Анна Петльована,
студентка 5 курсу філологічного факультету
Присвячую мамі
Ти пройдеш тихими кроками…
Опустишся на краєчок стільця…
І, наче туманна пелена,
Розвієшся в даль без кінця…
Ти прийдеш легкими кроками…
Присядеш край ліжка кута…
Подивишся знову так лагідно,
Й розвіється смуток-журба…
Ти прийдеш так легко, так ніжно…
Обіймеш у сні… та й підеш…
Навіки у тишу ти підеш…
Як сонце за обрій, зайдеш…
Завжди тобі в хмарах курликатимуть
Весною сумні журавлі…
Осиковий лист шелестітиме
Лиш чутні тобі молитви…
І вічності хор співатиме
Для тебе рими свої…
А я тебе пам’ятатиму…
Твій образ живе у душі…
.
Мар’яна Самар,
студентка 4 курсу філологічного факультету
НОСТАЛЬГІЯ
Вітер віє за віконцем
І обрива осінній лист.
Я все-таки чекаю сонця,
Будь ласочка, ну покажись!…
Та сонечка чомусь немає.
Мабуть, йому вже не пора.
А я з надією чекаю
Того осіннього тепла.
Хмаринка хмару підганяє,
Обвившись в темну пелену.
Здалека сонечко гукає:
“Мене не буде, ждіть дощу…”
І ось спустилася краплина,
За нею інші полились.
Така хороша була днина,
І так раптово дощ пустивсь.
Я знову дивлюся в віконце,
Людей на вулиці нема.
Бо ж люди… люди хочуть сонця,
А надворі нема тепла.
ПРО ТЕБЕ
Сотню віршів вже написано,
Тисячу слів уже сказано
Про те, яка я закохана…
Як я до тебе прив’язана.
Прив’язана я не нитками,
Зв’язана не путами.
Лиш почуттями надійними,
Щирими й незабутніми.
Тисячу віршів написано,
А десять тисяч зіжмакано.
Ще сотні їх не римовано,
А найдорожчі ? заховано.
Уляна Барановська,
студентка 3 курсу філософського факультету
Скажи…
Скажи мені, чому я не з тобою,
Чому я не покинула усе?
Щоби терпіти біль з журбою
І згадувати кожну мить тебе.
Чого я не поїхала далеко
У ті краї, де були б тільки ми?
Чого не попрощалась й мов лелека
Не окрилила твої сторони?
Чому? Дай відповідь на запитання.
І ти мене з собою не забрав.
Невже не відчував того кохання,
А лиш моє серденько потерзав.
Скажи мені, чого я є сумна
І сльози ллються з вечора до рання?
Я відповім: “Тому, що лиш одна
Я випила гірку чашу кохання!”
Зустріч
Ми зустрілись з тобою тоді,
Коли листя шумить під ногами,
Коли сонце не гріє, а дні
Ждуть зими і холонуть вітрами.
Ми зустрілись й одразу чомусь
Пересміх заблищав на устах.
Ми раділи з тобою – комусь
В серці журний посіяли страх.
Ти ночами ввижався мені,
Твої очі у душу дивились.
Я молилась на тебе у сні…
Моє серце для твого відкрилось.
Мені легко розмову з тобою вести,
Мені сумно, коли я без тебе.
Я готова до тебе морями плисти,
Линуть холодом срібного неба.
Я читаю в твоїх відчайдушних очах,
Що і ти мене ніжно кохаєш…
Але щастя злетіло у вічність, мов птах –
Ти ж мене покидаєш.
Мої очі сумні, ти журливий стоїш
І мені навмання обіцяєш:
“Я приїду, кохана, благаю, чекай,
Якщо ти мене справді кохаєш!”
Ольга Гусак,
студентка 2 курсу економічного факультету
Страшний сонМи йдемо разом, але окремо.
І це неправильно, але правдиво,
Це байдуже, але чутливо,
Іще наївна, вірю в диво.
Але навіщо сподіватись, коли нема надії –
Настав час мовчати, мокрі твої вії.
І ми ідемо лісом, не знаючи дороги,
І ми занадто горді, щоб просить допомоги.
Але чому, навіщо, як це все?
Що-що ти кажеш, тобі зле?
Не тобі одному…
Ти хочеш додому?
Звичайно, зникнути простіше,
А чи не міг би ти іти повільніше?
Думаєш, що потрібен ти всім,
А, насправді, нікому…
Ну що, все ще стрибаєш з балкона?
І що ти доведеш? – Нічого!
Вже захотілося чогось нового?
Не думай, іди вперед,
До тебе вже придумали велосипед,
А жити – твій обов’язок, так запланував Бог.
“Хм… може, самогубство удвох”?
Думаєш, що так і треба,
Літати будеш від землі – до неба?
Немає жодного сенсу у всіх цих словах,
Самі не знаємо, що в наших думках…
Щодня зустрічаємо людей
І, отримавши порцію ідей,
Чекаємо, коли ж прийде цей день?
Можливо, час зробити щось неждане,
Чи краще – вхопитись за спідницю мами?
Чи, може, ти гадаєш, що усе це – тільки гра?
Ні, точно знаю, випивши до дна
Чашку життя… безсмертні душею!
Не дякуємо Прометею за його вогонь,
Читаємо майбутнє по лініях долонь,
Робимо усе, що заманеться,
І написана доля нас не торкнеться?
І ти в усе це віриш: фатум, карма…
Це тільки твоя підсвідомість,
Але цікавіше напитись натомість?
О, ні, ця втома…
Уся ця правда невагома,
Усе життя – ілюзія,
Всі правила – містерія,
Всі почуття – це симфонічний твір,
Кохання – відгук тихих лір,
А усе решта – то чийсь пописаний папір.