Сигнальний примірник нової монографії заслуженого професора Університету Олега Шаблія я тримала в руках ще восени під час Форуму видавців. Тоді Олег Іванович модерував презентацію університетських видань і показав мені свою книгу «У пошуках краси: тривоги і розради». Похапцем перегортаючи сторінки, бо читати часу не було, я розглядала ілюстрації і не одразу зрозуміла, що натюрморти, пейзажі, портрети і шаржі – з-під «пера і пензля» професора. Він усміхнено-весело, з гумором, кількома словами розповів, що це книга про його захоплення та хобі, і запевнив, що незабаром запросить на її презентацію.
«У пошуках краси…» Олег Іванович презентував у головному читальному залі Наукової бібліотеки 10 грудня цього року. Добре відомий академічній громаді Університету і науковим колам України як поважний учений, професор Олег Шаблій розкрився у новій іпостасі – митця – всебічно обдарованого і замилуваного у красу художника, музиканта, актора, фотографа, відеоператора.
Автор зізнався, що спершу планував видати альбом своїх робіт, але у процесі відбору і систематизації матеріалу задум змінився. Шаржі і портрети, плакати й адреси, герби й емблеми, пейзажі та натюрморти, колективні, репортажні, сюжетні фото та інший матеріал потребував коментарів, роздумів-спогадів, рефлексій і пояснень. Як наслідок – світ побачила презентована книга.
«У пошуках краси: тривоги і розради» – це запрошення до творчої майстерні автора, його відверто-сповідальні роздуми про себе, спогади про час, що минув, про пройдений шлях і людей, яких зустрічав на життєвій дорозі.
«Мені пощастило на людське, бо мене оточували добрі, гарні, розумні люди, – наголосив під час презентації професор. – Маєш тих, кого вибираєш!» І це ще один талант професора – акумулювати довкола себе людей і допомагати їм віднайти свій шлях, а також пам’ятати і добрим словом згадувати своїх рідних, вчителів і друзів, наставників і колег.
У кожному розділі книги ми натрапляємо на літературні відступи – спомини й розповіді-зарисовки. У роздуми про своє захоплення чи то музикою, чи то малюнком органічно вплітаються епізоди, часом курйозні випадки, пов’язані з друзями юності, однокурсниками, колегами по роботі й учителями. Про викладача музики Андрія Баворівського та викладача співу Едвіна Стахіва Олег Іванович розповідає особливим теплом і щемом. Вдячність учня поєднується з усвідомленням драматизму долі обох вчителів, які в складних суспільно-політичних умовах радянської дійсності зуміли прищепити своїм вихованцям любов до рідної пісні і музики. Вони відійшли у засвіти, не реалізувавши себе до кінця, але «вони живуть у своїх креаціях – в їх учнях» (С. 252). Ці спогади лягають мозаїкою різних кольорів і відтінків, яка увиразнює «дискурс із минулим […], з самим собою» (С.7).
«З відкритими очима» – перший розділ книги, в якому автор шукає генетичні витоки свого потягу до краси, пригадує перші кроки й успіхи в образотворчому і музичному мистецтві, від початкової школи до навчання в Бережанському педагогічному училищі.
Тут Олег Іванович з іронією розповідає про свою практику писання лозунгів, закликів і девізів, що прокламували численні ідеологічні постулати комуністичної партії. Скажімо, сумним і водночас комічним досвідом – «виробничою картографічною практикою в її агітпропівському варіанті» (С.20) – називає Олег Іванович виготовлення атрибута першотравневої демонстрації – «Глобуса СРСР», коли на вимогу директора педучилища автор разом із товаришем був змушений збільшити розміри Радянського Союзу. Відтак, на кулі заввишки три метри територію СРСР «розтягнули» до екватора, щоб її було добре видно. «Тоді я ще не знав і не розумів, що фальсифікація у картографічній справі – це звичайна практика «компетентних» виробників-мапознавців у цивільному», – зізнається читачам професор.
Поруч з ідеологічним тиском і радянським абсурдом існував інший світ, в якому малюнок і музика формували «естетичне сприйняття життя», дарували психологічне задоволення і розраду, що полегшувало «існування в нестерпних совєтських умовах» (С.20).
Професор Олег Шаблій випробовував свої художні сили в різних жанрах і стилях. Його плакати, листівки, карикатури і дружні шаржі впродовж 1957 – 1962 років публікувала університетуська газета «За радянську науку». «Переглядаючи його доробок, можна впізнати лінію тонко загостреного почерку автора», – стверджував тодішній головний редактор багатотиражки, а згодом письменник-дисидент Михайло Осадчий.
Другий розділ книги «Пензлем і пером» насичений кольоровими пейзажами, портретами відомих особистостей і «університетськими обличчями». Загалом галерея академічної спільноти дуже цікава. У книзі вміщені портретні зарисовки і дружні шаржі ректорів Університету (Євгена Лазаренка, Миколи Максимовича, Івана Вакарчука), багатьох проректорів, деканів, викладачів. Упродовж шести десятків років Олег Іванович удало схоплював характерні риси обличчя і постави своїх героїв. В окремий параграф автор згрупував портрети учених-географів.
Також з-під пера автора вийшли чудові малюнки науковців з інших навчальних закладів та наукових установ, а також гостей Університету – суспільно-політичних та культурних діячів: письменників (М. Рильський, М. Вінграновський, Р. Лубківський, І. Вільде, В. Ґжицький та ін.), композиторів (С. Людкевич, М. Колесса, О. Козаренко), артистів театру (Б. Козак, С. Максимчук, М. Галій та ін.), відомих політиків і громадсько-політичних діячів (Ю. Шухевич, І. Гель, В. Куйбіда, В. Ющенко, П. Порошенко, З. Бжезінський) тощо.
Упродовж останніх 25 років професор Шаблій створив серію портретів українських науковців – Михайла Грушевського, Степана Рудницького, Володимира Кубійовича, Олени Степанів, Юрія Полянського, Володимира Огоновського та багатьох інших. Його активна громадсько-організаційна діяльність пов’язана з періодом відновлення і відродження діяльності Наукового Товариства імені Шевченка. Як голова географічної комісії він докладав максимум зусиль для дослідження біографії і наукової спадщини відомих українських учених у царині географічної науки, популяризації колись заборонених імен та пропагуванню їхнього наукового доробку.
На повітряно-акварельних і колористичних олійних картинах Олега Івановича – Крехівський та Унівський монастирі, Унівська лавра, Свірзький та Олеський замки, замок Шенборна-Бухгайма у Закарпатті, Урицькі скелі, «Козацькі могили» під Берестечком, карпатські краєвиди та затишні вулиці Вільнюса, Кракова, Серселя… Хоча професор скромно називає себе аматором в живописі, але у кожній акварелі чи олійному живописі відчувається оригінальна мистецька індивідуальність автора.
Про музичні студії Олега Івановича, його участь в університетських музичних і музично-вокальних колективах і ансамблях йдеться у третій частині монографії.
Розділ «Музикування» «звучить» по-різному. У спогадах вслухаємось у ноти радості й ейфорії, сатири й іронії, жалю і смутку, ностальгії і романтики. Авторські роздуми про величину і глибинну суть класичної музики, супроводжують спогади про участь автора у Симфонічному оркестрі університету та Вокально-інструментальному ансамблі ЛДУ ім. Івана Франка. Краса й експресія народної пісні, танцю і мелодії мажорно звучать у споминах про «Черемош». Урочисто-піднесений настрій і черемошанський дух зафіксований під час виступів ансамблю на різних сценах. Розповідь автора доповнюють фото з відпочинку черемошан у Закарпатті, гастролей у Дніпропетровську, екскурсії в Донецьку тощо. Автор на світлинах то з баяном, то із контрабасом.
Унікальна атмосфера того часу закарбована на чорно-білих світлинах кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття. У дворику студентського гуртожитку – танці. Одягнені за тодішньою модою кавалери танцюють з… кавалерами під акомпанемент баяна й акордеона. Автор пояснює, що дівчат у чоловічі гуртожитки не пускали, тож доводилося вальсувати і кружляти у запальних ритмах фокстрота хлопцям із хлопцями.
У цьому розділі – особливі світлини. Мода, аксесуари, зачіски, оправи й форми окулярів, пози на колективних фото – чорно-білий світ, який оживає, коли гортаєш сторінки фотоархіву. Колективні фото – підписані і датовані. На вас дивляться незнайомі люди, задумані чи усміхнені, але завжди стримані. Якось мимоволі пригадуєш слова Ліни Костенко «На старих фотографіях всі молоді».
У «Музикуванні» гармонію не порушує навіть какофонія «ленінської свистопляски». Автор дотепно описує як партком Університету організовував помпезне святкування 100-ліття від дня народження «вождя світового пролетаріату». Художня самодіяльність готувала відповідний пісенний репертуар і «навіть танці про будьоновців, тачанку та й про самого Лєніна: «Рускій мальчік Валодя Ульяноф любавался вєлікай рєкой і т.п.» (С. 214). Олег Іванович пригадує: «Спробуй відмовитися і не взяти участі. Фотографія зберегла момент, коли товариш в образі вождя … виголошує якісь ленінські прокламації, а я під цей монолог акомпоную на баяні «Красную ґваздіку» (С. 214). Так маразматично гіперболізований системою пафос радянських «празнікоф» перетворював їх на театр абсурду.
Хоча абсурду вистачало в повсякденному житті і без «празнікоф», бо радянський репресивний апарат працював без вихідних. І за таких умов треба було виживати і в науці, і в творчості.
Олег Іванович згадує своїх друзів юності і молодості, одним більше пощастило – у них склалась і наукова кар’єра, і сімейне життя, до інших – доля була суворішою. Але легко і просто у той час не було нікому. Тому люди гуртувалися, підтримували одні одних морально, знаходили друзів близьких по духу, яким можна було б довіряти.
У кожному розділі книги професор подає поряд з художніми, намальованими «пером і пензлем», вербальні силуети, портрети друзів, однодумців і колег.
У короткому розділі «Акторські спроби» автор розповідає про свою участь у драмгуртках і вертепах.
Остання частина книги – «Фото- і відеопроби». Вміщені у розділі спогади та світлини – історичні документи епохи. Улітку 1957 і 1958 рр. Олег Іванович працював водночас геодезистом, фотографом і художником на археологічних розкопках біля с. Ріпнів Львівської області. Відтак фотографувати розкопки і віднайдені в них речові докази давньоминулих епох було його роботою.
Автор фотографував і фільмував відкриття музею-садиби і погруддя Маркіяна Шашкевича в Підлиссі восени 1961 року, а також святковий концерт із нагоди свята. Усі матеріали – в архіві Олега Шаблія. До умовної серії з пошануванням пам’яті видатних постатей української культури увійшли фото- і відеоматеріали зроблені під час відкриття хати-музею Соломії Крушельницької у с. Білій на Тернопільщині 1963 року. Кінокамера автора зафільмувала учасників урочистостей, серед них – Ірину Вільде, Анатолія Кос-Анатольського, Ростислава Братуня та Мирослава Скорика. Тут теж вміщено фото біля могили батька відомої співачки о. Амврозія Крушельницького, а також подано цікавий діалог із композитором Анатолієм Кос-Анатольським щодо символіки надгробка – музи Мельпомени.
У кіноархіві професора зберігаються плівки з відкриття 1964 року пам’ятника Іванові Франку перед головним корпусом Університету. Від імені письменницької спільноти України виступав Олесь Гончар, на заході був присутній син і внучка Івана Франка. Певно, кожному було б цікаво переглянути сьогодні ті кадри.
Описує автор свої кінопроби – фільм про університетський ансамбль «Черемош» і півгодинний відеофільм, створений до сторіччя від дня народження Володимира Кубійовича.
Завершальним акордом книги є кольрові світлини автора. Це портрети родини, сільські краєвиди і міські пейзажі, фото Майдану у Львові і Києві, світлини університетських офіційних заходів і зустрічей тощо.
Олег Іванович Шаблій вміє не лише бачити-розпізнавати красу природи, людей, та їхніх рукотворів, а й художньо осмислювати її. На папері чи полотні, акварелями чи олією, вугільними олівцями або тушшю, фотороботами та словом твориться новий світ краси – у мистецько-естетичних координатах Олега Шаблія.
Анастасія Коник
Ілюстрації Олега Шаблія з книги «У пошуках краси»:
1. Ілюстрація до оповідання О. Бережного «Осіннє листя» (газ. «За радянську науку», 1 січня 1958 р.)
2. Садиба НТШ у Сарселі біля Парижа
3. Оркестр народних інструментів ЛДУ ім. І. Франка, 1955 р. У центрі сидить диригент Ф. А. Жадковський.