(до 170-річчя від дня народження Михайла Старицького)
Хочеться розпочати незвично, нетрадиційно, а звички диктують свої правила…
У свідомості українського інтелігента (буде перебір і кричуща неправда, якщо напишу: у культурній свідомості європейця…) Михайло Старицький (1840–1904) “прописаний” як письменник-класик, поет, перекладач, прозаїк, драматург, театральний, культурний і громадський діяч, видавець, актор і режисер. Він народився 1840 р. в с. Кліщинці на Полтавщині (тепер Чорнобаївського району на Черкащині) у дворянській дрібномаєтковій родині. Після завчасної смерті батька (1853 р.), жив і виховувався у сім’ї дядька по матері В.Лисенка, разом із майбутнім композитором М. Лисенком, що був для нього як рідний брат. Закінчивши гімназію в Полтаві, М.Старицький здобував юридичну освіту в Харківському (1858–1860) та Київському (1860–1866) університетах. Ще з юних літ самозабутньо захоплюється літературою, театром, музикою. З 1867 р. живе в Києві, занурюється в літературну, видавничу, громадську і театральну діяльність (зокрема співпрацює із Південно-Західним відділом Російського географічного товариства та Київським літературно-артистичним товариством). Під тиском самодержавної влади був змушений 1878 р. емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну 1880 р. і активно зайнявся видавничою та театральною діяльністю. 1883–1884 рр. видав два випуски альманаху “Рада”, який високо оцінили сучасники (М. Драгоманов, І. Франко) як факт українського культурного поступу. З 1883 р. – директор першої української професійної трупи М. Кропивницького (що в історії нашої культури відомий під назвою “театр корифеїв”), а 1885 р. з низки причин залишив трупу корифеїв і заснував нову, власну із молодих акторів. 1892-1897 рр. працював керівником і режисером трупи М. Садовського. Останні менш ніж десяток літ свого життя цілковито присвятив себе літературній творчості.
М. Старицький почався як поет перекладами творів О. Пушкіна, М. Некрасова, М. Лермонтова, В. Жуковського, Й. Гете, Г. Гайне, М. Андерсена-Нексе, байок І. Крилова, казок Г. Х. Андерсена, сербських пісень тощо. Його перекладацькі уподобання – перекладати тексти головно зі складною жанрово-стильовою фактурою (медитативна, інтимна та громадянська лірика, стилізована дума, народна пісня, байка тощо), позначилися й на його особистій поезії. Критика (І. Франко, М. Рудницький, С. Єфремов) писала про домінування громадянських мотивів над інтимною та пейзажною лірикою. І. Франко зазначав, що в поезії М. Старицького “російський інтелігент пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектацій, без конвенціональної маски “мужицького поета”. “Він має небагату уяву, як на поета, – читаємо в М. Рудницького, – і важко йому знайти нові теми… Його інтимна лірика не має досить нових індивідуальних тонів, і громадські теми зведені в нього до надто загальних настроїв”. У всякому разі, у поезії М. Старицького було зауважено напружений пошук нових інтонацій та оновлення стилістичної оздоби – “нових тонів, нових форм, нового вислову в нашій поезії пошевченкової доби” (І. Франко). У поетичний зір М. Старицького потрапляють різні мотиви та теми: фатальної долі знеславленої, знедоленої України (“До молоді”, “До України”), безправ’я простолюду та злидарського його існування (“Швачка”, “Весна”, “Сумно й темряво…”, “Ночі темряві з завірюхами”), національного та політичного гноблення (“Нема правди”, “Що не день, то гірша мир трухлявий”, “За лихими владарями”), зневір’я, зміщанення, підступ і зрада в інтелігентних колах, ідеї всеслов’янської солідарності та боротьби народів за право на самовизначення (“До слов’ян”, “Смерть слов’янина” тощо), алегоричні мотиви (“Борвій”, “Сон”). До слова сказати, почасти “нелірична” проблематика його поезії звучить дуже по-сучасному, і досі становить гучно артикульований “виклик” та “злобу дня”. До речі, незадовго до закінчення свого життєвого шляху поет розмірковує провіщаючи: “Тяжкі думки вмірковуються тихо, / Все менше й менш пала душа вогнем. / І віриться, що спільне наше лихо / Розвіється за теплим, ясним днем” (“О, дякую, що ти прийшла-таки…”).
Пейзажні та інтимно-особистісні ліричні звіряння поета своєю народнопісенною аурою спонукали українських композиторів “перекладати” їх на музику. Численні вірші (“Жадання”, “Сльоза”, “Виклик” (“Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна”), “Як з тобою ми спізнались”, “Ох і де ти, зіронько та вечірняя”, “Туман хвилями лягає”, “Перед труною” та ін.) часто ставали народними піснями.
Михайло Старицький у колі українських письменників
Окрім поетичного доробку, М. Старицький – автор понад тридцяти драматичних творів (оригінальних, здебільшого побудованих на запозичених популярних сюжетах, і ґрунтовно перероблених творів інших письменників), зокрема: соціально-психологічні та соціально-побутові драми з життя пореформеного міста й села, різних суспільних верств і прошарків. Щоправда, чи не найбільший успіх мали інсценізації та переробки драматурга: “За двома зайцями” (за драмою І. Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”), “Циганка Аза” (за повістю І. Крашевського “Хата за селом”), “Чорноморці” (за драмою українського поета-передромантика Я. Кухаренка), “Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба” (за М. Гоголем).
Своїм драматургічним доробком (поряд із І. Карпенком-Карим (Тобілевичем) та Марком Кропивницьким) М. Старицький суттєво збагатив репертуар українського національного театру.
В історію української культури М. Старицький увійшов і як основоположник українського історико-пригодницького (авантюрного) роману, численних історичних, соціально-психологічних повістей і понад тридцяти новелістичних творів (оповідань, ескізів, нарисів), які здебільшого написані російською мовою (побутує думка, що автор спеціально писав російською для охоплення якомога ширшої читацької аудиторії). Вражає інтенсивність праці письменника. Його перу належать: роман-трилогія “Богдан Хмельницький”, україномовна історична повість “Облога Буші” (в обох творах змальовано події періоду національно-визвольної війни 1648–1654 рр.), романи “Молодість Мазепи” (1893), “Руїна” (1899), “Останні орли” (“Гайдамаки”, 1896), “Розбійник Кармелюк”, повісті “Заклятий скарб” (1900), “Чорний диявол” (1896), “Перші коршуни” (1900), “Безбатченко”, “Розсудили” та ін. Для історичної прози М. Старицького характерна так звана “вальтерскоттівська” сюжетна канва (апробована, зокрема, у “Чорній раді” П. Куліша): любовні пригоди молодої пари “виписані” на історичному та суспільному тлі, у контексті історично відомих фактів і подій. Заслуга Старицького-повістяра – у зацікавленні читача минулими і сучасними подіями на українських землях, багатством культури, особливостями національного характеру і побуту українців. “Створена у складний час межі століть, – слушно зазначає Л. Дем’янівська, – його історична проза утверджувала національну свідомість, підтримувала віру в невичерпність народних сил, у здатність народу, нації відродитися для нового життя, знайти свою історичну дорогу”.
За художніми особливостями, манерою письма прозова спадщина М. Старицького є своєрідною перехідною ланкою між старою, побутово-реалістичною (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, А. Свидницький, Б. Грінченко) та модерністською, психологічною повістярською школою (О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Коцюбинський, А. Кримський, М. Яцків, В. Винниченко та ін.).
Писав також і лібрето до опер М. Лисенка “Гаркуша”, “Чорноморці”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена тощо.
Виковуючи слово “мрія”, яке зачаровує таємничістю, М. Старицький, можливо, не цілком усвідомлював, що своїм почином він утілює мрію багатьох поколінь українців про гідне становище висококультурної української нації у співтоваристві культурних народів світу.
Вважаємо, що настала пора для перепрочитання мистецької спадщини письменника та переосмислення її духовної та культурної ваги в контексті українських і вселюдських надбань межі ХІХ – ХХ ст.
Юрій Горблянський