Передмова автора
Цьогоріч минає 150 років від дня народження видатного французького письменника, драматурга, мистецтвознавця Ромена Ролана. 1915 року йому присудили Нобелівську премію «за високий ідеалізм літературних творів, а також за симпатію і любов до істини, з якою він описав різні людські типи». Одним з таких людських типів, якому Ромен Ролан присвятив свої «Життєписи славетних людей», був геніальний німецький композитор Людвіґ ван Бетовен (1770 – 1827). Пропонуємо читачам «Каменяра» уривок із «Життєпису Бетовена», що вийшов друком 1908 року.
Ярема Кравець
Чверть століття тому, коли я писав своє коротке «Життя Бетовена», не думав робити музикознавчу працю. Це було 1902 року. Я переживав неспокійний час багатий на руйнівні та живильні грози.
Я утік з Парижа. На десять днів подався шукати прихисток біля супутника свого дитинства, того, хто вже не раз підтримував мене у боротьбі за життя – у Бетовена. Я прибув до нього – до Бонна. Там я віднайшов його тінь і його старих друзів: родину Веґелерів, яку відвідав у Кобленці, в особі їхнього онука. У Маянсі я чув Musikfest його симфоній, якими диригував Вайнґартнер.
Опинившись із ним наодинці, сповідаючись перед ним на затуманених берегах Рейну, у сірих буднях дощового квітня, пройнявся його стражданням, його відвагою, його Leiden, його Freude; я стояв навколішки – мене підвела його сильна рука, яка охрестила мого маленького новонародженого – дитятко Жана-Крістофа; під знаком його благословення я повернувся зміцнілий дорогою на Париж, уклавши нову угоду із життям, співаючи Божеству Dankgesang того, хто видужує. Цим Dankgesang були саме ці сторінки. Спочатку вони друкувалися на сторінках «Revue de Paris», потім їх передрукував Пеґі. Я не очікував, що їхній голос вийде за вузьке коло друзів. Але «habent sua fata…».
Прошу вибачення за таку докладність. Я маю відповісти на вимоги тих, хто нині шукає у цьому славні наукову працю, виконану за строгими методичними правилами історії. Я – історик, коли мені цього забагнеться. Я сплатив музикознавчій науці належну данину декількома книжками: у своєму «Генделі»; у своїх студіях про оперу. Проте «Бетовена» я зовсім не писав для науки. Він був співом зраненої придушеної душі, яка знову набирає свою силу, зводиться і дякує своєму Спасителю. Я добре знаю, що по своєму перетворив цього Спасителя. Однак таке часто трапляється під час проявів віри і любові. І мій «Бетовен» був таким проявом.
Світ заволодів ним. Влаштовував йому таку долю, на яку ця книжечка зовсім не сподівалася. У той час мільйони людей у Франції, ціле покоління пригноблених ідеалістів тривожно чекало визвольного слова. Вони знайшли його у музиці Бетовена і прийшли до нього із благанням. Хто із сучасників тих подій пам’ятає концерти quatuors, що були як храми у час Agnus – тими стражденними обличчями, які ступали за жертвоприношенням і яких освітлював відблиск його одкровення! Ті, хто жив сьогодні, далекі від тих, хто жив учора. (Та чи будуть вони ближчі до тих, хто житиме завтра?). Поріділи ряди покоління перших років століття: війна стала безоднею, в якій вони зникли разом із своїми кращими синами. Моє маленьке «Життя Бетовена» зберігає їхній образ. Написане самотньою людиною, воно навіть не підозрювало, що схоже на них. І вони упізнали себе в ньому. За декілька днів праця, написана незнаною людиною, покинула похмуру крамничку і полетіла з рук в руки. Відтоді вона більше не належить мені.
Я щойно перегорнув ці сторінки; попри їхню недовершеність, я нічого тут не змінюватиму. Вони повинні зберегти свій початковий характер і священний образ великого покоління. У час столітньої річниці додаю його пам’ять до відзначення великого Супутника. Учителя правди і щирості, того, хто навчив нас жити і вмирати.
Ромен Роллан
Березень 1927
«Я хочу показати, що той, хто чинить чесно і шляхетно, тим самим готовий зносити нещастя».
Бетовен
(Віденському муніципалітетові, 1 лютого 1819 р.).
Довкола нас затхле повітря. Немічна Європа заніміла в цій важкій гнилій атмосфері. Дріб’язковий матеріалізм пригнічує живу думку, сковує дії урядів та поведінку окремих людей. Світ гине, задихаючись у власному егоїзмі – розважливому й підлому. Світ агонізує. Відчинімо вікна! Впустімо вільний вітер! Вдихаймо подих героїв!
Життя тяжке. Це щоденна боротьба для тих, хто повстав проти душевної нікчемності; це найчастіше сумна боротьба, яка не приносить ні слави, ні радості; боротьба, яку ведеш мовчки і самотньо. Пригнічені злиднями, гіркими домашніми клопотами, виснажливими і дріб’язковими справами, в яких розтрачуєш свої сили, у безнадії, не відаючи радості, ці люди здебільшого віддалені одні від одних і не мають розради в тому, щоб простягнути руку своїм братам у нещасті. Одні одних не знають. Мусять розраховувати лише на власні сили, і трапляються хвилини, коли навіть найсильніші з них здригаються. Просять допомоги, кличуть друга.
Щоб прийти їм на допомогу, я пробую зібрати довкола них героїчних друзів, славні душі, які страждали задля добра. Ці «Життєписи великих людей» волають не до гордості марнославців – вони присвячені страждаючим.
А хто взагалі-то не страждає? Запропонуймо тим, хто страждає, бальзам священного страждання! Ми не самотні у боротьбі. Темрява світу освітлена божественним сяйвом. Навіть сьогодні, біля нас, ми щойно бачили, як світилися два найчистіші полум’я – полум’я Справедливості і полум’я Свободи: полковник Пікар і бурський народ. Навіть, якщо їм не судилося розігнати густі сутінки, вони показали нам шлях до світла. Ідімо за ними, ідімо за усіма тими, хто бореться так, як вони, одинокі, розкидані по країнах і століттях. Долаймо перепони часу. Повертаймо до життя народ героїв.
Я не називаю героями тих, хто переміг думкою чи звитягою. Я називаю героєм лише того, хто був великий серцем. Як сказав один із найбільших з-посеред них, той, чиє життя ми сьогодні оповідаємо: «Нічого нема шляхетнішого від доброти». Людина з мізерним характером не може бути визначною людиною, не може навіть бути великим художником чи визначним діячем, а лише пустим ідолом для нікчемного товпища. Час знищить і одних, і других. Що там для нас короткотривалий успіх? Треба бути великим, а не вдавати зі себе такого.
Життя тих, про кого ми пробуємо тут розповісти, було майже завжди тривалим мучеництвом. Чи то трагічна доля виковувала їхні душі на ковадлі фізичних і моральних страждань, злиднів та недуг; чи то їхнє життя було скалічене, а серця розривалися від страждань і безмірних наруг, які терпіли їхні брати – кожен день приносив їм нові випробування; і якщо вони стали великими силою свого духа, такими ж великими вони були своїми стражданнями. Хай, отже, не дуже нарікають ті, кому важко: кращі представники людства розділяють їхню долю. Міцніймо ж їхньою мужністю; і якщо ми надто кволі, схилімо на мить свої голови на їхні коліна. Вони втішать нас. З тих великих душ струменить спокійна сила і могутня доблесть. І навіть, не пізнаючи ще їхньої творчості, не чуючи їхнього голосу, ми прочитаємо в їхніх очах, в історії їхнього життя, що нема величнішого, плодотворнішого і навіть щасливішого життя, як у стражданні.
* * *
На чолі цього героїчного легіону перше місце віддаю могутньому й чистому Бетовену. У стражданні він сам хотів, щоб його приклад був розрадою для усіх тих, хто страждає і «щоб кожен нещасний втішився, уздрівши такого ж самого нещасного, який, незважаючи на всі перешкоди, зведені самою природою, зробив усе можливе, аби стати людиною, гідною цього імені». Подолавши після довгих літ боротьби й нелюдських зусиль свою хворобу і виконавши свій обов’язок, який полягав у тому, щоб вдихнути трохи мужності в нещасне людство, цей Прометей-переможець відповів другові, який прохав Божої ласки: «Людино, допоможи собі сама!».
Надихнімося його гордим словом. Воскресімо в людях, за прикладом Бетовена, віру в життя та в людину.
* * *
Ромен Роллан
Січень 1908 року.
Woltuen, wo man kann,
Freiheit über alles lieben,
Wahrheit nie, auch sogar
Throne nicht verleugnen.
Добро невпинно чинити,
Понад усе любити свободу,
І навіть перед монаршим троном
За правду вміти стояти.
Бетовен (З альбому, 1792 р.)
Він був невисокий, присадкуватий, кремезний, атлетичної будови. Мав широке обличчя цеглястого відтінку; під кінець життя воно виглядало жовтуватим, хворобливим, особливо взимку, коли не виходив з дому й перебував далеко від своїх улюблених полів. Чоло мав могутнє, вузлувате. Дуже чорне й густе волосся, якого, здавалось, ніколи не торкався гребінець; воно стирчало увсібіч, «змії Медузи». Очі горіли неземною силою, яка вражала кожного, хто бачив їх; та більшість помилялася щодо їх барви. Очі пломеніли таким несамовитим зблиском на цьому смаглявому трагічному обличчі, що звичайно видавалися чорними, а насправді були сіро-блакитними. Маленькі, глибоко посаджені очі, раптом широко відкривалися у гніві чи переживанні, кидали швидкі погляди, правдиво відсвічуючи думками, які мучили його. Часом меланхолійно споглядали небо. Ніс він мав короткий, обрубаний, широкий, наче левиний. Губи тонкі, але нижня губа трохи висувалася допереду. Міцні щелепи, якими можна, здається, лускати горіхи. Справа на підборідді глибока ямка, від чого обличчя здавалося непропорційним. «Він мило усміхався, – пригадує Мошелес, – і в розмові виглядав люб’язним і прихильним. Натомість сміх у нього був неприємний, різкий, силуваний і короткий – сміх людини, яка не звикла до радості. Звичний вираз обличчя – меланхолія, «невиліковний смуток». Рельштаб 1825 року говорив, що він мусив зібрати всі свої сили, щоб не розплакатися, бачачи «його ніжні очі, сповнені глибокого страждання». Браун фон Браунталь, роком пізніше, зустрічає його в пивниці: він сидить у кутку, потягає довгу люльку й очі в нього заплющені: так він робить усе частіше й частіше перед смертю. Хтось із друзів говорить до нього. Він кволо усміхається, витягає з кишені маленький «розмовник» і пронизливим голосом, як це часом буває у глухих, просить написати, що той хоче. У хвилини натхнення, яке находило часом навіть і на вулиці, його обличчя змінювалося: це викликало подив у перехожих. Так само бувало, коли сидів за фортепіано. «Мускули обличчя випиналися, вени набухали, очманілий погляд ставав ще дикішим: губи тремтіли; виглядав чарівником, якого перемогли викликані ним демони». Наче якийсь шекспірівський герой. Юліус Бенедикт казав: «Король Лір».
* * *
Людвіґ ван Бетовен народився 16 грудня 1770 року в Бонні, біля Кельна, у злиденній кімнатці на антресолях убогого будинку. З походження – фламандець. Батько його був співаком, людиною посередніх здібностей і пияком. Мати – служницею, донькою кухаря, і вдовою лакея від першого шлюбу.
Суворе дитинство без тієї родинної теплоти, якої зазнав щасливіший од нього Моцарт. Одразу ж життя стало для Бетовена сумною і жорстокою боротьбою. Батько вирішив скористати з музичного обдарування сина і показував його, наче маленьке диво. На цілі години він садив чотирирічного хлопця за клавесин або ж замикав його зі скрипкою, примушуючи грати до виснаження. Небагато бракувало для того, щоб дитина взагалі зненавиділа мистецтво. Доводилось силоміць примушувати Бетовена вчити музику. Юність його була затьмарена турботами про заробіток, думками про щоденний хліб, про надто ранні обов’язки. У віці одинадцяти років він грає у театральному оркестрі; два роки опісля стає органістом. 1787 року помирає матір, яку він обожнював. «Вона була така добра до мене, варта такої любові, мій найкращий друг! О, чи був хто на світі щасливіший від мене, коли міг я вимовляти ніжне слово «мати» і коли вона чула його?».
Вона померла від сухот. Бетовен, постійно хворіючи в той час, вважав, що в нього та сама хвороба; до своєї недуги додавав меланхолію, страшнішу од всяких недуг.
У сімнадцять років став головою сім’ї; мусив дбати про виховання двох своїх братів: сповнений сорому, клопотався про пенсію для свого батька-пияка, нездатного займатися господарством; батькову пенсію вручали синові, інакше той пропив би її. Ці переживання залишили глибокий слід у душі юнака. Він знайшов щиру підтримку однієї боннської родини, яка назавжди залишилася йому дорогою – в сім’ї Бренінґів. Мила «Лорхен», Елеонора фон Бренінґ, була на два роки молодшою від нього. Він учив її музики, відкривав їй світ поезії. Вона була подругою його дитячих літ, а може, єднало їх якесь ніжніше почуття. Елеонора згодом віддалася за доктора Веґелера, який став одним із найкращих друзів Бетовена; до останніх днів тривала їхня щира дружба, про яку свідчать благородні, ніжні листи Веґелера та Елеонори й листи давнього вірного друга (alter treuer Freund) до дорогого доброго Веґелера (guter lieber Wegeler). Почуття це виглядало особливо хвилюючим, коли всі троє були вже в літах, однак зберігали юний запал своїх сердець.
Хоч яким сумним було дитинство Бетовена, він завжди мав про нього, як і про місце, де воно минуло, ніжні, зворушливі спогади. Бонн мусив покинути й майже ціле життя прожив у Відні, великому легковажному місті з сумними околицями, проте ніколи не забував долину Рейну й величну вітцівську ріку, «unser Vater Rein», як сам його називає, «наш батько Рейн», – справді такого живого, майже по-людському живого, подібного на якусь гігантську істоту, в якій вирують різноманітні думки й поривання; і особливо гарного, могутнього та лагідного там, у чудовому Бонні, де він з ласкавою могутністю омиває тінисті заквітчані пагорби. Там Бетовен прожив перші двадцять років свого життя, там народилися перші мрії його юнацького серця – на тих луках, що ліниво шумлять над водою з тополями, чагарниками й вербами, повитими вранішнім туманом, фруктовими деревами, які тягнуться корінням аж до мовчазної швидкоплинної течії, і з приліпленими до берегів химерними селами, церквами й навіть цвинтарями; а поодаль, на виднокрузі, загрозливими обрисами на тлі неба виступають голубуваті Сім Горбів із залишками напівзруйнованих середньовічних замків. Серце зберігало вічну вірність цьому краєві: до останнього свого подиху він мріяв ще раз побачити його, однак ніколи не вдалося йому цього здійснити. «Моя батьківщина, прекрасна земля, на якій я вперше побачив світ Божий, вона залишається такою ж прекрасною і чистою перед моїми очима, як в той день, коли я розлучався з нею».
З французької переклав
Ярема Кравець