Документальний роман-колаж Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» (у двох книгах ) – багатогранний твір, у якому пульсує неспокійне творче життя художниці, присутня епоха в її драматичних колізіях та з незвичайною щирістю й теплотою автора виписано, я б сказав, «вимальоано» непересічну творчу біографію художниці високого таланту в переплетенні з нуртуванням глибинних інтимних почуттів героїні.
Прологом до моїх роздумів над твором доречними будуть слова авторської самооцінки: «Без зайвої скромності вважаю, – читаємо в епілозі, – що роман-колаж за ґрунтовним опрацюванням архівного матеріалу, створенням на документальній основі цілісного образу геніальної жінки-творця – не має аналогу не лише в українській, а й в європейській літературі. Підтвердити або заперечити мої слова – право читачів і критиків». Не впевнений, що знайдеться такий читач-критик мистецтвознавчо-філологічного або ще якогось ширшого профілю, щоб схотів у цих словах щось спростувати.
Читач з довірою сприйняв вивірене, настояне на суворій правді слово Богдана Гориня – автора повісті-есе «У пошуках берега: життя і творчість скульптора Івана Севери» (Львів, 1996), роману-есе «Туга Віктора Цимбала» (Київ, 2005), низки статей про творчість багатьох львівських і київських художників, досліджень про поезію шістдесятників. А говорити у вічі сувору правду, тим паче говорити з любові до того, кому вона адресується, не кожен здатен. Героїня роману-колажу «Любов і творчість…» Софія Караффа-Корбут не раз хотіла почути від обранця серця інші слова, ніж чула. Та саме за правдиві й часто терпкі слова шанувала його як професійного мистецтвознавця і як людину шляхетної і чесної поведінки.
Приступаючи до праці над розлогим епічним полотном із вельми непересічними, а радше складними персонажами, до твору, у якому різкоконтинентальний клімат утворюють листи, документи, світлини, щоденникові записи, спогади, ілюстрації, автор розумів, що всі ці складові разом із несподіваними перипетіями, з життєвими драмами повинні творити психологічний і морально-етичний контекст роману.
У психологію художньої творчості Богдан Горинь заглиблений ще із студентських літ. Доречно пригадати його творчий звіт, молодого тоді критика, у СПУ 20 листопада 1962 року, який зробив неординарне враження на В. П’янова, І. Сверстюка, М. Коцюбинську, А. Адельгейма, І. Тельмана, В. Речмедіна, М.Шумила, А. Німенка. Очевидно, що в умовах соцреалізмівської поведінки це дещо різні за прихованим світоглядом особи, але всі вони співали осанну молодому талановитому адепту.
Крім заглиблення у творчу лабораторію, висвітлення творчих успіхів художниці в різних видах і жанрах образотворчого мистецтва, Богдан Горинь звертає увагу на її унікальний дар «писати листи швидко, розкуто й щиро». Саме через листування С. Караффа-Корбут підтримувала контакти з багатьма людьми. Вони, ці люди, між собою у чомусь близькі, споріднені, але часто віддалені один від одного антиподи. Кожного з них Софія впускала у свою душу й зігрівала їх серцем. І вони по-різному гріли її серце. Це близьке їй оточення – унікальна галерея психологічних типів із кількох десятків імен – уособлення самого життя, конкретної дійсності у розмаїтих типажах, кожному з яких автор дає індивідуальну характеристику. Переважаюча більшість із них – це ті, що шанували її творчість, але були й такі, що лицемірно грілися біля величавого імені унікальної художниці для задоволення меркантильних та егоїстичних потреб.
Красномовна авдиторія у творі – художники, письменники, діячі культури, зокрема: Еммануїл Мисько, Пятрусь Бровка, Лев Гец, Володимир Патик, Микола Петренко, Володимир Лучук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч, Людмила Семикіна, Роман Лубківський, Віра Свєнціцька, Мар’ян Тарнавський, Михайло Осадчий, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Володимир Шалайський, Ігор Калинець і ще багато інших. Усі вони, кожен по-своєму, жили у світі Караффи Корбут. Чимало із них творили той розлогий епістолярій, який так майстровито Богдан Горинь «вмонтував» у романний колаж.
Епістолярій для Софії Караффи-Корбут був важливим, бо в ньому вона бачила або хотіла бачити чиєсь «я» в його мікросвіті, щоб у цьому духовному просторі відчувати й бачити себе. Тут вона пізнавала життя, поведінку особи, її душу, розбудовувала душу свою. Її авторський епістолярій був щирим діалогом із близьким для неї оточенням, із тими, з ким їй по дорозі в любові до України, до героїв історії та її новітніх творців. Листи до неї часто стимулювали її творчу працю, хоч правда, її душа завжди кликала трудитись. Гасло: «Є тільки праця, віра, честь» супроводжувало її впродовж всього життя. А її авторські листи – це знову ж таки потреба висловитись, випустити своє слово із «клітки» душі на волю до співрозмовника. Тим паче, що володіла неабияким письменницьким хистом, «для себе» писала поезію у прозі, білі та римовані вірші. Лапідарна фраза з ясністю думки, мелодика звучання передавали стан її душі. Легко пояснити, що ілюструючи на високому мистецькому рівні море художньої літератури, можна й «захворіти» на слово.
Заглиблюючись у творчий процес художниці, Б. Горинь показує, як своїми ілюстраціями Софія Караффа-Корбут творила паралельний до словесного образотворчий світ поезій Тараса Шевченка, поеми «Іван Вишенський» Івана Франка, драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», десятків прозових та поетичних творів української класики. З її ілюстраціями вийшло у світ 60 книжок загальним тиражем 7 мільйонів примірників. За мотивами поезій Тараса Шевченка художниця створила понад сімдесят ліногравюр у кількох відбитках, які нині зберігаються у музеях Львова, Києва, Канева, Луцька та інших міст. Богдан Горинь детально описує підготовку й проведення першої персональної виставки художниці, яка відбулася 3 серпня 1964 р. й мала грандіозний успіх, засвідчений записами відвідувачів у «Книзі відгуків», які автор роману-колажу наводить поряд з експонатами виставки. Таким же способом зображено новий творчий подвиг художниці – цикл ілюстрацій до Франкової поеми «Іван Вишенський», над яким вона трудилась 13 літ.
У романі-колажі художньо передано стан душі мисткині під час створення ліногравюр за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. До остаточного втілення цього задуму художниця приступила наприкінці життя, створивши впродовж семи років дивовижний світ казкових образів, які за високою майстерністю виконання слід сягають загальноєвропейського рівня книжкової графіки. Автор розкриває психологічні мотиви створення цього шедевру, називає його інтимною сповіддю й водночас моральним заповітом художниці, втіленням ідеалу гармонійного співіснування людини й природи, опоетизуванням великого, глибокого й вірного кохання. Творчий подвиг художниці автор роману-есе зображує на тлі суспільно-політичних подій часу, у тісному поєднанні особистих переживань із першими нелегкими кроками України в розбудові незалежного державного життя.
Ілюструвати художні твори – це значить поселитись і жити у світі цих творів. Нехай це банальна істина, але для справжнього художника-ілюстратора «святая святих». Тільки від осяяння словом, від Благодаті з ласки Господньої, художник здатен творити цей другий світ, який є похідним від першого. Зрозуміло, що в цьому похідному світі, тобто в ілюстрації твору літературного, якщо її продукує майстер різцем, пером і тушшю чи фарбами, будуть співіснувати два «я» – «я» ілюстратора і «я» письменника.
До речі, на цьому естетичному «нормативі» Богдан Горинь наголошував у вже згадуваній доповіді 20 листопада 1962 року в залі СПУ. Ілюстрації Софії Караффи-Корбут це яскраво потверджують, прислужившись ефектним «будівельним» матеріалом для колажного жанру, яким автор не тільки унаочнює твір, але й належно його коментує як мистецтвознавець.
Та вернімось у світ епістолярію. У березні 1991 року Богдан відвідав Софію. Між ними відбулась розмова: «Кілька років, – сказала вона, – я листувалась з художником-українцем Левом Ґецом у Кракові. Ось його листи… Для мене вони дуже дорогі. Лише двоє людей так безмежно вірили в мене (зам’ялася) як художницю – ви і він. Думала я, кому віддати серцем написані послання? Без вагань обрала вас. Прочитаєте і зрозумієте їхню історичну вагу.
– Вибір зроблено, тому не переконуйте мене в протилежному, – промовила з властивою в окремих випадках твердістю
– Раз так, то так… Єдине, в чому можу вас запевнити: листи в мене не пропадуть, умію берегти архівні матеріали, знаю їм ціну. Дасть Бог, прийде час – листи будуть опубліковані й належно оцінені».
Слава Богові, листи Лева Ґеца (1896-1971) знову ожили, але тепер у романі, тобто не тільки для Софії Караффи-Корбут, але й для шанувальників її творчості. Листування із Левом Ґецом, прославленим Воїном у боях за українську державу в чині добровольця леґіону УСС (Українських січових стрільців), що пізніше став видатним художником-графіком, який більшу частину свого життя ніс хрест емігранта-вигнанця, не зраджуючи любові до батьківської землі, і справді унікальний приклад творчого епістолярного діалогу. Лев Ґец народився у Львові. У юні роки відвідував школу Олекси Новаківського, з відзнакою закінчив Краківську академію мистецтв. Українська земля кликала його додому, але червоний диявол на ній притулку не давав, навпаки, полював за ним, щоб його поселити у комуністичному пеклі. Душа ридала і раптом знайшла порятунок у творах Софії Караффи-Корбут і в ній самій – у її листовній розмові, наведеній у книзі повністю, без купюр. Ось декілька витягів із листів Лева Ґеца:
«Голублю Ваші роботи, бо промовляють вони до мене. Визбирую всі Ваші ілюстрації і радію, що менш є самітнім на своїй чужині».
«Треба й мусите знати, що живу на чужині, де говорю сам до себе рідною мовою. Решта загукана, боїться. Наші брати з Москви пхають себе всюди… І коли я дістав чудово виданий «Кобзар» з Вашими образами, то мало сльозами не залилось серце… Ви конче не хочете вірити в себе. А я буду додавати сили, серця, душі – аж підніму у Вас вогонь, де треба зробити одне, але чудове діло. Україна відчує, подякує… На землі немає багато серця, немає і добра… Будете зіркою і сповните найбільш щасливу роль в Україні і – поставите Собі пам’ятник».
«Дивлюсь на Ваші ілюстрації і вони хапають мене за серце. Повні поезії і сентименту, побіч стилю, мають вони фінезію майстерність техніки і композиції».
Вельми важливою складовою роману-колажу є суспільно-політичні замальовки часу з описом багатьох репресій, що відбувались в Україні в 60–70-ті роки попереднього століття з влучними характеристиками маланчукістів – запеклих борців проти «українського буржуазного націоналізму». Подіям, що відбуваються в час, у якому живе Софія Караффа-Корбут, Б. Горинь творить підложжя минулого, спонукає читача до історичної пам’яті, без зусиль переконує його, що в жилах шістдесятників тече генетично успадкована кров попередніх захисників рідної землі. У побудову подібних сюжетів автор завжди намагається ввести непідробний «паспорт», архівну документацію, неспростовне свідчення, оминаючи ура-патріотичні фрази підсолодженого псевдо-патріотизму. Це для нас нині сущих дуже важливо. Богдан Горинь дає нам у руки контраргумент проти тих, які тоді сиділи в схованках «під лопухами», а сьогодні себе вписують у «гільдії перших патріотів-борців» за Українську Державність.
З роману-колажу постає Софія Караффа-Корбут «з кості і крові» – українка, вся її творчість за мотивами й тематикою виразно проукраїнська. Проте автор роману не приховує й не осуджує, хоч і не схвалює, що була в неї під впливом оточення ленінська тематика, тобто він не героїзує образу. Було б наївно уявляти якогось героя-відчайдуху, який не остерігався наскоків кагебістських вовкулак. Навіть справжніх героїв, твердять психологи, у відповідні моменти проймає почуття страху, змушуючи поводитися обачно. Софія як жінка, як кожна нормальна людина остерігалася й боялася пильних охоронців радянського режиму. Автор описує її внутрішній стан після розмови із працівниками КГБ:
«Від запитань про Світличного перейшли до розпитувань про Михайла Осадчого – укладача буклету її персональної виставки 1970 р. […] З чим прийшли – з тим і пішли, залишивши натяк, що розмова не закінчена… Після тих відвідин Софія не знаходила собі місця. Ходила по кімнатах, стискаючи собі скроні. Переживала, що при повторному візиті кагебісти можуть робити у помешканні трус, а в неї стільки машинописних поезій В. Симоненка, Л. Костенко, Ігоря Калинця, Миколи Вінграновського, а ще світлини, листи від Івана Світличного, Миколи Шугая, Ераста Біняшевського і багатьох інших… Сортуючи архівні матеріали, Софія відклала окремо все, що могло б зацікавити чекістів, зібрала в сумку, з якою ходила на базар… пішла на вулицю Маяковського, 30, помешкання, 6, – до подруги з інститутських років Алли Чистоганової… попросила залізне відро для спалення принесених матеріалів… Софія, не задимлюючи балкона, спалювала один за одним листи, світлини, телеграми, записки…»
У цьому тексті, хоч і не документальні, але неспростовні факти, адже названо конкретну вулицю з номером помешкання, з конкретною особою, що тут проживала, де відбувалось спалення можливого для художниці компромату перед охоронцями радянського режиму. Але чому я про це ? Та тільки тому, щоб унаочнити у Гориневій прозі неспростовне значення факту навіть тоді, коли він на документ не покликається, оскільки про цей епізод розповіла автору вірна подруга художниці Віра Плесканко. Або ось знову пасаж, де автор наче белетризує свою розповідь:
«У гарячі серпневі дні 1978-го, читаємо, – у Кремлі сушили голови, як розправитися з «українським буржуазним націоналізмом». Вирішено збільшити кількість працівників КГБ в УРСР. 17 серпня Політбюро ЦК КПРС схвалило постанову «Про зміцнення органів КГБ Української РСР», згідно з якою виділялося 1500 штатних одиниць (910 офіцерів, 460 прапорщиків та сержантів, 130 робітників і службовців).
Звичайно, зміст постанови не оприлюднювався. Важко оминути й таку деталь. 16 липня 1970 року за рекомендацією голови КГБ при Раді Міністрів СРСР Юрія Андропова головою КГБ при Раді Міністрів України було призначено Віталія Федорчука, який, дякуючи за посаду, заявив: «Ми працюємо на Союз, ми інтернаціоналісти, і ніякої України в нашій роботі немає». Така фактологічна інкрустація загальної канви тексту для відтворення образу С. Караффи-Корбут не заважає розмові про художньо-образний світ мисткині. Якраз навпаки. Історична та етнонаціональна тематика її творів тому й озивалась підтекстом сучасності. Софія, до речі, можна думати, що саме з цією метою придбала транзистор «VEF» із короткими хвилями, аби ночами слухати «вороже» радіо «Свободу», довідуючись із нього, як життя радянське «розцвітає».
Вище йшлося, що портрет Софії Караффи-Корбут домальовує її літературний хист. Підстави цьому не тільки яскрава поетикальність її епістолярію, але й віршові спонтанні записи на аркушах паперу під час художньої праці. Ці вірші мають свою «печать», вони самобутньо-пастельні, глибоко ліричні, промовляють до серця мовою світла та кольорів:
Клубочиться клубок пухнастий
Мряки з лісу.
Тихий важкий
Від запаху конвалій,
Від гостролисту,
Стелиться легенько, срібно
По зарінку
Розтікається прозорим дивом
У затінку
Обмотав старезну вербу
Хусткою м’якою –
І бабуся та столітня
Стала молодою.
Молоком розливсь парним
По долині –
Бродять бузьки в молоці
Та в баговинні –
Стелиться весняна мряка
Вовною з клубка,
Зачепилась кінцем пухнастим
Та за кущ терна».
Навіть якщо б душа Софії Караффи-Корбут не жила образами мови, красою слова, як у листах, так і у віршах, то цією красою, поезією, з її медитативним вмістом вщерть була сповнена основна праця – її епохальні шедеври станкової та книжкової графіки, твори монументального мистецтва.
«Бувають в мене хвилини, – висловилась художниця, – такої великої світлості в душі, що мушу розкривати очі. Боюсь, люди бачать, як із мене проміниться, як із мене струменить синім вогнем радість. І хочу я в такі хвилини відкривати очі тільки тим, яких люблю, хочу їм дарувати, як квіти, те синє світло, хочу, щоб і їм стало в душах аж лоскотно від того голубого вогню, який горить мені. А ще бувають часами в моєму нутрі бурі. І серце товчеться, і так боляче виривається з грудей, що я відсуваюся від людей, щоб вони не чули того божевільного стукоту мого серця, щоб по його стукотові не здогадалися причини».
Ці, наведені автором як заспів до книги рядки – це теж поезія – поезія в прозі, слово, у якому окрилена, непогамована любов великої художниці до людей, до світу, до правди.
На завершення хочу зазначити, що Богдан Горинь із дивовижною ретельністю зібрав листи, щоденники, спогади, архівні документи, фоторепродукції графічних, малярських робіт, вітражів та поетичні твори майстрині щоб утворити Книгу-Храм, де сяє світлом високого таланту, любові, гідності й національної гордості неповторний образ художниці, котра своїми творами сягнула вершин українського мистецтва. Роман-колаж «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» із 1252 сторінок художньо-документального тексту (обох книг) – це чи не єдиний твір, який за новаторським підходом у розкритті теми, повнотою й глибиною висвітлення життя й творчості видатної постаті української культури не має аналогії в українській літературі.
Тарас Салига,
доктор філологічних наук, професор