Пам’яті Володимира Труша
(10.ІХ 1977 – †31.Х 2015)
Блаженні миротворці,
бо вони синами
Божими стануть.
Останній день жовтня видався сонячним. Промені лагідно пестили ще не промерзлу землю, прозорі осінні павутинки приємно лоскотали ніздрі, очі мружилися від яскравого світла. Дихалося легко й солодко. Ніби востаннє.
Дві постаті твердою ходою рухалися осяяним сонцем узліссям. Ішли поруч, нога в ногу: побратими. Від них стелилися посивілою травою довгі тіні: одна більша, друга менша.
Велетень Гектор і його невідступний супутник Артист.
Вони майже завжди ходили разом. Ніби боялися відпустити одне одного, аби товариш ненароком не втрапив у біду.
Знали ціну чоловічій дружбі, що виросла з бойового побратимства.
Тіні злетіли в небо, наче сполохані птахи, розприскались пекельним вогнем – і важко впали на багряну траву, щоб ніколи більше не випростатись.
Чорною смугою лягли на серця, щоб залишити досмертний незагоєний слід.
Кривавий слід.
* * *
31 жовтня 2015 року в лісі під Авдіївкою, поруч із об’їзною дорогою Донецька, окупованого рашистами, на ворожому мінно-вибуховому пристрої підірвалися двоє офіцерів Збройних сил України: капітан Віталій Кравченко (бойове псевдо Гектор), заступник командира 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади (ОМБр), та його побратим капітан Володимир Труш (псевдо Артист), в.о. командира роти цього-таки батальйону. Вони товаришували з часів спільної служби в 24-й ОМБр, де Гектор був командиром роти, Артист – його заступником із роботи з особовим складом.
Львів’янин Володимир Труш (родом із Нового Роздолу) загинув на місці.
Його товариш помер дорогою до лікарні.
10 вересня Володі виповнилося 38 років. У нього залишилися дружина і двоє синів, десяти і трьох років.
Старший викладач факультету культури і мистецтв Франкового університету (звідси і його «творчий» позивний «Артист» – себто людина мистецтва), він був мобілізований у лютому цього року. Отримавши повістку в лютому, не вагаючись, поїхав у військкомат, сливе блискавично пройшов медогляд – і проміняв костюм та краватку університетського викладача на армійський однострій. У короткий час підвищував військову кваліфікацію в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де в студентські роки проходив вишкіл як офіцер-виховник. А наприкінці березня вирушив у так звану «зону АТО». Спершу ніс службу в Гірському на Луганщині, а згодом разом зі своєю частиною був скерований на передову – в рубіжну Авдіївку, що межує з окружною дорогою Донецька, – всього за кілька кілометрів від славетного, дощенту знищеного аеропорту…
Віталій був на рік старшим. Кадровий військовий родом із м. Буринь, що на Сумщині, випускник Київського інституту сухопутних військ, на початку 2000-х він був миротворцем у Косово. Здобувши бойовий досвід, згодом служив у військовій частині в Раві-Руській, а після звільнення з лав ЗСУ залишився там працювати на шпалопросочувальному заводі. Звідти добровольцем пішов на фронт під час мобілізації в серпні 2014-го, після передчасної смерті дружини. Спочатку служив у 4-му батальйоні 24-ї ОМБр. Був командиром роти, яка восени минулого року тривалий час обороняла 31-й і 29-й блокпости на Бахмутській трасі на Луганщині (зокрема, протягом 70 днів утримувала зайняту стратегічну висоту біля села Кримського). У вересні 2015-го, після року служби, відмовився від демобілізації і вирішив залишитися на фронті ще на півроку.
Побратими кажуть: не хотів кидати напризволяще своїх товаришів і підлеглих… Чувся відповідальним за них, як справжній командир.
Інакше не міг…
Точніше, вони – побратими в житті й смерті – інакше не могли.
Так були виховані.
Таким був їхній вибір.
Чесний, мужній, свідомий.
Один на двох.
Як і смерть.
* * *
1 листопада 2015 року, наступного дня після загибелі побратимів зі Львівщини під Авдіївкою, речник Адміністрації Президента з питань АТО, полковник Олександр Мотузяник, повідомив на брифінгу, що попередня доба в зоні конфлікту минула без втрат.
…
«Без втрат».
Без порушення «мінських домовленостей».
Під час так званого «перемир’я».
Трагічно обірвалось життя двох воїнів, друзів, батьків, чоловіків, патріотів.
Ця страшна звістка миттю облетіла Україну, обізвалася гострим німим болем – і кулею понеслась за її межі.
Поцілила в саме серце.
Точніше, наскрізь прошила багато сердець, зоставивши в них рани, які ніколи не загояться.
Бо пам’ять про Артиста й Гектора, Гектора й Артиста житиме в них довіку.
Болюча пам’ять.
Світла пам’ять.
Вічна пам’ять.
* * *
У кожного свій рахунок у цій війні.
Неоголошеній, «гібридній», підступній. Війні, яку й досі здебільшого воліють соромливо йменувати «антитерористичною операцією». Якщо так, – то це, мабуть, найдовша і найкривавіша антитерористична операція в історії людства. Адже чисельність її жертв уже давно вимірюється тисячами… Та це саме той випадок, коли ці страхітливі цифри – не бездушна статистика, а болючий нервовий вузол особистих втрат, родинних трагедій, життєвих катастроф.
Обличчя кожного в довжелезній шерензі загиблих на цій війні не зливається з іншими в присмерковому тумані забуття, а навпаки, проступає чіткими індивідуальними рисами, немовби вирізьблене з мармуру.
Одне з цих облич аж надто впізнаване для академічної спільноти Львівського університету.
Усі ми добре пам’ятаємо ці добрі очі, цю скромну, аж ніби сором’язливу усмішку, цю неквапливу, але впевнену ходу свого колеги, товариша, друга…
І з подивом упізнавали його зовсім не маєстатичну постать ув образі харизматичного козака-характерника з усіма його необхідними зовнішніми атрибутами: козацьким чубом, козацькими вусами, козацькою люлькою. Тільки що з автоматом замість шаблюки та в камуфляжі замість шароварів.
Невже це наш Володя, яким ми його знали?..
Чи не знали?..
Так, це таки Він – наш Володя. Володи-мир, Володар Миру, в імені якого було закладене прагнення врівноваженої гармонії зі світом та внутрішнього спокою. І Воїн Світла, Воїн Добра з крицевим козацьким характером і козацькою ж таки волелюбністю, якої ми часто-густо не помічали за його добродушним поглядом на світ.
* * *
Ім’я Володимира Труша стало першим – і, дай Боже, щоб останнім! – з науково-педагогічного складу Львівського національного університету імені Івана Франка у мартирологу жертв Російсько-української війни 2014–2015 рр.
Зі Львівським університетом Володя пов’язав свою долю ще 1994 року, коли вступив на підготовче відділення, щоб наступного, 1995-го, поповнити шерег студентів-першокурсників філологічного факультету.
Спершу, як сам зізнавався, хотів стати священиком, та зрештою обрав інший шлях служіння – українському Слову. Для нього воно завжди було сакральним, і в цьому благоговійному ставленні до рідної мови як до многоцінної Святині не було й дрібки фальшивого пафосу чи кон’юнктурного позерства.
Українська мова для Володимира Труша – це не тільки мова предків, материнської колискової та батьківських заповітів, та й не тільки предмет наукових філологічних студій. Це головний атрибут нації, її найдорожчий скарб, дім буття і духовна зброя.
Наскільки важливим для нього було мовне питання, можна пересвідчитись, переглянувши його дописи на персональній сторінці в соціальній мережі Facebook, передусім написані вже в час перебування в зоні воєнних дій. Більшість із них стосується саме рідної мови як неодмінної умови самостійного державного буття:
«Бійці «Дніпра-1» сіли за парти, щоб удосконалити свою українську мову»
«Українська мова вважається однією з найкращих для освідчень.»
«До 1654 року, до початку «братніх» відносин з Росією, 100 українців розмовляли українською мовою.»
«Якою мовою виховаєш дитину, таку країну вона і буде любити.»
«Українець, поважай себе! Розмовляй українською!»
«Раби – це нація, котра не має слова…. Цураєшся рідної мови? Вітаємо! Ти раб!»
«Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає»
«Вимагаємо українізації інформаційного простору України!!!»
Його це цікавило, турбувало, хвилювало… Навіть більше, ніж побутові незручності фронтового життя чи злободенні політичні новини.
Він жив українським словом, у ньому і для нього. І заслуга в цьому не тільки високої львівської філологічної школи з її багатими традиціями, а й передусім родинного виховання. Тож окрема дяка його батькам, які виховали свого сина таким.
Володя не був ученим-лінгвістом (натомість його дружина Олена – український мовознавець, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови нашого Університету). Проте для утвердження авторитету рідного слова зробив чимало, особливо вже в час служби в ЗСУ. Його побратими шанобливо згадують, що капітан Труш завжди розмовляв винятково державною мовою, причому суворе дотримання всіх її літературних норм і без диплома видавало в ньому філолога. Він доброзичливо поправляв мовні огріхи інших і терпляче допомагав опанувати українську тим, хто нею недостатньо володів. Своїм пієтетом до Слова огрівав серця інших. І ніколи не шкодував того слова – доброго, щирого, чесного, – щоб підтримати тих, хто цього потребував.
Він був щедрим на любов – не декларативну, а діяльну. І йому відповідали взаємністю – студенти, колеги-викладачі, співробітники різних допоміжних відділів і служб… Всюди його знали і всюди йому раділи. Він любив – і його любили. Був швидкий на допомогу і не чекав прохань: достатньо було бачити потребу в ній. І Володя завжди був першим, коли хтось такої підтримки потребував. Натомість сам майже ніколи не просив про бодай якусь допомогу – навіть вирушаючи на війну. Хіба що не для себе…
З такою ж повагою, як до рідного слова, він ставився до національних традицій. Недарма багато хто з бойових товаришів згадує, як ревно й дбайливо Володя готувався до відзначення Великодня за українськими звичаями – і не тільки сам, а й інших ангажував. Лагодили кошики, вдягали вишиванки під камуфляж, ішли до церкви, – щоб усе було, «як удома»…
І справа ця святочна мала для нього далеко не формально-ритуальне значення. Пильнувати прадідівських християнських обрядів було для Володі так само органічним, як дихати. Ходити до церкви, причащатися, сповідатися, колядувати на Різдво, святити паску на Великдень – усе це означало для нього бути українцем. Ні, не з великої літери – просто українцем: щирим і справжнім, як хліб і вода.
Так само щирим і справжнім був його патріотизм: не фразеологічно-гасловий, а практично-дієвий.
Тому й не стояв він перед дилемою: їхати на Схід виконувати свій військовий обов’язок, захищаючи Українську державу зі зброєю в руках, чи якось уникнути цього, сховавшись від ризиків і небезпек. Знаю: не вагався жодної миті. Мав чимало нагод і можливостей залишитися в зоні «мирного» життя, але не скористався жодною з них.
Уже поїхавши в «зону АТО», він умів тримати в добрій напрузі й організовувати до шляхетних справ своїх друзів і колег, які залишалися тут, по цей бік війни, – то до придбання автомобіля для їхньої частини, то до передачі українських книг для тамтешніх шкільних бібліотек від українських вояків.
– Друже Труше, які книги?! Кому вони там потрібні? Хто їх там читатиме? Там же війна! – питали його, дивуючись такому незвичному проханню.
– Читатимуть. І наші воїни, і місцеві українці, які десятиліттями тут не бачили книжки рідною мовою, – твердо відповідав Володя і гірко підсумовував: – Звідки ж тут візьметься Україна, як навіть у шкільних бібліотеках годі відшукати сучасну українську книгу?
Йому вірили. І збирали книги (у тім числі чималий стос передала й Наукова бібліотека нашого Університету). І надсилали туди, «на війну», адресуючи: «Капітану Трушеві. До запитання». А він ніс їх до тамтешніх шкіл. Дарував бібліотекам. Говорив із місцевими учнями та вчителями, переконуючи, наскільки важлива українська книга – для української молоді й Української держави. При цьому так характерно поєднуючи «фірмово трушівські» м’якість і твердість: м’який, доброзичливий тон – і тверді національні переконання.
Він не соромився й не втомлювався дякувати за допомогу – не лише від себе особисто, а передусім від своїх соратників:
«Друзі! Шалено вдячний усім Вам за підтримку. Окрема подяка від побратимів моєї роти. Вони справжні герої. Вистояли під шквальним вогнем артилерії та безперервними атаками під Кримським 70 діб навіть після того, коли інші підрозділи з флангів і в тилу після перших обстрілів відступили. 4 двохсотих і більше 20 трьохсотих. 3-є з психічними розладами. Артобстріли – від 2000 до 4000 на тиждень. Дякую долі, що дарувала можливість бути у такому колективі. …Вибачте за довгий монолог. Ще раз дуже дякую!»
Дякував. І тішився, що праця його – там, на Сході – була недаремною.
Розповідав журналістам: «Приємно, що тут, на Сході, люди змінюються. Вони починають розуміти, що таке Україна, що таке Батьківщина. І надзвичайно приємно, коли проїжджаєш у населених пунктах, і вибігають маленькі дітки, щиро махають руками і викрикують: «Слава Україні!»
– Героям слава! – відповідали ми радісно на ці Володині теплі слова, – ще не до кінця усвідомлюючи, яким саме героям.
* * *
21 рік – із 38 літ свого земного життя – Володимир Труш був нерозривно пов’язаний з alma mater. Це його єдине місце праці, другий дім і творча лабораторія.
Закінчивши 2000 року філологічний факультет і здобувши диплом викладача української мови та літератури, вступив до аспірантури. Темою своїх наукових зацікавлень обрав бібліографічну спадщину Іларіона Свєнціцького. Працював над нею наполегливо, проте не зміг уникнути виконання складних і здебільшого невдячних адміністративних обов’язків.
Окрім сумлінної праці на кафедрі бібліотекознавства і бібліографії, на якій пройшов шлях від старшого лаборанта – до старшого викладача, Володимир Труш у 2001–2002 роках перебував на посаді заступника декана філологічного факультету, а в 2003–2006 – заступника декана факультету культури і мистецтв. Розбудовував організаційну структуру та матеріально-технічну базу факультету, відповідав за процедуру ліцензування нововідкритих напрямів та спеціальностей, вирішував цілий спектр питань – від господарських до навчально-виховних. Як член Видавничої ради, готував матеріали про факультет до Енциклопедії Львівського університету.
Без перебільшення, його внесок у становлення наймолодшого (на той час) підрозділу Університету годі переоцінити. Водночас він ніколи тим не хвалився й ні на що не скаржився. Щойно виникала так потреба – без жодного зітхання чи нарікання брався за найскладнішу чи наймаруднішу роботу. Не шкодуючи власних сил і часу, щедро тратив їх на користь Університету, не чекаючи винагороди чи спеціального заохочення.
Як справжній чоловік, він добре знав слово «треба». Треба, попри цілоденну втому, сісти за кермо, щоб терміново відвезти якісь важливі документи до Києва чи Івано-Франківська? Володя їхав. Треба повести студентів до музею чи театру? Володя вів. Треба принести з дому пачку паперу, бо на кафедрі закінчився? Володя ніс.
Був безвідмовний, бо почуття обов’язку ставив вище за власні інтереси.
Таким став і воїном, офіцером, командиром. До обов’язків заступника командира роти з роботи з особовим складом ставився не формально, а відповідально, з усім серцем дбаючи про своїх підопічних, розділяючи їхні тривоги і радощі, переймаючись прикрощами й недоліками. Ненавидів матюки, нехлюйство та пияцтво. Боровся з ними, як тільки міг. Прикметний епізод: коли капітану Трушеві набридло, що деякі недисципліновані солдати його роти зловживають оковитою, він просто прийшов до одного з таких «генделиків», де вони зазвичай «затарювалися», і спокійно промовив: «Ще раз дізнаюся, що ви продаєте горілку солдатам, – і вашого магазину не буде». І поклав на прилавок кільце від гранати…
У цьому вчинку – весь Труш: рішучий і спокійний.
Уся його чоловіча натура – людини слова й людини вчинку.
Людини обов’язку.
* * *
Закономірно, що особливою сторінкою в житті Володі стала Революція Гідності. Уперше на Майдан ми поїхали разом, обурені брутальним побиттям студентів (у тім числі й нашого Університету) вночі 30 листопада 2013 року. Цього дня Труші в колі друзів відзначали родинне свято (а такі події в їхній сім’ї завжди шанували і ревно пильнували!), проте, почувши моторошні новини зі столиці, Володя, ні хвилю не вагаючись, прямо з-за святкового столу рушив до Києва разом із кількома товаришами. Багато хто тоді не наважився, міркуючи про наслідки, а він – поїхав, хоча ще не розвіявся димок із задутих свічок на торті. Хто ж знав, як невдовзі запахне нам іншим димом: «Горіла шина, палала…»
Пам’ятаю, яке враження справила на нього атмосфера Майдану. Його завше теплі очі палали особливим вогнем, а добре серце співало в унісон із тисячами інших українських сердець. Недарма саме Володимир Труш став представником факультету культури і мистецтв у страйковому комітеті Університету під час Революції Гідності.
Пригадую, після чергового нічного чергування на Майдані, ми змушені були поїхати до Львова, де чекали нагальні невирішені робочі й родинні питання, щоб незабаром повернутися знову до революційного Києва. А Володя все відкладав хвилю від’їзду: «Чекай, ще один раз гімн проспіваємо – і тоді…» (на початку кожної години весь Майдан багатоголосим хором виконував «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»). І ми співали. Потім носили дрова, грілися біля багаття, пили гарячий чай із рук волонтерок з осяйними очима ангелів, їли козацький куліш із пластикових шкляночок… Минала година, друга, третя, а Труш усе не міг ніяк розпрощатися з Майданом.
Мабуть, так і не розпрощався.
Майдан не просто взяв його за живе (як більшість із нас) – він проникнув у його нутро, жив у ньому відтоді й назавжди, як органічна частка його української душі.
Потім були й інші поїздки, й інші цікаві епізоди. Проте найбільше вкарбувалося в пам’ять гірке відчуття безвинної провини за те, що його (і нас обох) не було на Майдані в найстрашніші моменти лютого 2014 року, коли одна за одною відлітали до раю душі героїв Небесної сотні…
Думаю, Володя так і не міг собі пробачити, що тоді не зміг бути там, де вважав за потрібне. Не останньою чергою, саме тому й без найменших сумнівів рушив на український Схід – такий близький і такий далекий, такий рідний і такий чужий…
Їхав козак на війноньку,
Сказав: «Прощай, дівчинонько,
Прощай, дівчино, чорнобривая,
Їду в чужую сторононьку.
Дай же, дівчино, хустину,
Може, я в бою загину,
Темної ночі накриють очі, –
Легше в могилі спочину».
Дала дівчина хустину,
Козак у бою загинув,
Темної ночі накрили очі, –
Вже він в могилі спочинув.
* * *
Наділений найкращими рисами українського національного характеру – врівноваженістю, погідністю, господаровитістю, гостинністю, м’яким, доброзичливим гумором – він був створений для довгого, щасливого й розважливого життя, повного чесного труду й тихих сімейних радощів. «Многая літа!» – радо виспівував зі своєю дружиною та маленькими синами при святочних оказіях, у колі друзів, за щедрим столом…
Був створений для миру, та загинув на війні. Задля того, щоб мир запанував на його рідній землі.
Воїн-миротворець (як і його побратим у вічності – Гектор).
Володар Миру.
* * *
«Ми не обираємо боротьбу за Батьківщину, вона обирає нас. А обравши, примушує віддати не лише власне життя, вона потребує життя найдорожчих людей».
Ці слова з історичного роману Юрія Сороки «Іван Богун» (2010) Володимир Труш обрав гаслом свого життя. Саме їх він написав на державному прапорі України – як послання до нас усіх, нині сущих і ще ненароджених. Такі прапори, як коштовну реліквію, не раз дарував тим, із ким зріднила його війна. І завжди з цим-таки власноручним написом.
Страшну пророчість цих слів ми збагнули лише тепер. Сьогодні вони звучать для нас, як заповіт.
Пам’ятаймо жахливу ціну, яку було заплачено за це кредо.
…Того скорботного дня, коли Львівський національний університет імені Івана Франка (разом із родиною, друзями, земляками, військовими товаришами, численною міською громадою) прощався зі своїм студентом, випускником, аспірантом, працівником, над величною спорудою головного корпусу лунало скорботне «Плине кача по тисині…».
Цього разу – для нього.
Над домовиною свого батька-героя його 10-річний старший син прийняв із рук його бойових побратимів козацьку шаблю, як символ лицарської доблесті й честі, як найдорожчий скарб.
Не забудьмо цих дитячих сліз, цих судомно стиснених вуст, цієї козацької шаблі у ще тонких, але вже по-чоловічому міцних хлоп’ячих пальцях.
Хай у пам’ять кожного з нас вкарбується образ цього мужнього, не по літах дорослого хлопчика. І його хороброго, самовідданого батька – з лагідною усмішкою на вустах і дитячою щирістю в очах.
Не забудьмо.
І не пробачмо.
Ніхто не в змозі оскаржити чи тим паче скасувати жорстокий присуд долі.
Від нас залежить лише, щоб пам’ять про героїв була справді вічною.
Бо ніхто не вмирає даремно.
Кожна смерть на цій війні – для нашої перемоги.
Ніхто не любить даремно.
Кожна любов на цій війні – для нашої перемоги.
У нас ніхто не відбере нашої любові – і нашого болю.
Бо лише тепер ми по-справжньому зрозуміли, що любов – це коли болить.
У нас неймовірно багато любові та болю.
І саме тому ми переможемо в цій війні.
* * *
Одразу після отримання страшної звістки ми почули по радіо пісню «Добряк» Кузьми Скрябіна, якого, між іншим, Володя дуже любив і який також до болю передчасно покинув цей світ:
Він ціле життя посміхався
Широко до всіх навкруги,
Позичав їм останні гроші,
А сам не просив взайми…
В його домі не було дверей
І заходили всі, хто хотів,
Пригощав він усім, чим мав,
Відмовляти він не вмів…
Він дивився очима дитини,
Як гасне навколо цей світ,
Він хотів, щоби це зупинилось,
Та крім нього, ніхто не хотів…
Я слухав і думав: це ж про нього, про Володю.
Саме таким він і був. Це можуть підтвердити всі, хто його знав.
Він залишався добрим навіть у найжорстокіші і найскладніші моменти життя.
У війні та мирі.
І дивився очима дитини.
Погляньмо у них іще раз.
Він дивиться на нас – ні, навіть не з небес; це було б надто романтично-метафорично, а війна – найкращий лік від дешевих метафор.
Він спалює своїм ясним і добрим поглядом – зсередини кожного з нас.
Чи запалює?
Не відведімо очей.
Ми побачимо там власну совість, власну віру і власне майбутнє.
І нашу Перемогу.
Слава Україні!
Героям слава!
Ми тепер точно знаємо, яким саме Героям.
Богдан Тихолоз,
доцент кафедри теорії і практики журналістики