До 85‑річчя професора Любомира Сеника
Коли в літературно-творчих дискусіях, політичних дебатах, що стосуються долі України, чи просто в приватних розмовах із друзями виринає ім’я Любомира Сеника, на обличчях людей помічаєш задушевне просвітління глибокої поваги й радості. У цьому безсловесному оркестрі емоцій починаєш усвідомлювати духовно-інтелектуальну глибину професора‑літературознавця, прозаїка, поета, громадського діяча, який став нашою кафедральною візитною карткою в науковий світ щирості, доброти й любові.
Справжня щирість, доброта й любов у нашому бурхливому житті, у цій суєті суєт, на жаль, проходить якось непомітно. Так непомітно минуло вісімдесят п’ять миттєвостей весни, вірніше літ, у житті ювіляра.
Любомир Тадейович Сеник був моїм науковим консультантом у написанні докторської дисертації. І хочу сказати, що в досить непростій ситуації він підтримував мене до кінця, за що я йому дуже вдячний.
Але справа не в цьому. Мене завжди захоплює така риса характеру професора, як внутрішня й тиха любов до України. Звідки в нього стільки патріотичного оптимізму й певності, коли сучасність є такою далекою від наших сподівань?! Це питання довго не знаходило в мені відповіді чи хоча б якогось пояснення, доки не почув від самого ювіляра декілька історій із його особистого життя. Усі вони відпливають по той бік пам’яті минулих і теперішніх часів, освячуючись у слові святого Йоана Золотоустого: «Послухай Бога в заповідях, щоб і Він почув тебе в молитвах».
Це було пізньої осені 1944 року в подільському селі Ігровиця. Тоді часи були тривожні. Друга світова війна. І малого Любомира пройняла несподівана тривога за батька, який, будучи директором школи, повертався у той час додому із наради разом ще з одним учителем. Хлопчик гаряче змовляв «Отче наш…» і виглядав із вікна свого батька. У ту мить він навіть не знав, що його простосердечна молитва відвернула трагедію. Куля пролетіла повз учителів. І колишній Січовий стрілець Української Галицької Армії Тадей Сеник щасливо повернувся додому. Як потім виявилося, у них стріляв учень‑підпільник, бо вночі цими ж саньми мав повертатися з району голова сільської ради. Але він побоявся їхати.
З тієї пори спливло чимало часу. Ця вражаюча історія із воєнних буднів, оповита Божою таємницею синівської любові, має своє неймовірне продовження-одкровення і в глибоко віруючому християнському серці доньки ювіляра Олени.
Адже ми й гадки не мали, що не так давно сталося диво. За розповіддю професора, в березні більше десяти років тому, будучи хворим три доби без свідомості, він пролежав у реанімації. Лікарі сказали готуватися до найгіршого, але сила віри доньки, гаряча її молитва, а також покладена під подушку грудочка землі із чудотворної могили репресованого єпископа Миколая Чарнецького зробили диво: хворий став на ноги!
Почувши цю історію, я збагнув, що це не є звичайна подія, а божественне одкровення, іспит віри, які не мають ні простору, ні часу. Ось справжній ювілей і свято в житті людини! Це ювілей віри, надії й любові, що не вимірюється днями, місяцями, роками, а станом християнського духу, який прагне блаженства у вічності.
Молитва сина відвертає кулю від батька, а більш ніж через півстоліття молитовне благання доньки рятує йому життя. У цьому бумерангу фактів з родини Сеників віднаходимо незбагненну мудрість Божого промислу. Так сила віри проростає реальним фактом!
Про ювіляра можна багато говорити. Наведу лише основні біографічні факти. Він народився 26 червня 1930 року на Тернопільщині в селі Чернихові Зборівського р‑ну у вчительській родині. Його мати Михайлина – з дому Косовських – була, за сімейним переданням, внучкою доньки графа Потоцького, – Анни. Батько Тадей Сеник – Січовий стрілець Української Галицької Армії. Дружина Любомира Сеника Володимира із юнацького резерву ОУН УПА була арештована на першому курсі Львівського університету й заслана майже на десять років у казахстанські концтабори.
У 1948 році Любомир Сеник вступив на іспанську філологію до Львівського університету, звідки його спецслужба несподівано відрахувала – буквально за тиждень. На першій лекції студент почув: «Ви будєтє полпрєдамі совєтской власті в Латінской Амєрікє!» Студент усвідомив, що він неугідний стати «полпрєдом» – совєтським шпигуном.
Під прицілом окупаційного режиму він закінчив філологічний факультет та аспірантуру у Львівському педагогічному інституті. Захистив кандидатську дисертацію, а згодом – докторську під назвою «Український роман 20‑х років: проблема національної ідентичності». Захист відбувся в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України.
Осмислюючи академічне слово літературознавчої діяльності професора, перше, що помічаємо – це спроба об’єктивного висвітлення історії української літератури, зокрема доби «розстріляного відродження», дослідження якої почав ще за большевицького режиму. Покарання не забарилося, і він вимушено замовк як критик та історик літератури на сім років!
Наш ювіляр – автор численних монографій («Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи»», «Роман опору. Український роман 20-х років ХХ століття: проблема національної ідентичності», «Студії ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя»» та ін.).
З 1962-го до 1964-го років – завідувач відділу критики журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»); з 1964 р. – провідний науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України; з 1996 р. – директор, головний науковий співробітник Інституту літературознавчих студій Львівського університету імені І. Франка.
Він – член Національної спілки письменників України, відомий громадський діяч. У 90‑му році обраний головою Львівської організації Народного руху України. Його близьким колегою був В’ячеслав Чорновіл. Автор поетичних збірок («Таїна», «Тремтлива далечінь», «Містерійні видива», «Розкрилля»), новел, повістей («На червоному полі», «Трамонтана», «У просторі розп’яття», «Палаюча троянда») і романів («Ізійди сатано!», «Парабола», «Сьома брама»). До речі, уже готується до друку перекладена французькою мовою прозова збірка «На полі бою». Це про героїчну національно-визвольну боротьбу воїнів УПА. Сподіваємося, що перекладені англійською мовою сонети, доповнені німецькими перекладами, згодом побачать світ. Роман «Ізійди сатано!» (2000) відзначений Міжнародною літературною премією імені Богдана Нестора Лепкого, а збірник публіцистики і літературної есеїстки «De rebus publicis» – обласною премією імені В’ячеслава Чорновола.
Що таке «біль» чи «мить щастя» у творчості Любомира Сеника? Це передусім релігійно-онтологічна категорія, мірило сутності самої людини, яка або більша від своєї долі, або менша від своєї людяності. В одній із останніх поетичних збірок «Розкрилля» (2014) поет пише:
Твоє ім’я тривожить мою душу,
і день, і ніч неспокоєм триває,
і цього ритму вже ніяк не зрушу.
А безконечні миті дотлівають…
І щось отам, у далині незнаній,
постане новим видивом таємним,
як завтра невідоме, вкрай жадане,
в мій світ зійде,
з’єднається взаємно…
Кожний тиждень із декількох тисяч тижнів життя ювіляра замикає коло його інтелектуальної діяльності, невтомний календар якої не знає чистого листка, шо рясніє рядками безперервного духовного оновлення в Слові. Відкриймо науково-творчий доробок письменника – і він промовить до нас у розкриллі літ глибокою вірою.
Хай завжди з Вами, Любомире Тадейовичу, буде Любов, бо Любов є джерело правди й справедливості, хай завжди з Вами буде молитва, бо молитва – розмова з самим Господом Богом, і хай завжди з Вами буде терпіння, бо терпіння – спасіння душі. Щастя Вам, здоров’я і творчого натхнення!
Андрій Печарський,
професор кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка