Велич генія, мабуть, і полягає в тому, що, перебуваючи в силовому полі свого часу, своєї епохи, він водночас виривається далеко поза ці межі, глибоко осягає не лише сучасність, а й заглядає своїм проникливим інтелектуальним зором у темні лабіринти минулого, у незвідані горизонти майбутнього, через зрозумілі та підвладні лише йому механізми роздумувань і узагальнень у нестримному калейдоскопі подій і фактів виокремлює те найважливіше, що не поглине ріка забуття, що впливатиме і визначатиме долю грядущих поколінь, стане надійним дороговказом для наступних людських генерацій.
Для українців таким генієм, велетнем духу є Іван Франко. Саме він зумів унікальним життєподвигом, огнистим словом одчайдуха зв’язати в єдиний надміцний вузол минуле й сучасне Батьківщини і на цій твердій основі оприявнити реальні перспективи для «замученого та розбитого», «чужим презирством вкритого» українства.
Хоч із природженої скромності не раз запевняв, що не вроджений стояти на чолі, а готовий сміло й чесно йти в ряді однодумців (спосібний іти в ряді, але ніколи не спосібний проводити), все ж і волею обставин, і силою нескореного генія, він і свого часу, а, зрештою, й досі залишається тим, хто завше іде попереду, хто веде за собою. Франкове провідництво – це не сліпа, патологічна жага лідерства (таким справді ніколи не волів бути), а добре продумана, виважена програма, заснована на тому, що кожен дійде до усвідомлення, що він не іграшка в руках долі, не потріпана маріонетка, а повноцінний гравець на безмежному полі історії, непереможний войовник, який здатен «хвилю вдать палку, вітхненну» та «міліони поривать з собою». Власним прикладом виховував Франко в кожного українця почуття суспільної відповідальності, адже знав, що всі йдемо в «одну громаду скуті». Гостро боліли йому зневіра і пристосуванство багатьох одноплемінників, які «за хліб і кусень сала» вже й гавкати розучилися, не те що кусати, тому виривав зо сну й отупіння, будив справжніх героїв у серцях небайдужих, закликаючи:
На святе, велике діло
Загартуй думки і грудь!
Властиво, зараз маємо справу зі здеградованим суспільством путіністів, які зросли на харчі дикої олжі та безмежного залякування і засліплені сяєвом передчасної лисини свого недовождика за ним і дресировано-дезорієнтованими лелеками відправили у вирій залишки здорового глузду і патологічно одностайне німують на могилах показово, для науки всіх неугодним замордованих нємцових…
Гострим, як багнети авангардних частин найкращої армії, проникливим, як зір досвідченого снайпера, словом Франко звертався до української громади, передусім до молоді, до нової генерації співвітчизників, від якої, був певен, залежить майбутнє Батьківщини. Твердо вірив у переродження суспільства, у докорінну зміну життєвих координат під впливом серйозних викликів часу.
Тактика спілкування «молодшої сестриці», яка вперто називає себе «старшим братом», зі світом, особливо ж з Україною ані на крихітку не змінилися, вона й надалі використовує ту апробовану ще в часи Франка тактику: «груба лайка», «низькі інсинуації», «на суб’єктивних доказах побудовані гіпотези».
Нерідко застановляємося над питаннями, чого ж нам очікувати, куди далі рухатися, чи взагалі встоїмо перед нахабним та підступним ворогом? Вельми схожі питання турбували й Франка, він теж невтомно шукав тих шляхів виходу з-під нахрапистих обіймів засліпленого імперіалістичним шовінізмом москаля, як ніхто інший гостро відчував катастрофічні наслідки того ворожого шаленства в різних сферах життя українців. Передусім руйнівна потуга російської агресії виявила себе у всій повноті – в дії на духовне осердя українства, на нашу літературу. «…Неприхильні часи страхітливо полютували над цією літературою, – писав І. Франко, – так само, як і над цілим національним життям України; час від часу вони спустошували її нищівним градом (тут Франко наче щось передчував), так що тепер давніші і найдавніші фази її розвитку доводиться викопувати зі звалищ століть, витлумачувати для розуміння теперішніх поколінь…».
Національність «прикмета чисто психічна, – погоджувався Франко, – отже, основана на індивідуальній психології, а надто прикмета, що виробляється з поступом цивілізації і є найвище розвиненою в чільних індивідуальностях, у геніальних особах, реформаторах, пророках, поетах та політичних діячах даного народу. Чимдалі вниз у духовій драбині до середніх і нижчих верстов, тим ті прикмети менше виразні… Національних прикмет людині не можна шукати в сфері її чуття, треба шукати їх головно в сфері інтелекту і волі». То ж чи відбувався «поступ цивілізації» у Криму і на Сході упродовж останніх десятиліть, чи не пожерла все постсовєтська стагнація, де люди жили примітивною совковою свідомістю, то відкіля ж було очікувати усвідомлення себе українцями, відкіля було сподіватися, що десятиліттями денаціоналізована маса раптом дійде до самоосмислення і вирветься з-під ковпака «рускаго мира» і врешті збагне потребу «під Украйни єднатись прапор».
Одним із наскрізних у творчості Франка є питання національного відродження, при розгляді якого він виявив очевидний поступ: від скромних спроб осмислити свою національну ідентичність крізь призму індивідуалізованого переспіву фольклорних жанрів (маю на увазі поезію «Коляда. Руським господарям» із першої збірки «Баляди і роскази» та цикл «Веснянки» зі збірки «З вершин і низин»), через болючі зізнання у статті «Дещо про себе самого», де мотивований «надмірною любов’ю» не шкодував дошкульних слів критики на адресу оспалого українського суспільства, і до одвертої бесіди з найбільш пасіонарною верствою «галицькою українською молодежжю», котра справді може «якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля». Саме цей «Одвертий лист до галицької української молодежі» є своєрідною квінтесенцією Франкового національного думання.
В оригінальній дещо інтимізованій формі листа (хоч і відкритого) автор виклав увесь свій гіркий досвід, отриманий на складному, тернистому шляху «двигання» національної справи. Як тонкий аналітик, Франко добре відчув ту «переломову» і «велику історичну хвилю» (йдеться про початок ХХ ст.), котра «захапує нас самих, ставить нашу націю майже у центрі випадків» і від якої залежить майбутнє рідного краю. Для того, аби не бути німими спостерігачами на арені таємних і явних геополітичних баталій і вплинути на те, аби доля була прихильнішою до України й обставини склалися якомога корисніше, Франко застерігав від зволікання, байдужості, апатії. Тільки невтомною, наполегливою, цілеспрясованою працею можна досягти успіху, тільки рішучістю, ба навіть самопожертвою можна сподіватися кращої долі для нащадків. Жоден храм не зводиться без підмурівку, тим паче храм національного духу. Властиво ідея служіння, самозречення (її Франко практично реалізував прикладом власного життя) неодноразово звучала і в поетичних посланнях письменника. Передусім на гадку спадає одкровення із «Каменярів», де автор в алегоричній формі змоделював життєве покликання свого покоління, якому судилося провести копітку, невдячну, часто марудну і на перший погляд непомітну роботу.
Саме 1905 року, коли російський абсолютизм похитнувся під тягарем власних амбіцій і гіпертрофованої непомірності, коли дух «весни народів» врешті проник у заморожені імперські мури, коли у притиснутих лабетами двоголового монстра поневолених націй з’явилася надія зробити ковток повітря свободи, а не того смердючо-затхлого, забитого сопухами московської брехні «кіслорода», який ще й вряди-годи перекривали усім бодай підозрюваним у непокорі, коли голос здорового глузду врешті пробивався крізь рупорний вереск ідеологічно-доктринерських прокламацій на кшталт «православія, самодєржавія і обрусенія», Іван Франко з відчуттям невтишеного синівського обов’язку та глибоким переживанням за моральне право так чинити, викликав галицьку українську молодь на одверту розмову, по-батьківськи звернувся до нового покоління українців зі щирим сподіванням, що його слово «увійде в серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови… власного «я» відповідно до нового світогляду». Ці слова й обставини 110-річної давності сьогодні не варто сприймати лише як спогад із далекої історії краю, навпаки, при докладному аналізі добачимо чимало перегуків із сучасністю, коли українство свідомо виступило на захист своєї гідності, отримало слушну нагоду повноцінно (не імітацією, напівкроками, напівдіями) реалізувати свою національну потугу, спрямувати її ву русло розбудови саме української державності, а не чергових межигірь для загримованих путінських підставок. Пророче, по-сучасному звучать генієві слова, бо ж у них, передуманих, переболених, вистражданих, конденсовано викладено стратегію національного поступу, тонко і точно окреслено ті численні виклики, що їх необхідно подолати, мудро та ненав’язливо запропоновано оптимальну модель поведінки для кожного свідомого українця, який прагне здобути кращу долю для себе і свого народу.
Одверту бесіду з молоддю Франко розпочав із застереження: «Хочу сказати Вам, молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке і прикре…». Чому ж заклик до національного чину він означив великим і важким, радісним і прикрим водночас? Певне, знав, що виконання відповідальної місії воздвиження національного храму це велике і радісне діло, яке поміж тим сповнене важких і прикрих перешкод, подолати які, на жаль, судилося не усім. Тому-то, насамперед наголошував як на позитивних, так і на негативних наслідках відповідального життєвого поступування кожного.
Окрім численних загроз всередині українського суспільства, Франко, заглядаючи далеко наперед, чітко усвідомив і виразно оприявнив величезну зовнішню загрозу від Росії, отого, як писав ув одній із поезій, «багна гнилого між країв Європи», яке прагне засмоктати, затягнути у своє ненаситне черево усе довкола і перетворити в смердючу твань всеядною закваскою великодержавницької ідеології. Ця ідеологія, як тонко підмітив Франко, заснована на тому, аби «привчати суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним, або ломити його як незгідне з одноцільним характером Росії». Дія цього принципу й досі, мабуть, у виразніших аніж будь-коли контурах проявляється у поведінці російського суспільства, де кожного, хто осмілився засвідчити свою незгідність, оту по-франківськи «своєрідність та індивідуальність», або погорджують (згадаймо про Макаревича чи Ахеджакову), або знищують (Політковська, Нємцов…).
Добре знане Франкове «Ми мусимо навчитися чути себе українцями» із менш відомим продовженням «І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить нести за собою практичні консеквенції» тільки зараз наблизилося до межі між побажанням на майбутнє і сьогочасним практичним втіленням. Війна ж бо не надто прислухається до фраз та ілюзорних виявів «патентованого патріотизму», не терпить статистів і спостерігачів, а вимагає твердих і рішучих кроків, потребує дієвих і незламних характерів, вишколює справжніх патріотів, які щоденно «гартують свою волю, виробляють себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею».
Знав-бо Франко з досвіду свого нетривалого спілкування з представниками нашого північно-східного сусіда, що з чола московського загарбника ніколи не зійде «печать фальші, нещирості та фарисейства», адже він, одною рукою вбиваючи, другу (теж по лікоть у крові) тягне для потиску, вдаючи найсправедливішого миротворця. Франко ґрунтовно розкрив патологічну підступність московії в стосунках з Україною. Тут імперія завжди діяла і діє за єдиним сценарієм:
Конче треба стрілять, вішать,
А то як же панувати?
І хто буде шанувати.
Поглиблюючи висвітлення московської тактики міжнаціональних взаємин, Франко з болем змушений був констатувати: «В числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у Слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе супірництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх, до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду…».
Варто було Україні вирватися з лабет тирана, варто було відмовитися від його задушливих обіймів і прямохребетно стати до виборювання свого історичного права бути не лише географічним центром Європи, а й її невід’ємною політичною, економічною, культурною та врешті духовною частиною, як Росія миттєво деградувала до природженого східного дикунства і почала поквапом зводити китайську стіну відчуження від усього цивілізованого світу, щоправда, маючи коротку історичну пам’ять (це властиво дикунам), покроїла цією стіною живий організм Української держави, та за звичкою (як то вона колись Петербург будувала) взялася зводити ті уявні мури на білій кості новітнього українського козацтва, того нашого цвіту, що його підступно витовкла своїми градами.
У зацвяхованому світі ілюзій великих перемог, у фантомних мареннях за колишньою імперською славою, в огидному «кримнашинському» ідолопоклонництві борсається сучасна Росія, не усвідомлюючи, що її «Вова красне солнишко», «вєлікій» карлик, цей у скорому часі черговий предмет мавзолейної інвентаризації, веде багатомільйонний народ шляхом ненависті, шляхом який завершується тупиком цілковитої ізоляції, цілковитої дискредитації у світі. Зрештою, допоки пересічний людиноподібний російський продукт щоденного поливання «кісєльовщиною» не перестане вегетувати і не виявить ознак свідомості й аналізу, доти кровоточитиме рана необґрунтованої ненависті до України, доти не варто навіть розпочинати розмов про примирення і рух вперед.
Франко, хоч і не раз засягав поза межі можливого, все ж у питаннях політичних намагався стояти на твердому реальному ґрунті, завжди намагався об’єктивно оцінювати ситуацію. Він усвідомлював, що путь до української незалежності довга, далека і сповнена надважких випробувань, однак і він не міг передбачити, наскільки тривалим виявиться цей шлях, не міг він виміркувати те, що лише по 24 році довгоочікуваної свободи почне формуватися нація в тому духовному вимірі, який так проникливо ословив у різноформатних прозових, поетичних, публіцистичних писаннях.
Франко добре усвідомлював важливість спадкоємності, відчував нагальну потребу знайти (читаймо виховати) гідних продовжувачів розпочатої справи, розумів, що основний тягар «двигання» національного діла ляже на плечі української університетської молоді, того юнацтва, яке він називав не інакше, як «найкраща надія», «будущі посвітителі і світочі». Покладаючи великі сподівання на молодь, підштовхуючи її до ненастанного «ділання», до постійного зростання, він все ж застерігав від необдуманих емоційних вчинків, від надмірної довірливості, як любячий батько (пам’ятаймо, що серед тієї свідомої української молоді були й Франкові сини) попереджав, що їх можуть покласти на вівтар власних амбіцій «безсовісні люди», «які навмисне грають на чуттях, а самі заздалегідь ховаються в безпечних криївках, щоб на вас самих упала одвічальність за їх діло. Вони дурять вас фантомом народної честі, народної гордості, народного права та обов’язку».
У «голосній» свого часу статті «Поет зради» Франко, характеризуючи обставини, в яких зростав і формувався як «чоловік» А. Міцкевич, згадав про падіння давньої Польщі, внаслідок якого «піднялося багато пилу, було винесено на денне світло стільки зіпсуття, безхарактерности, цинізму й продайности, буйно розвинених серед… громадянства, що молоді покоління мусили ще довго дихати цією зараженою атмосферою». Щось схоже відбувається і в сучасній Україні після падіння кривавого режиму любителя грошей, льодяників і золотих батонів. Однак…
«Від часу занепаду свого незалежного державного життя в ХІV сторіччі, – писав І. Франко, – українська нація уявляється в образі того степу, який щоразу вкривається чудовими рослинами і квітами, однак ці шати щоразу знищує, викошує і спалює якась стихійна сила».
Саме зараз, коли, незважаючи на безліч перешкод, гордо звів буйну голову «чудовий цвіт» української нації, знову не змусила себе довго ждати ота підступна «стихійна сила», оте невгамовне чорне круччя, яке неймерзеннішими способами прагне будь-що стяти юний пишноцвіт українства, аби він не дав сподіваного плоду, аби посічений-порубаний ніколи більше не зріс на рідній землі. Однак саме тепер, попри нечувані потуги ворога, з’являється якась непомильна певність, що зусилля зайд марні, що ані знищити, ані викосити, ані спалити здорове зерно національного жнива їм уже не вдасться і ми, як справжні «домовиті хазяї», більше ніколи не дозволимо оскаженілим ординцям товктися на нашім, освяченім святою кров’ю героїв, полі.
Святослав Пилипчук,
декан філологічного факультету