Відгук на збірку Володимира Тимчука «Донецький аеропорт»
(Львів : ЗУКЦ, 2014. – 40 с.)
Події минулого року сколихнули світ і Україна знову, як і багато років тому, стала центром загальної уваги. Та, на превеликий жаль, історія, яку творили ми в ті дні, не мерехтіла промінням радості, не лунала сонно ніжними співами назустріч вранішньому сонцю, не полонила думки захмарними мріями про купання в теплому морі й інші розваги… Вона була іншою: била, калічила, підносила в небо душу, але залишала жорстоко розпечений осад смутку. Вона загорялася від спалахів справжнього вогню, але водночас розпалювала в серцях кожного все нові іскри любові до своєї неньки, до побратимів, до найріднішої Батьківщини. Вона прорізувала слух наш пострілами ворога, але це… змусило її залунати гучніше! Залунати голосом народу, єдиної і незламної української нації. Вона наповнювала наш розум журливими нотами, як той грім серед ясного неба, але виливалася дощем свіжих тверезих помислів, що закликали йти вперед – до перемоги!
А потім спалахнула блискавка, що додала слову «сяйво», а втім, і своїй сутності новий, проте невтішний епітет, чи то вже й прикладку – війна, воєнна, військова… її іскри ще досі не погасли. Як і не згасла в наших серцях воля до життя й величезне прагнення – захистити свій народ від кривавих ударів супротивника.
Однак не варто сипати крилаті фрази та яскраві висловлювання, віддаючи належне лише собі, тобто нам, мирному населенню, тим, хто зараз чекає своїх рідних із поля бою… А треба згадати й ніколи вже не забувати тих, хто був у найпекучішому осередку того вогню, що нищить наш край – про воїнів! Про волонтерів! Про всіх, хто не тікає, про тих, хто теж не забуває… нічого… ні про кого.
Так сказав мені й Володимир Тимчук, автор книги «Донецький аеропорт»: «Якщо ми швидко перегорнемо ці сторінки нашої історії, не вчитавшись уважно в їхній зміст, то ідеї, події, досвід, записані-закарбовані в них, переслідуватимуть нас і далі, поки ми таки їх не осмислимо». І справді, уже вкотре ми спостерігаємо повторення подібних картин – сумних світлин в альбомі нашого життєпису:
«Як засвистіло все і загриміли злами,
Та первовіку вітер бив і б’є в набат –
На бій з одважними, незламними полками
Зі сходу орди йдуть, за рядом ряд… ще ряд».
Своїм словом Володимир Тимчук намагається допомогти нам не просто знову не падати в ту саму безодню, а навчитися її оминати, або ж засипати твердою землею, яка добре прийметься й засіється новими зернами, що сприятимуть зародженню нового життя на ньому – квітів правди та дерев радості, які прийматимуть тільки достатньо променів сонця й даватимуть корисні для всіх, чисті та багаті плоди.
Спочатку я оминула увагою цю збірку, бо подумала, що там – те саме, що ми чуємо й бачимо щодня по телебаченню, читаємо в різних ЗМІ. Але, поринаючи у світ, який нам змальовує автор, ми потрапляємо в інший вимір, той, який нам не показували… Тут – не скорбота через загиблих на війні, тут і числа не варті нічого… Тут – відчуття, почуття, які, слава Богу, нам, читачам, не доводилось випробувати на собі.
Насправді важко дібрати коментарі… вони – зайві. Скажу лиш одне: автор вселяє віру і надію в наше майбутнє, у незламну Україну! Цінуйте кожне його слово. Воно дуже вартісне, бо показує реальність чистими фарбами… часто сумну… Але тільки так можна краще зрозуміти все, що відбувається/лося там… Як тільки відчуєте перший дотик Володимирового слова – ваш світ зміниться назавжди.
«Донецький аеропорт… смуга землі… одна смуга, що назавжди увійде в історію як місце-легенда, яку ціною життя обороняли легендарні «кіборги», втім, у пам’яті та серцях КРАЇНИ вони назавжди залишаться звичайними не зневіреними громадянами – захисниками своєї БАТЬКІВЩИНИ».
Ця книга присвячена «тим, хто вірним присязі й наказу лишився». Поет описує те, що почув із перших уст, спілкуючись з очевидцями подій у Донецькому аеропорті.
Кожен вірш у книзі пронумерований. Автор описав усі події дуже різнобічно. Кожен номер – як окремий розділ. У поезії, що відкриває світ цієї книги, «День. Вечір. Ніч…», показано, наскільки об’єднує це надскладне завдання – оборона рідної землі – наших бійців, що робить їх найріднішими у світі людьми, як твориться справжній дух єдності – «все одне на всіх». У вірші «Крізь віко прицілу…» автор згадує волонтерів, які, хоч і не стріляли, та, попри це, були не в меншій небезпеці, коли возили/ять харчі й іншу допомогу бійцям. У наболілій «Бережи себе, коханий…» вилито весь сум найближчих бійцям людей. Ці рядки – своєрідна молитва. А у вірші «А вже стріляли?..» автор лаконічно передає настрої ворожої сторони, наводячи приклад – короткий діалог (««За… в Украине» – фанфари прємій ФСБ»).
Таку багатогранну вервечку думок завершуємо словами автора, які є лейтмотивом рецензованої збірки:
«ЦЕЙ СВІТ – ЛИШЕ ВІЙНИ АНТРАКТ,
А ЛЮД – СОЛДАТИ НА ПРИВАЛІ.
РОЗСУНЬМО ЗАВТРАШНІЇ ДАЛІ –
ДО БОЮ КЛИЧЕ МАРШУ ТАКТ
ПОЛКИ – ВПЕРЕД ВЕДЕ СПАРТАК –
НА СВІТ ЧУЖИЙ ПОВСТАЛІ…
ЦЕЙ СВІТ – ЛИШЕ ВІЙНИ АНТРАКТ,
А ЛЮД – СОЛДАТИ НА ПРИВАЛІ.
В БОЯХ КАРБУЄТЬСЯ ВІДТАК
ЧИН ДЕКАЛОГУ НА СКРИЖАЛЯХ.
НЕ ТРЕБА СЛІВ, НЕ ТРЕБА ЖАЛЮ
ДО ТИХ СОЛДАТ, ЩО ЧУЮТЬ ТАКТ!
ЦЕЙ СВІТ – ЛИШЕ ВІЙНИ АНТРАКТ…».
Володимир Тимчук – військовий, дії якого слугують тим прямим місточком, через який надходить така важлива для наших бійців підтримка. Для того, щоб воїни були завжди в бойовій готовності, їм потрібна не просто матеріальна-гуманітарна допомога… їм потрібне щось, що в такий нелегкий час або/та в такому важкому стані допоможе втриматися, моральне розвантаження. Слово Володимира не тільки важливе для нас як читачів, які можуть краще ознайомитися з усім, що відбувалося з кожним, кого торкнулося це лихо… З одного боку, автор додає до історичних фактів яскраво виражені ноти, що лунали з серця кожного, хто безпосередньо брав участь у творенні історії. А це важливо: зафіксувати те, що він почув, слухаючи їхні серця, їхні враження, відчуття від пройденого-прожитого. З іншого боку, записав це все у збірку, що стала стимулом, мотивацією й натхненням, щоб не опускати рук, щоб іти далі. Отже, рецензована збірка є тим духовним елементом – єдиним серцем, що народилося, коли поет скомпонував усі акорди, які долинули до його душі, в одне ціле. Відчувається, що автор хотів, щоб бійці, прочитавши чи прослухавши ці вірші, відчули, наскільки вони, наші Герої, дорогі Україні, як їх чекають і моляться за них їхні рідні.
Хай же все, що змусило підполковника написати цю книгу, більше ніколи не повториться!
Христина Гинда,
студентка групи Інпм-51