Мої обов’язки супроти Вас, як не менше Ваше таке важке під цю пору положення, спонукали мене написати це письмо. Надіюся, що приймете його щиро так, як (із) щирим серцем приятеля я до Вас відзиваюся. Мій уряд душ-пастиря, а може ще більше ніж той уряд, – приязнь, яку відчуваю до всіх Вас разом, вимагає від мене безоглядної супроти Вас щирости. Скажу Вам усе, що виджу у Вас доброго, і все, що можу мати проти Вас, або радше, що по моїй думці є від’ємною чертою Вашого покоління.
Бачу у Вас гарячу любов Батьківщини – України; любов, що йде аж до пожертви, а нераз до цілковитої жертви зі себе, зі свого добра, зі своєї будуччини і зі щастя власного, а навіть зі щастя і добра Ваших батьків. Може бути, що потрясення світової війни, (або) може ясна, велика надія, що нам протягом кількох місяців просвічувала, як рання зоря; може бути, що природна зміна, яку приносить реакція одного покоління проти напрямку попереднього, а може бути, що є ще якісь інші причини, – досить, що можу ствердити у Вас зріст любови до Батьківщини, зріст бажання принести за неї жертви. Всі Ви неначе ще з тих, що з ентузіязмом ішли в бій, щоби покласти буйні голови на полю не так слави, як радше широких і далеких надій для майбутнього. Признаю, що це перша і може найважніша прикмета, якою молодь може відзначатися, а мушу сказати, що ця прикмета по своїй суті дійсно християнська. Християнство, Дорогі, це любов, так як Євангеліє – це наука любови. А що Ваша любов Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно християнська. Християнська мораль, християнське життя, християнські ідеали стоять, як на твердій основі, на жертві зі себе – і без жертви зі себе нема в християнстві правдивих цінностей. Розуміється, що любов не може йти в парі з ненавистю, бо ненависть чим більше звужена, тим більше з любови робить якийсь еґоїзм. Можна своїх прав боронити і своїх прав доходити, але не шляхом ненависти до других людей.
Однак маю щось і проти Вас.
Ви, і це природна недостача Вашого віку, в жертві йдете часом так далеко, що Ви не лише себе готові посвятити, але й готові посвятити чуже добро і загально-національні цінності. А це вже не є прикмета, а пересада, що може знищити до самої суті ту прикмету, з якою лучиться. Чуже добро і чуже щастя повинно бути святе не лише для християнина, але й для людини, як такої. І нарушувати це добро не вільно нікому. Бо найкраща ціль не освячує лихих засобів.
А маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей надто часто хочете накинути іншим, навіть часом засобами насильства і сліпого терору. Мало у Вас того, що давніші покоління називали толеранцією. То вже не Твоя виключно, Українська Молоде, недостача. Це течія загально світова, яка створила з одного боку фашизм, і такий виразний у многих державах нахил до диктатури, а з другого боку большевизм. Такий по всьому світі дух повіяв і Ви цьому не винні, що під впливом того подуву часом і найблагородніша думка любови Батьківщини і жертва за Батьківщину в’яне. Ми не знали того накидування своєї думки і своєї волі іншим. Чи ж ми робили помилку думаючи, що жертви, які не є свобідні, вартости не мають, не є жертвами? Чи ж ми помилялися, думаючи, що поза атмосферою свободи, свобідної добровільної власної волі, – нема для людей ані добра, ані щастя, ані будуччини; або думаючи, що це знак слабости людини, коли вона не може іншого переконати і мусить його аж змушувати? Чи кличі, що відбирають свободу, можуть свободу принести?
А маєте ще й ту хибу, яку легко вибачить Вам кожний, хто знає, як важко добути протилежну прикмету. Маєте ту недостачу, що свою думку сміливо і буйно ставите вище від думки всіх старших, що при найбільшій любові до своїх батьків, себе вважаєте мудрішими і вищими. Якже ж Вас переконати, що наслідком такої ментальности, на жаль, надто часто помиляєтеся? Сильно переконаним з-поміж Вас християнам сказав би я, що основною чеснотою християнства є покірно про себе думати, що Бог гордим противиться, а дає Свою ласку покірним. Однак не дивуюся, Дорогі, що більшість з-поміж Вас цю науку мало розуміє. Не дивуюся, бо знаю, як часто у Ваших серцях віра не то гасне, не то приспана наче журбою за життя і боротьбою з життям. Віра ця не досить жива, щоб дозволяла многим з Вас доцінити цю чесноту, яку християнство признає найбільшою силою, яка однак у суспільному, а ще більше політичному житті видається сьогодні такою слабістю.
Не дивуюся, що многі з Вас тої чесноти і тої проповіді ще не вповні розумієте і не можете погодити цеї такої яскравої і такої трудної до зрозуміння суперечности; цеї такої трудної до розв’язання проблеми. Може по літах, Дорогі, коли удари життя змусять Вас похилити голову перед конечностями, що їх тепер не признаєте; коли почасти хороби, почасти терпіння і біль прикриють інеєм Ваші голови, – колись зрозумієте і цю проповідь, розв’яжете і цю проблему. Сьогодні не з проповіддю про потребу покори звертаюся до Вас. Хочу Вам дати змогу зрозуміти, якою помилкою у Вашому житті є легковаження гадки й досвіду старших, і тому скажу Вам так: як у християнстві, так само і в національному житті передання є підвалиною будуччини.
Нарід, що за кожним поколінням зривав би з переданнями; нарід, якого кожне покоління наново від себе починало би національну працю для батьківщини, – мусів би остатись слабою дитиною поміж іншими народами. Народи не доходять до мужеського віку працею одного покоління. На це треба довгої, важкої праці многих поколінь, треба зв’язку (тяглости) тих поколінь не тільки в найближчих ідеалах, але бодай чи не в усіх засобах, якими бажають осягнути ці ідеали.
Людина, бачите Дорогі, це єство дуже дрібне і дуже немічне. І далекий від правди той, хто про себе думає, що є великий та могутній. У наших руках лише одна хвилина існування нашої нації. Якщо у тій хвилині не зв’яжемо нашої праці з тими, що були перед нами, і коли ті, що прийдуть після нас, знову свою працю у своїх хвилинах не зв’яжуть з нашою працею і з працею тих, що були перед нами, – тоді яку ж ціль осягне нація, хочби й протягом століть?
Ви мусите з’ясувати собі, що легковаження гадки й досвіду старших є відкиненням авторитету віку й досвіду та що упадок авторитету є завсіди небезпечний. Хто відкидає авторитет старших, – легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики. Небезпека таких шляхів поведінки аж надто очевидна. Хто відкине ці авторитети, тому лишається або власний його авторитет, або авторитет його партій, або близьких йому клік. Чи ж це не веде до повної анархії?
А у Ваших жертвах є ще одно, що їх псує і перед чим мушу Вас перестерегти. Це те. що називається хибою самої прикмети. Цією недостачею Вашого запального патріотизму, цією хибою тої прикмети є поспіх і нерозвага. Ви за скоро, ще не приготовані, рветеся до праці для загалу, до політики. Вам видається, що жовнір на полю битви не може пристанути, не може задуматися, розважити. Ви думаєте, що жертва тим успішніша з чим більшою бравурою вона принесена, а через те з більшою нерозвагою. Однак через те скільки ж то жертв, принесених найблагороднішими поривами найкращих з-поміж Вас стає не тільки безуспішними, але просто шкідливими!? Треба ж у житті і досвідчувати (* досліжувати) духа, треба ж розважити, чи дух, що пхає у той напрям, – є духом добрим, духом від Бога; треба ж уміти сумніватися, і не вірити на перший вид краси чи добра. Чей же природа знає прегарні овочі, прегарні на вид, які містять у собі правдиву, небезпечну отрую. Чей же ходить по світі дух обману, котрий зводить на манівці і збавляє (** руйнує, нищить) тих, що не досить критично йдуть за ним! І сатана прибирає вид світлого Ангела. Хто лише поверховно судить, хто не доходить до ядра, до дна речей, – того легко ошукує кожний гарячий висказ, все, що видається назверх благородним поривом, хоч під тими приманливими зовнішніми познаками скривається обман і зрада. А тоді зведені на манівці, хоч несвідомо, можуть стати знаряддям чужих сил, а їхні жертви, принесені на жертвеннику любови до Батьківщини – стають предметом політичної гри анонімних, укритих перед ними чинників. Їхній ідеалізм можуть використовувати другі, та вони нього не знають, а їхні жертви можуть навіть бути обернені проти Батьківщини, тої самої Батьківщини, якій вони ці жертви приносять. Тому всяка конспірація є завсіди так небезпечна, бо за нею йдуть невідступні її товариші: провокація і зрада: бо мусить бути получена з тайною, навіть для найближчих, якою завсіди прикрашений кожний обман. Для молодих конспірація тим небезпечніша, що так їх манить.
Людська природа така, що чим більшими хто відзначається прикметами, тим він на більші небезпеки наражений. Тому любов Батьківщини і жертва для Батьківщини знає такі тонкі, такі скриті небезпеки, що про них часом трудно й говорити. Нпр. буває, що молодий чоловік, який за національну справу приніс свою жертву і терпів за Батьківщину, – після цього терпіння думає, що вільно йому спочити на лаврах. Нехай же його Батьківщина тепер славить, нехай його удержує, йому непотрібно працювати! Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, як довго жертва ще не повна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці.
Не зривами (***) одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ.
І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!
Ось так Ваші прикмети, буває, стають недостачами, Ваша енергія – марнуванням сил, Ваша буйна запальність – шкідливою пересадою. На арені сьогоднішнього анормального життя це доводить до непомірних противенств – зі шкодою для Вас, як одиниць, як верстви в народі; зі шкодою для самого народу і його майбутности. Саме, коли Ви свій український безталанний Народ любите, Вам не вільно цього не бачити. На склоні мого життя закликаю Вас: застановіться над моїми словами, двічі-тричі їх прочитайте, передумайте глибше їхнє значення! Бо не дай Боже, щоб хаос і зло, яке гряде, застало нас у такому розбитті, в якому сьогодні находимося!
Це «Слово…» друкуємо за книгою: Митрополит Андрей Шептицький. Твори (морально-пасторальні). Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1994. – С. 104-108. Правопис першодруку збережено повністю. Опущено преамбулу до «Слова».