критика стосується усього сучасного ліберального світу.
У міфологічному фільмі українська традиція зберігається каліками та дітьми, яких переслідує чекіст-перевертень, колишній воїн УНР, красень, театрал та любитель американських «папірос ІРА», на боці якого вся державна машина Радянського Союзу. Здавалося б, тут нема про що говорити – сили занадто нерівні. Але згадаймо слова Апостола Павла: «Цьогосвітня мудрість у Бога глупота, бо написано: Він ловить премудрих у хитрощах їхніх!». Саме протистояння мудрості цьогосвітньої та мудрості традиційної, духовної – це головна тема фільму. Зовсім не хлопчик є поводирем кобзаря – це кобзар веде його до світу традиційних цінностей, де весь український народ має віднайти свою ідентичність. Невипадково Іван Кочерга протягом усього фільму водить не простого хлопчика, але американця, сина вбитого інженера, що приїхав на виклик «товариша Сталіна» індустріалізувати Україну. Цей хлопчик – це кожен з нас, загублених у борні гігантів, що хочуть перетворити нас на запроданців, та позбавити нас власного «я». Так, кобзар Іван – це міфічний образ, а не герой фільму. Героїв є лише два – хлопчик, що віднайшов себе, та його антитеза – чекіст, що себе втратив. Ці два уособлення протилежних шляхів постають перед кожною окремою людиною, перед кожною нацією, врешті – перед усім світом у цілому.
Виявивши в українській реальності проблематику універсальної міфології, Санін тим самим публічно утвердив ідею української нації. Якщо український традиціоналізм знову постає – через мистецтво – як учасник полілогу традиціоналізму світового, це парадоксальним чином обґрунтовує в очах світової спільноти українську ідентичність. Геніальний Олесь Санін, роблячи крок у вирішенні проблем, поставлених вже згаданою Оксаною Пахльовською, у той же час підкреслює в останній сцені фільму: традиціоналізм не є зверненням до закам’янілих взірців (як це відбувається у випадку примітивного консерватизму). Це розрізнення ще китайський мислитель Шан Ян підкреслював: «Вчені Конфуціанці сліпо наслідують древність, а Досконаломудрий бере за приклад Небо». Дійсний традиціоналізм – це живе світосприйняття, це – уподібнення до квітів, що слідують за сонцем у силу своєї особливої природи, бо «квіти також мають очі».
Олександр Артамонов,
студент 4 курсу філософського факультету