Еміль ВЕРГАРН
Різдвяна казка
(зі збірки “Опівнічні казки”)
Славному приятелеві Емілю ван Монсу
Із французької переклав Ярема КРАВЕЦЬ
Тихо, повільно падав сніг – різдвяний сніг, прорешетовуючи повітря; падав лапато, затримуючись у якійсь фігурі вальсу на розі вулиць, де гудів північний вітер. На рівнині ж опускався прямовисно, густо.
Був вечір, 24 грудня. Хати вже стояли зачинені, ніхто не виходив на вулицю. Довгі жовтуваті смуги світла пробивались у щілинах віконниць, та невдовзі зовсім перестали просочуватися.
Тоді сніг мовчки взявся за свою справу. Сипнув густіше, яскравіше, в місячному сяйві, пойнятому серпанком хмар. Кидав свою вовну жменями, ніби всі хмари неба втратили свої руна.
Маленьке село, що притулилось у зворі, приймало сніг на свої рамена. Воно, закоцюбле, вкривалося ним разом зі своїми стодолами, яслами, стогами, гноєм, хатками, печами, водопійними жолобами, стайнями.
Воно ніжилося; хатки ніби вкутувались тепліше, зіщулювалися, тулились одні до одних, ніби виводок білих байбаків.
Грайливий вихор, шквали морозяної пороші пролітали, наче дим, яким бавиться вітер. На якусь мить зчинилася буряна веремія, посеред меланхолійної ночі щось невдоволено завило. Здалося, що це тужно скиглить вивернуте ураганом дерево.
Близько одинадцятої сніг перестав падати. У нічній тиші на чистому небі заяскріли зорі. Синювата місячна полива затопила біле безмежжя. Притупився кожен куток. Хатинки повигиналися дугами, на вулицях баранчиками виступили округлі тіні. Церква, що стояла посеред села, опустивши, мов крила, спадисті схили даху, здавалось, притулила зграю лебедів на норвезькій місцині.
Тоді, внизу, в кінці вулиці, з каплички, підвішеної на дереві, зійшла маленька дерев’яна Богородиця, поставна у своїй срібно-шовковистій одежі, і рушила вперед. Дорога перед нею здавалася встелена глодом. Її серпанкове покривало набухало від вітру, а вінчик над головою сяяв зоряним блиском. Вона ступала легко, як ластівка, котра ледь торкається в леті поверхні води.
Коли вона дійшла до найближчого роздоріжжя, два янголи, які тримали над Христом перехрещене пальмове віття, спустилися вниз, аби помахати ним над її головою. Вона усміхнулася: посеред зимової холоднечі її вкоро-нувала тепла весняна зелень; янголи співали їй гімни – тихі, немов якийсь далекий відгомін. А в перерві між співами було чутно, як по снігу ковзає її мережана одіж.
Як дзвонило північ, процесія ввійшла в церкву, що готувалася до Різдва. У глибині, на хорах, паламар викликав казкову шопку, в якій усміхався своєю рум’яною усмішкою Ісусик; ніжний, з кучериками, він увесь вилис-кував, одна нога виглядала з пелюшок; лежав в обрамленні паперових квітів. Попереду, у кошику під склом, громадилися воскові плоди і вздовж гірлянд виструнчилися своїми тонкими свічками два свічники з вирізаними ножицями розетками. Марлеві камелії, тюлеві троянди, картонні маки розкривалися пучками, повідклеювалися то тут, то там і губили прогумовані пелюстки свого квітування.
Щойно ввійшовши, маленька Богородиця рвійно, дуже ніжно поцілувала свого сина в ямочки на щічках.
А далі, за її порухом, із ніш вівтаря, архітравів, ліплених плафонів, стрілчастих склепінь, закамарків між кріслами, плінтусів стінних обшивок зійшли святі – чоловіки і жінки: Йосиф з патріаршим чолом, довгою шовковистою борідкою, стеблом лілії в руках; Варвара, оперта на зубчасту вежу; папа Корнелій; місіонер Аманд; усі заступники братств і благочестивих товариств, євангелісти, покровителі парафій, апостоли, виструнчені у своїх екстатичних позах з вогняними язиками над головами. Позаду, в нефі, під високим склепінням, просувалася процесія блаженних, мучеників, пустельників, покаянників – вони спускалися з п’єдесталів та барельєфів; дехто з них сходив із ланок вітражів; янголи, які підтримували своїми розпростертими крилами опори склепінь, покидали свою ношу; інші ж вилітали з органа – різьблені в дубі, вони сповіщали своїми мідяними трубками Господню славу.
І всі – од вівтаря до глибини церкви – у своєму непрочитаному одінні творили білу доріжку, на якій подекуди купчилося розпалене мерехтіння, немов річка, осяяна сонячним променем. То були зблиски сатину, згинки шовку, пальмове гілля, позолочене вогнем мучеників, віночки непорочности, наклеєні на грудях палаючі серця, проміння, що струменіло від рук, очей, німбів, згинаючи свої світоносні орбіти, наче викладене кольє. Розгорталися сніжно-білі єпитрахилі сповідників, довга вервиця вовняної одежі анахоретів з їхніми лицями, витонченими, худорлявими і блідими, наче облатки, хор пап у холодних мармурових позах, богородички у нижнім ряді великих розквітлих лілей, звідкіля виступав алебастровою статуєю гігантський архангел з величезними крилами.
Ця біла одноманітність засліплювала. Здавалось, плавиться срібло. Вогняні зблиски перехрещувалися, проникали одне в одне; з них виривалося таке сильне проміння, що не було у церкві кутка, який би уникнув яскравого вторгнення. Позникали усі тіні; стіни ледь стримували це випромінювання, що шукало вільного простору, аби здійнятися до зірок.
Але тут був сніг, він затулив кожен вихід, накладаючи амальгаму на маленькі шибки вікон, приглушуючи музичний легіт, який линув від цієї адорації. Бо якщо він упав такими важкими пластами савана, то це сталося не лише для того, щоб розгорнути килим перед маленькою Богородицею, – сталося це і для того, щоб приглушити будь-який спів, будь-який гімн, будь-яке світло, яке надто випліскувало назовні.
Щороку повторювалось подібне свято. Воно розпочиналося з першим ударом годинника півночі і раптово припинялось у точно визначену хвилину. Біля четвертої години юний церковний паламар, який жив на краю села, зривався з ліжка, щоб дзвонити до утрені.
З нагоди святого дня одягав на себе найкраще вбрання – гарні батькові сукняні штани, пригнані до його фігури, сатинову камізельку з двома рядами ґудзиків, фрак із важкими фалдами, що вдаряли його по ногах, наче воронячі крила.
Вийшовши з хати, він лишав на місцині жалобний слід. Порушував морозяний спокій, непорочну красу, білу гармонію світлих кольорів.
Забруднювалася чорнильними бризками чистота кришталевих тонів, вимазувалося багнюкою горностаєве хутро, шлейф непорочного плаща вкривався брудом підборів. Там, де проходив паламар, його черевики залишали на білому шляху величезні сліди. Його тінь вимальовувала сміховинні зображення. Він здіймав ногами порошу, дрібну, мов паморозь. А сніг рипів, скиглив, стогнав. Тут і там зсувався невеликими лавинами або ж несподівано танув.
Коли паламар підходив ближче, в церкві одночасно припинялася адорація. Молитви, співи, гімни складали свої крильця водомороза, вмирали усмішки з екстазом на заспокоєних обличчях. Затихло сичання кадильниць. Самі по собі загасли свічки. Молочними шляхами одлетіли янголи. Святі – чоловіки і жінки – повернулися на свої підставки, знов застигли в своїх позах, схилені над людськими стражданнями. Мученики взяли в руки золотаве пальмове віття, їхні погляди знов загартувалися блаженством страждання за свого Бога.
Увесь цей вовняний одяг, усі ці єпитрахилі, білосніжна одіж, сріблясті ризи, врочисті шлейфи, серпанкові покривала відчули наближення чорноти. Бо нічого немає делікатнішого, тендітнішого, аніж небесні барви, в яких відбивається вся чистота неземного світу. Вони страждають від чужих тонів, а чорнота їх убиває. Вона символізує жалобу, страждання й смерть; це образа божественної чистоти земною нікчемністю.
Отож при першому скреготі паламаревого ключа в замку церковних дверей усе зникло, страхаючись нечистого зіткнення. Втекла маленька Богородиця зі своїми супутниками, ледве знайшла ще вкритий памороззю гребінь даху, щоб повернутися до себе при бемканні дзвона, що скликає до утрені.
А церковний паламар ніколи ні про що не здогадувався; ішов у напівдрімоті потермосити людей своїм плаксивим дзвоном, а в той час в освітлених місячним сяйвом закутках ще ворушилися довгі покривала покаяльниць, намагаючись віднайти свої звичні складки.
Коротка франкомовна проза ХХ ст. (Бельгія, Канада (Квебек), Франція). Переклад Яреми Кравця. Львів, 2010, “Тріада плюс”.
Перекладено за виданням: Emile Verhaeren. Noel Blanc // Anthologie des ecrivains belges de langue francaise. Br., Association des ecrivains belges. H. Lamartin, 1917.
© Ярема Кравець, переклад, 2002.
© Всесвіт, № 1–2, 2002 р. С. 3–5.