Слово
проректора Львівського університету,
професора Ярослава Гарасима,
виголошене під час віча
на Янівському цвинтарі 1 листопада 2015 р.
97 років тому національно свідоме українство Зххідної України, її дипломатична, військова та священича еліта блискавично зорієнтувалась у густому тумані тодішньої європейської політичної атмосфери й освітила суспільний морок княжого Львова сигнальними вогнями відновленої української державності. Євген Петрушевич, Кость Левицький, Дмитро Вітовський, Лонгин Цегельський, Андрей Шептицький і сотні їхніх світських та духовних соратників, ідейно об’єднаних у професійний передпарламент і Військовий Комітет, провели для досвідчених іноземних гравців на зовнішньополітичній шахівниці феноменальний майстер-клас цивілізованого втілення державницьких прагнень української нації, виконавши всі без винятку умови легалізму, передбачені 14-ма пунктами американського президента Вудро Вільсона.
1 листопада пополудні австрійський намісник Гуйн та його заступник на основі цісарського маніфесту Карла І від 16 жовтня офіційно передали владу Українській Національній Раді, а генерал Пфефер наказав негайно демобілізувати всі іншонаціональні частини, які зараз же проголосили свій нейтралітет. Однак таке безкровне народження на європейській карті нової демократичної республіки, у результаті підступних інтриг польських шовіністів та їхніх західних сателітів, згодом було затьмарене десятками тисяч молодих життів, покладених на вівтар нашої державної самостійності.
І сьогодні ми з Вами, як і кожного попереднього року за вже усталеною традицією прийшли сюди, аби вшанувати пам’ять полеглого у нерівних боях на фронтах національно-визвольної Голгофи Січового Стрілецтва, бійців Української Галицької Армії та лицарів Листопадового чину. Але їхня щедра офіра пропаде намарне, якщо з неї ми не сформуємо чітких націєтворчих орієнтирів для утвердження здобутих державницьких позицій у майбутньому. Саме в цьому був переконаний видатний український історик, професор Ярослав Дашкевич, який наголошував, що доля Західноукраїнської Народної Республіки «вчить нас багато і досвід тієї доби не сміє загубитися в сучасному хаосі».
Спробуємо ж дослухатися до мудрих настанов авторитетного вченого й порівняти державотворчий вміст політичного капіталу від короткочасової (а точніше дев’ятимісячної) діяльності галицьких урядовців періоду національно-визвольних змагань із досягненнями нинішніх державних мужів за майже чверть століття новітньої незалежності.
Насамперед, звернімо увагу на певну схожість історико-суспільних передумов, що спричинилися до відродження форм української державності тоді й тепер, адже ЗУНР постала в результаті невдалих спроб зберегти дипломатично розбалансовану Австро-Угорську імперію, а незалежна Україна утвердилась унаслідок політичних конвульсій ГКЧП, яке в заколотницький спосіб прагнуло реставрувати імперію більшовицьку. Стосовно якості управлінської еліти, то тут, на жаль, маємо суттєві розбіжності. І якщо міністерські портфелі у західноукраїнській владі отримали ті, хто «пройшов багаторічну школу європейського парламентаризму, глибокого пошанування до права», були натхнені ідеями національної та релігійної терпимості, то керівні чиновницькі посади постсовєтської України майже всуціль посіла партійно-комсомольська номенклатура, яка згодом відформатувалася в олігархічно-корумповані клани, одержимі спустошенням державної казни та виразною проросійською орієнтацією.
За неповних півроку від листопада 1918 року до квітня 1919 року професійний уряд ЗУНРу максимально впорядкував суспільно-правовий простір своїх територій, ухваливши сім важливих постанов-законів: про армію, адміністрацію, суди, державну мову, школу, громадянство та земельну реформу. Що ж до стану тогочасної української армії, то, за свідченням авторитетних істориків, вона була настільки дисциплінованою і стратегічно грамотною, аби «в дуже важких умовах (обмаль амуніції) провести дві успішні офензиви в Галичині – Вовчухівську й Чортківську, що поставили польські війська на грані катастрофи, яку вони перебороли лише при дипломатичній і воєнній допомозі Заходу».
25 років експериментальних недореформ і принагідного управління сучасною Україною призвели до того, що країна прославилася найкорумпованішою у Європі правоохоронною та судовою системами, продемонструвала цілковиту національну яловість у питаннях мовного регулювання та громадянського престижу, виявилась абсолютно безпомічною проти українофобської пропаганди й нездатною до провадження інформаційної безпеки. Щоправда, за допомогою дивовижних енергетичних ресурсів потужного волонтерського руху та підтримку кожного небайдужого українця, вдалося значно вдосконалити технічну оснащеність і відновити боєздатність українського війська, що ціною безпрецедентного героїзму легендарних кіборгів і твердістю духу відважних воїнів зупинило російську інтервенцію на Донбасі.
Без сумніву, вже лише фактом своєї несподіваної появи ЗУНР привернула увагу чужинецьких контррозвідок, які готували політичних злочинців, вербували шпигунів і стимулювали зрадників. В умовах неймовірного кадрового дефіциту особливо серед військової старшини їх послідовно арештовували, судили та, згідно зі законами воєнного часу, карали смертю. Силові структури незалежної України настільки безвідповідальні й неузгоджені у своїх кроках та, що агенти ворожої держави, керівники «п’ятих колон», організатори тітушкових загонів і Майданових розстрілів, лідери сепаратистських рухів і чужі найманці почуваються цілком безтурботно, а у випадку найменшої загрози арешту, безслідно щезають за кордонами повноважень українських силовиків.
Доволі цікавими є міжчасові перегуки стосовно українських державницьких позицій на зовнішньополітичній арені. Підписаний тоді в Бресть-Литовську таємний протокол до мирного договору, що забезпечував українцям культурно-політичну автономію на їхніх етнічних теренах у Східній Галичині, також залишився лише клаптиком змарнованого паперу, як і Будапештський меморандум, яким нібито було гарантовано сучасній Україні територіальну цілісність і недоторканність її кордонів в обмін на без’ядерний статус. Навесні 1919 року «місія генерала Бертелемі, послана з Парижа, добилася припинення воєнних дій під виглядом переговорів про перемир’я і таким чином врятувала польські війська від оточення», а нинішні моніторинги ОБСЄ призводять у кращому випадку до відкритої пропаганди ідей «русского мира» з боку російських грушників, а в гіршому – до коректування артилерійських обстрілів наших позицій за їхньою ж участю.
На тлі путінського великодержавного хамства і неприхованого цинізму з історичної летаргії почали прокидатися одвічні апетити гіпертрофованого польського патріотизму, що проявляються в публічному розповсюдженні мап Польщі з межами кордонів міжвоєнного періоду, намаганні через рішення міжурядових комісій привласнити раритетні історико-документальні джерела зі львівських бібліотек та архівів, зрештою, у цілком неприйнятних меседжах новобораних сенаторів про вічну польськість Львова чи геноцидний характер українських національно-визвольних змагань. Складається враження, що нашому західному сусідові вже намуляла шию адвокатська тога і йому закортіло приміряти прокурорську мантію та вкотре начепити на себе таку старомодну для європейського демократичного гардеробу третього тисячоліття шовіністичну перуку. Отож, варто погодитись із сумлінними дослідниками ЗУНРу й визнати, що «як в минулому Україна не мала друзів на міжнародній арені, так їх не має сьогодні», а тому пріоритетним завданням завжди має бути орієнтація на власні сили, на їх зміцнення та розбудову – «насамперед, у військовому відношенні (щоб у вирішальний момент не забракло не тільки набоїв, а й ракет)».
Водночас, напрочуд важко протистояти глобальним викликам часу, якщо до розбудови «у своїй хаті своєї правди, і сили, і волі» знеохочені навіть відомі представники сучасної гуманітаристики, які позиціонують себе провідниками інтелектуального істеблішменту. Маю на увазі тих, для кого переможний поступ Революції Гідності – явище цілком алогічне й виключно парадоксальне, теперішня студентська молодь – покоління без майбутнього, а мережа соціальних ліфтів – знеструмлена постчорнобильська пустка. З ними повсякчас солідаризуються й інші, хто задля необмеженого доступу до стипендіальних годівниць і жменьки захопливих коментарів від інфантильних візитерів своєї блогової сторінки, готові невтомно гарувати на дискредитацію цілих періодів українського державотворчого процесу й окремих націоналістичних рухів, вкидаючи світоглядний космополітичний намул у чисті джерела української історії та національної пам’яті. Таких постмодерних vip-персон згадуваний уже Ярослав Дашкевич делікатно називав «неглибоко думаючими», добре усвідомлюючи, що глибина їхньої мислі та дослідницька щирість найчастіше залежать від фінансової щедрості грантових пропозицій.
Достойна українська молоде, дорогі студенти! Ви сьогодні схиляєтесь у задумі серед пантеону українських героїв-державотворців, які, за словами нашого національного реквієму «Пливе кача по Тисині», свого часу лежали на серці своєї матері й сформувалися як звитяжці духу, достойні мужнього прикладу і наслідування. Не вірте банальним реплікам про те, що історія нас нічого не вчить. Бо це насправді не так. Вона не вчитиме, лише тих із Вас, хто беззмістовними мандрами в соціальних мережах відрізає її, як кровну пуповину, і стає національно знеособленим Інтернетовим перекотиполем (чи то перекотисайтом). Натомість зуміла вона навчити патріотичної одержимості багатьох студентів і випускників нашого Університету, зокрема Ігоря Костенка, Богдана Сольчаника, Сергія Кемського – безсмертних героїв Небесної сотні, які декілька літ тому стояли тут, на Вашому місці, вчитувалися в дати на хрестах, беручи собі у спадок поховані мрії стрілецького юнацтва про щасливе й вільне життя. Те життя, яке в час нашого гуманного ХХІ століття майже щодня згоряє в полум’ї українсько-російського воєнного перемир’я на сході нашої держави від фатальних вибухів замаскованих розтяжок, на одній із яких учора трагічно обірвався гордий життєвий лет відважного воїна АТО, молодого викладача Львівського університету – Володимира Труша.
Дорогі студенти! Відчуйте в собі приплив бурхливої героїчної крові нескореного українського цвіту, пролитої в ім’я соборності й свободи, станьте достойними сподвижниками державницьких імперативів гідної європейської нації, наполегливо вимагайте від сучасних керівників і політиків стати добрими учнями української історії та вірними виконавцями незалежницької волі українського народу.
Слава українським воїнам,
полеглим за державну Незалежність!
Слава Україні!