В ці осінні сумовиті дні першого падолисту, зів’ялого, висохлого від літньої спеки, відійшов у вічність колега, однодумець, людина глибокої душі Ігор Захара.
Згадую той теж особисто для мене трагічний день похорону мого племінника по батьковій лінії – Антона Смотрича, батько якого доводився моєму батькові двоюрідним братом, який загинув в автомобільній катастрофі на шляху Кам’янка Струмилова – Львів у 1941 році, тобто в час «перших визволителів», ще до народження дитини – Антона… На похорон Антона прийшли його колеги з студентських років, і серед них я запам’ятав постать Ігоря. Обличчя явно говорило про сум і про незрозумілу для нього цю передчасну смерть колеги, надзвичайно обдарованого, який через рік після закінчення античного відділення ЛНУ ім. Івана Франка захистив кандидатську дисертацію… Але… він перебував під пильним оком спецслужб, які фактично й привели його до загибелі…
Потім Ігор Захара влаштувався на роботу в Інституті суспільних наук (нині Інститут українознавства ім. І. Крип’якевична НАН України) на філософське відділення. Але фактично наше зближення відбулося вже під час моєї праці у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Невипадково вживаю слово «зближення». Адже ті зустрічі і розмови, які ми вели в колі наших спільних колег, залишаться в моїй пам’яті і серці назавжди. Так, у серці, бо Ігор природно відкривався в розмові зі своїм щирим поглядом на «справи», на людські взаємини, на художню літературу, любителем якої він був направду неперевершеним. Він постійно запитував мене, коли ж буде … наступна книжка. А його дарчий щирий напис на книзі з історії філософії потім мене вразив: як так сталося, що це останній його напис?
Так, з його вигляду було видно, що він хворий. Але він появлявся на роботі. Ми зовсім недавно навіть слухали його відкриту лекцію, зовсім не допускаючи думки, що ця публічна лекція… теж остання.
Якось ще раніше ми порушили тему, викликану відповідною ситуацією, про вічність людської душі. Як філософ, він говорив дуже проникливо про феномен вічності, безсмертності. Я, мов очарований проблематикою бесіди, уважно слухав і спостерігав його логічний, аргументований шлях думки і однозначно погоджувався з ним. Він тут же сказав незаперечну річ, що духовність людини формується від самого дня народження і що все майбутнє її «вкладається» в «закон Божий». Очевидно, він мав на увазі християнську віру, від якої він ніколи не відходив. А відхилення, які є, на жаль, у нашому суспільстві, це прояв зла і, як слушно вважав, перебування нації під різними окупаціями аж до часу проголошення незалежності.
Він не був песимістом. Глядів на мене своїми чесними, одкритими очима і каже: «Звичайно, все буде по-іншому… Але потрібен час».
В цьому «але» мимоволі я ловив сум, адже він відчував, що його хвороба одбирає цей час…
Дуже прикро писати про людину, яка твердо вірила в поступ свого народу, але усвідомлювала, що побачити цей поступ своїми очима їй не призначено…
Заради майбутнього Ігор Захара працював невтомно і продуктивно. І йому тільки б жити і жити!…
Для нас, живих, залишаються його книги, дослідження, його незвичайна духовна аура, яка постає перед нашим духовним зором при спогаді про цю непересічну людину, сповнену глибоким гуманізмом, любов’ю – незнищенним феноменом життя, яка світиться в рядках його книг і досліджень.
Нехай ці спонтанно написані враження від зустрічей і розмов з Ігорем Захарою ляжуть на його могилу нев’янучими осінніми квітами пошани незабутнього Колеги.
Любомир Сеник, професор кафедри
української літератури ім. акад. М. Возняка