«Є великі слова,
які настільки порожні,
що в них можна ув’язнювати
цілі народи» (С.Є. Лец).
Віддавна на Землі так повелося: хочеш бути цікавою людиною, навчитися своєрідно сприймати дійсність та осмислювати її – освоюй думки і спосіб мислення мудрих людей. Український народ дав світові не одного мислителя, якими можна захоплюватися і в яких можна вчитися мудромислія. Серед них вагоме місце посідають і релігійні діячі. Одним із найбільших любомудрів серед українських релігійних мислителів був Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Цьогоріч святкуємо 150-річчя від дня його народження.
У роздумах над тим, чим привернути увагу суспільства до Митрополита Андрея, перечитуючи його пастирські послання, «слова», «подяки», молитовні звернення тощо, я все більше усвідомлював, якими актуальними залишаються подосі його ламентації та апелятиви до вірян і духовенства. Водночас переді мною поставало питання: чи випадковим було те, що на одне із чергових пастирських послань Митрополита «О квестії соціальній» у 1904 році відгукнувся ґрунтовним полемічним відгуком із численними гострокритичними корективами та закидами великомудрий Іван Франко? Навіщо було Іванові Франку перейматися писанням релігійно-духовного лідера української греко-католицької віри, адже відомо, що впродовж тривалого часу свого свідомого життя сам він перебував у полоні арелігійних концептів, ідеологій, ідей. Та якщо вчитатися у статтю Івана Франка «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Уваги над пастирським посланієм митроп[олита] А. Шептицького «О квестії соціальній», тоді зрозумілою стає мотивація реакції несупокійного Франкового інтелекту на буцімто тривіальне пастирське послання духовної особи: інтелігентна, ерудована особистість Митрополита Андрея була насправді неординарним з’явищем в українському духовному та суспільному житті кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Іван Франко не приховує своєї прихильності до Андрея Шептицького, гостро висловлюючись про бездарність більшості писань українського духовенства. Позаяк, пише автор статті, пастирські й архіпастирські листи – «з малими виїмками» – «не визначалися блиском інтелігенції, ані розумінням народного життя, ані актуальністю порушених справ», то й «всі інші прояви сеї нашої церковної літератури не будили ширшого інтересу не то серед світської публіки, але навіть серед самого духовенства». А далі додає: «Наші давні пастирі призвичаїли нас до такого лінивства думки, до такої шаблонової аргументації та запліснілої мови, що треба незвичайного панування над собою, формальної саможертви, щоб читати їх…» Тож, наголошує Іван Франко, зовсім незвичною появою є єпископ, Митрополит Андрей Шептицький, який «від самого свого вступлення на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм, іншого характеру, який панує в його посланіях»; «замість запліснілої псевдоцерковщини, якою промовляли його попередники, тобто дивоглядної мішанини церковнослов’янської лексики з новочасною міфологією, він пише свої листи чистою галицько-руською народною мовою, а декуди, прим., у голоснім посланні до гуцулів, не цурається промовляти навіть діалектом – річ, досі нечувана у наших церковних достойників, які в своїм обмеженні вважали себе, мабуть, не лише владиками душ, але також владиками мови, яку вважали дозволеним калічити та перекручувати по своїй уподобі…» І – о диво! – не надто щедрий на похвали Іван Франко напрочуд рясно сипнув цілою сув’яззю компліментів на адресу Митрополита Андрея Шептицького, який, за його словами, «не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напущеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не «возвіщає», а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергічного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами з життя, фактами з власної обсервації, і се все дає його посланням те «живе дихання», без якого всяка моралізація завсігди лишається мертвою». Словом, Митрополит Андрей про різні речі говорить «як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним» (див.: Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. – Т. 45. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 378-379). Даруйте за великі цитатні пасажі з Івана Франка – навіщо ж бо, скажете дещо спересердя, майже всуціль виконспектовувати його статтю! – але маю виправдання: хто краще здатен представити українського релігійного діяча-мислителя, ніж «найбільший інтелект» української нації кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Після рясного цитування нижче подаємо «Слово до української молоді» Митрополита Андрея, щоб кожен самостійно переконався у коректності міркувань Івана Франка про богослова-любомудра. Адже, як і чимало інших писань Митрополита, «Слово…» і за нашого часу є напрочуд актуальним непроминальною проблематикою та акцентами, які розставляє неординарний релігійний діяч щодо самопосвятного служіння кожної особистості Богові та рідному народові. «Змістом «СЛОВА», – як слушно занотували у преамбулі упорядники «Творів» Митрополита Андрея Шептицького, – є пересторога перед нерозважною любов’ю батьківщини та нерозумною пересадою в жертві. А дальше поучення (знамениті!) про пошанування гадки й досвіду старших, про потребу християнської покори та про оминання поспіху й нерозваги». В унісон із цим коментарем звучать слова Матері Терези, яка, на моє переконання, підказує призму сприйняття глибокомудрого митрополитового «Слова…»: «Наші знання про нас самих повинні бути виразні – ми мусимо усвідомлювати добро і зло, що є в нас. Бо в кожному з нас криється величезна кількість добра і безмір зла» (див.: Думки Матері Терези на щодень. – Івано-Франківськ, 1910. – С. 69).
Юрій Горблянський