У світлі паризьких подій 13 листопада зустрічаю в соцмережах та особисто отримую багато запитань у стилі «що це за дурниці з французькими прапорами?», «чому Україну так не підтримуєте, як Францію?», «де ж квіти під українським посольством в Парижі?», «А чому події в Сирії чи Кенії не викликають такого ажіотажу». Хотілося б поділитися роздумами про те, чому ми так перейнялися.
Пояснення через людський альтруїзм та співчуття терпить невдачі. Справді, невже ж альтруїзм може бути настільки вибірковим? Цинічне «альтруїзм – це добре замаскований егоїзм» більше потрапляє в ціль. Навряд чи варто через це звинувачувати людство у втраті моральних цінностей. Так було завжди і так виживав світ.
Події у Франції – свідчення існування небезпеки, причому доволі великої: неочікуваної та територіально не надто віддаленої. Наша країна прагне в Європу ще від моменту здобуття незалежності. А тут Європа виявилася не такою уже й «рожевою мрією». Сирія, Кенія… Так, там також безлад, однак нас він стосується на сьогодні значно менше. Принаймні, несвідомо ми так сприймаємо..
Страх, тривога – нормальна адаптивна реакція на відчуття небезпеки. На них реагуємо або втечею, або боротьбою. Тікати немає від чого – небезпека ж не у нас, не поряд. Боротися – також невідомо як і з ким. Але такі переживання дезорганізують діяльність, а тому, щоб повернутися до нормального життя, їх треба позбуватися, тобто прореагувати. Як? Через проговорювання та вивільнення їх назовні. У сучасних реаліях соцмережі – платформа для вияву думок, почуттів, переживань.
«Франкоманія», як її уже встигли охрестити противники акцій на підтримку постраждалих у Франції, є закономірною реакцією на страх і способом якось діяти для зменшення гостроти афекту в момент його піку. Бездіяльним залишатися неможливо, якщо емоції переповнюють, хоча явних причин для них персонально в себе віднайти не вдається.
Прояв солідарності із жертвами терактів через пости в соцмережах – як спосіб катарсису. Адже можливість висловлення своїх переживань дає змогу знизити напругу. Хаштеги #prayforParis – вдалий спосіб знайти однодумців, побачити, що ти не самотній у своїх переживаннях, відчути підтримку.
Але всі ми – різні, із різною мірою стресостійкості й емоційної чутливості. Частину людей не «накрило» хвилею співчуття – вони краще сконтролювали свої переживання, знайшли раціональні пояснення подіям, що відбуваються. Їхньому внутрішньому світу також коштувало зусиль не дати розбушуватися емоціям, але вони ефективно впоралися з імпульсом без залучення допомоги інших. Утім, «соцмережевий психоз» триває, несвідомому знову й знову доводиться шукати ресурсів, щоб йому не піддатися. А це викликає роздратування і породжує опозицію! «Don’tprayforParis» – частенько можна зустріти на сторінках користувачів Facebook.
Не хочеться, щоб люди звинувачували один одного за прояви власної особистості. Кожен має право на власні переживання, сильні чи слабкі, контрольовані чи не дуже. «Опозиціонери» зляться зі зрозумілих причин – їм не дають спокійно в собі пережити співчуття, яке, безумовно, також є, адже помирають невинні люди. Але вони – «франко-опозиціонери» – особливо цінні, бо коли афект спадає й емоційний стан нормалізується, дуже важливо мати опору – когось, на кого можна покластися, хто не піддався паніці і може стати прикладом надійності й безпеки. Небезпека лякає передусім хаосом і непередбачуваністю. Але цінні також і «франкофіли», адже їхня позиція свідчить про життя, бо воно починається з емоції. Діти ж не просто так багато плачуть після народження: у такий спосіб вони спілкуються, так емоційно наповнено виражають свої потреби та бажання. Усі ми виростаємо, але оте емоційне людське ми не взмозі перерости ніколи. Це – людська сутність.
І останнє – про Україну. Пригадаймо, як усі ми емоційно підтримували самі себе прапорами на аватарках і постами з передової у перші дні війни. Чому вщух запал? Тому що життя повинне тривати. Тому що постійно перебувати на піку афекту неможливо – рано чи пізно обов’язково настане виснаження. Тому що тільки після пом’якшення переживання можна відшукати розумне рішення. І не тому, що ми стали закостенілими безсердечними снобами.
Ірина Горбаль,
завідувач Психологічної служби
ЛНУ ім. І. Франка