Євген Плужник у тлумаченні Володимира Державина і не тільки…
До 80-тої річниці з дня смерті поета на Соловках
Поет Євген Плужник у літературу входив по-своєму. Уже дебютні публікації віршів заявили про нього як про непересічного автора. «З першого свого кроку – за оцінкою Юрія Лавріненка, – він з’являється як поет вершинний, великий». По ньому, крім прози і п’єс, залишилась тільки трійця поетичних книг: «Дні» (1926 р.), «Рання осінь» (1927 р.) і «Рівновага» (1948 р., посмертне видання). Пристрасний шанувальник його творчості йі прекрасний її інтерпретатор, відомий філолог-славіст Володимир Державин, у післямові до книжки (Євген Плужник «Три збірки»), яку в сорокові роковини смерті поета (1976) підготував до друку в Мюнхені Інститут літератури ім. Михайла Ореста, висловився: «Якби поетичний геній визначався (як це багато хто думає) індивідуальною неповторністю стилю, відсутністю наслідуваних літературних або й пісенних зразків та попередників – лірика Є. Плужника, безперечно, становила б найвище мистецьке досягнення в цілому українському письменстві. Бо не в самій лише українській, а й у світовій літературі навряд чи знайдеться безпосередніше, вільніше від усіх видів риторики та «літературщини», висловлення найбезпосередніших і найуніверсальніших почуттів – зневіри, втоми, нудьги».
Підрадянська критика ці виразно морально-філософські засади Плужникової поезії, без почуття сорому та анальфабетства, інтерпретувала як занепадницькі мотиви, ідеологеми буржуазної гнилизни, що спрямовані на песимістичне тління здорової душі, на її враження антисоціалістичним вірусом. Насправді ж у плужниківському тлумаченні «зневіри» чи «нудьги» було більше оптимізму, ніж у тогочасних «барабанах епохи». В українській еміграційній критиці лунали протилежні думки. Наголошувалось, що в їх основі – «біль» і «свята мука», які йдуть від сковородинської і шевченківської людини, де людина звільняється від духовного кріпацтва, торуючи свій власний шлях життя «во ім’я» самоутвердження нації. На таких позиціях стояв зокрема Ю. Лавріненко.
А втім, Плужникове життя не давало підстав для «мажору». Успадкована форма туберкульозу… Енкаведівська українорубка на очах брутально нищить друзів з «Ланки» та МАРСу. У березні 1935 року йому призначають кару смерті із приписом: «терорист…» До тероризму, як висловився Ю. Лавріненко, він хіба-що мав тільки «те відношення, що його геніально затаврував у своїх поезіях». І фінал Плужникового життя: його везуть в останній стадії туберкульозу в «телятнику» на Соловки, у Білому морі, вмирати. Дійсно, поет бачив життя до останнього дня сотнями ран!», але не каявся, а вірив. Вірив…
…не треба газетних фраз!
Біль є постійно біль!
Мовчки зросте десь новий Тарас
Серед кривавих піль!
Зневіра… Втома… Нудьга… Це ті основні сюжетно-медитативні візії ліричних рефлексій більшості його віршів, що притаманні, – знову цитую В. Державина, – «мислездатній людині та невіддільні від самосвідомого розуму; а до етичного змісту віршованих медитацій і сентенцій Плужникових можна було б навести необмежену кількість паралель із найвідоміших європейських моралістів і афористів».
Водночас Державин застерігає від неправдоподібної думки, що Є. Плужник черпає мотиви для своїх віршів з чужих джерел. На його погляд, Є. Плужник – «небувала ще в нашому письменстві ілюзія абсолютної природності». Його поезія – «з повсякденного досвіду власної свідомості». І справді, дані спостереження легко потвердити віршами поета. Ось три твори зі збірки «Дні»:
1. Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!
Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса й сила!
M a r c h e f u n e b r e!
2. Притулив до стінки людину,
Витяг нагана…
Придивляйсь, дітлоха з-за тину:
Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!
3. Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба сліз. Не треба болю.
– Иншим дні прозорі, тихі, гарні.
Скінчено. Записано. – І крапка.
– Спочивайте, стомлені надміру!
… Розгортає знов іржава сапка
Землю, від утоми сіру.
Три окремі вірші, але, мабуть, не можна сказати, що три між собою різні. По-своєму вони самобутні, а не копія один одного. Замість них можна наводити й інші твори не тільки зі збірки «Дні», але й із «Ранньої осені» та «Рівноваги», щоб ними ілюструвати яскравий плужниківський імпресіонізм із вмістом у ньому не менш яскравої іронії, а чи навіть сарказму: 1. «Невеличка дірка поміж ребер…», але «M a r c h e f u n e b r e» – похоронний марш. 2. «Притулив до стінки людину, Витяг нагана… Потім їли яєчню з салом». 3. «Там, де полягли вони за волю, Буряки тепер для цукроварні… Розгортає знов іржава сапка землю, від утоми сіру». Усе оце є об’єктивною реальністю морального єства радянського соціалізму, адекватного розкриття його соціального та політичного контексту.
Леонід Новиченко писав, що в строфі «Зустрів кулю за лісом / Саме там, де посіяв жито! За яким бісом / Стільки було прожито!», – що «у двох її останніх рядках кожне слово вибухає», що ці два рядки «про гіркий мужицький вигук, про безглуздо перекреслене життя вартий класичних монологів світової трагедії»4, Таке твердження і справді важко заперечити. Тут його оцінки з оцінками В. Державина, як у деяких інших випадках, збігаються, тобто вони співзвучні, солідарні між собою. Але такими вони є переважно тоді, коли йдеться про художньо-естетичні виміри вірша, а якщо – про ідейно-тематичну спрямованість, то Новиченко вірний прапорові ленінізму, навіть фальсифікує ідею твору. «У найкращих творах, – висловився він, – Плужник виходив на стрижень, на головну течію сучасної йому радянської поезії. Такий ось вірш, де стверджується революційна героїка, де гине борець, де жертва немарна, де чітко окреслені ворогуючі соціальні табори».5 Далі він наводить вірш:
Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.
На неголенім обличчі гострі
Волоски…
Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке – плі!
Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь!
Зійде кров, немов Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!
За Новиченковим трактуванням, гине червоний боєць. У вірші ж – навпаки! Хіба не відомо кого вночі водили «на розстріл» і хто водив?! Врешті Плужника в українському націоналістичному сенсі, себто підкреслено національно-патріотичному, і не слід ідеалізувати, оскільки з-під його пера, а мабуть, і навіть із його серця, вийшла присвята Ленінові «Він» та й інші твори з цим мотивом. Переважно він «відкуплювався», на думку Ю. Лавріненка, прозовими речами (роман «Недуга» та драматичними «Шкідники», «Професор Сухораб»), що значно слабші за його поезію. Та їх слід сприймати в загальному настрої доби, в умовах тогочасних, у соціальному становищі творчої особи. Плужник ще зовсім молодий, і важко хворий. Треба жити треба лікуватись… Єдиний рятунок – гонорари…
Це я так себе переконую. Боронь Боже, не хочу і не смію казати, що саме такою була Плужникова позиція. Тамтешня політична реальність далеко складніша. До речі, В. Державин, як сучасник Є. Плужника і як реальний «персонаж» тієї доби, наголошує не на роздвоєності на «нашим і вашим», а акцентує на еволюції поетового світогляду, на плужниківській сентенції «мудрості не вивчитись чужої – треба помилятися самим».
Із ранніх ранків віршописання Плужника хвилювало, чим є художнє слово, яким воно повинно бути, чим є творчість і що залишиться по тобі:
Це закон: замруть червоножили, –
розірветься рівна низка днів;
проведуть до тихої могили
кілька душ знайомих і рідні.
Хтось покине славу і достатки,
хтось сухоти дітям і борги…
Як у друзів не заробиш згадки,
може не забудуть вороги!
Але ж ти усіх рівняєш плито,
Написом різьбярського пера:
Народився, був. Н. Н. тоді-то,
і тоді-то вмер… etc…
Треба «помилятися самим», щоб дійти творчого досвіду, щоб «народився і був», щоб слово залишалось жити, всупереч «різьбярському перу» на могильній плиті, щоб поетове слово не вмирало разом із його біологічним життям, але продовжувало пломеніти. Тому:
Напишеш, рвеш… і пишеш знову!
І знов не так… І знов не те…
Аж доки слів цвілу полову
Утома з пам’яті змете!
І затремтять в куточках губи…
А істина така нудна:
Усі слова збери мій любий, –
Душі не вичерпать до дна!
Хай нерви збуджено, хай скутий
Ти весь надхнення холодком, –
Умій спокійно позіхнути
Над недокінченим рядком.
У нього недокінчених рядків не було. Він не поспішав друкувати жодного свого вірша, доки не переконувався сам, що вірш філігранно відшліфований, сповна довершений. Повірмо Леонідові Череватенкові, який не без підстав, а на спостереженнях Плужникових сучасників зробив висновок: «Не любив поетів, які граються словами перетворюючи їх на звуки: відкидав дзеньки-бреньки Грицька Чупринки, кепкував з Ігора Сєвєряніна, знущався з Костянтина Бальмонта. Він не тільки зневажав словесну еквілібристику, навмисне штукарство в поезії, – ображала його сама ймовірність у поетичному слові вбачати предмет розваги, забавки. Цього він не прощав і Павлові Тичині, перед яким схилявся, якого вважав чи не кращим (із сучасних) поетом України. Але на нього Є. Плужник ось таку вигадав епіграму, точніше – ось так підправив оригінал:
Дівчинка на призьбі: «Ціпу! Ціпу! Ціпу!»
Собака на цепу:
«Гав! Гав! Гав!»
До речі, до першої своєї збірки «Дні» Плужник епіграфом обрав слова Павла Тичини: «Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Уже з цього видно, що він увмів перед авторитетами, без натяку на лицемірність, шляхетно «знімати капелюха», але, якщо це було доречно, та не менше вмів пускати іронічні стріли у їх адресу.
Тичининський епіграф «Як страшно! Людське серце до краю обідніло» для молодого Євгена Плужника, бачимо, став засадотворчим. Він імпонував В. Державинові як моральна домінанта поезії Плужника. Адже критичні принципи Державина, з яких він виходив при оцінці творів, базувались на трьох основних позиціях – естетика, мораль і вирази національного. На цьому, зокрема, наголошував Ростислав Єндик у ґрунтовному дослідженні про вченого. Моральний бік літератури, за Державиним, підкреслював він, – «не тільки етичні засади, а й боротьба за віру в усесвітній порядкуючий фактор, щоб він став життєпосильним для нації». Моральний чинник, на його думку, іманентно не пов’язується з мистецтвом слова, а тільки стає його необхідним «супроводом для беззастережного потвердження життя».
До цих державинських постулатів поезія Євгена Плужника максимально наближена, тому він щиросердно її «симпатизував», акцентуючи на її спорідненості з «поточною мовою», на лексичній виразності, моральному обов’язку та відповідальності за мовлене слово. І справді, Плужник часто в суперечках про вірші навіть знайомих і близьких йому авторів любив давати оцінку однією вбивчою фразою «А хіба це поезія?» Очевидно, тому в нього так багато ліричних роздумів з наголосом «що таке поезія».
В гімназії, де я кінчав науку,
один довготелесий гімназист
до віршів так – з нудьги – наважив руку
(за форму дбаючи, та нехтуючи зміст),
що довго я, за римами у тузі,
на нього заздрим оком поглядав;
якої муки він мені завдав,
шанований від ворогів і друзів!
Але ще дужче заздрю я на нього
тепер, коли довідавсь від людей,
що він змужнівши, віршика й малого
не написав ніколи і ніде!
Було б цілком не зле, якщо б такого висновку дійшли і сучасні так звані постмодерністи. Не тільки постмодерністам, але й кожному «не випадковому поетові» не завадили б і такі плужниківські сентенції, що саме їм адресовані:
Ні, не вагання – рівновага стала
Уділ митця. Пильнуй її завжди!
Тож з висловом не поспішай – зажди,
Щоб вільно думка словом проростала.
Вчись майстерства! Для того ти поет
(Якщо поетом став не випадково);
Хай буде кращою з-поміж твоїх прикмет –
Відповідальність за найменше слово!
Перша збірка «Дні», хоч і перебувала значною мірою, – як висловився Державин, – «під впливом претензійної та сентементальної мелодекламації, культивованої за тих років Д. Фальківським і Г. Косяченком, а пізніш – О. Влизьком, Т. Масенком, В. Сосюрою», але у ній він побачив паралельний вплив неокласицизму, зокрема поетики Максима Рильського, підкреслюючи, що Плужник любить творити вірш на якомусь одному класицистичному образі, як ось у цьому випадку:
Не чуючи, перебирала ти
пожовклі клавіші, задумана й тривожна:
здавалося, гукни тобі, – Лети! –
і повернути вже не можна!
Та з того, як здригалася рука,
як інколи стеналась вся ти,
я зрозумів, що скільки не гукай –
ти розучилася літати.
Державин акцентує, що тяжінням Плужника до класицистичної стилістики «ще виразніше характеризується властивим її тоном трагічної іронії – тоном, що проступає скрізь несподівано і не лише після парадоксального «пуанту»: жодного місця для «виливання» ліричних чуттів». Аргументацією такої думки може бути вірш:
Косивши дядько на узліссі жито,
об жовтий череп косу затупив…
Кого й завіщо тут було забито,
хто і для кого вік свій загубив,
йому байдуже… Тут, на місці бою,
таке дорідне жито і густе;
а що на гній хтось жертвував собою –
пусте…
Косар схиливсь над річчю дорогою –
косою срібною, що череп пощербив,
і череп той, відкинувши ногою –
Порозкидало вас! – проговорив.
Тон «трагічної іронії» в художній палітрі поета з’явиться як константа неспокійного часу, епохи боротьби й суперечностей. Точніше, – це його осмислення та оцінка тієї жахливої буденщини. Тут від Плужника до Рильського рукою подати. У цьому зв’язку варто згадати Плужників вірш «Вона зійшла до моря», у якому, – писав Ю. Лавріненко, – поет вражає читача такою антично прозорою і гармонійною лінією краси, якій позаздрив би і найбільший із неокласиків». Розуміється, що Лавріненко мав на гадці Максима Рильського.
Пієтет Плужника до Рильського був великий. Леонід Череватенко, достеменно знав, що автор «Днів» на примірнику своєї книжки написав: «Поетові – учень. Максимові Рильському – Євген Плужник». Рильський знайде нагоду, аби відповісти: «Плужник належить до тих учнів, які переростають своїх учителів». До того ж, Рильський втрутиться в критичні дискусії, що вирували тоді навколо «Днів». Фальшивим поціновувачам новостворюваної пролетарської літератури та Плужникової поезії Рильський каже: «Сучасний чи несучасний? «Дні» – які, чиї дні? Наші, теперішні? Чи, може, треба приліпити до обкладинки сигнатурку «несучасне», констатувати добірність вірша, скласти для аматорів «формалізму» схему складної строфічної будови в поемі «Канів» – і на тім крапка? Ні. Кожний нерв, що тут б’ється, б’ється сьогоднішніми болями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах. Хай нема в поета ні трансмісій, ні молотків, ні тракторів, ні іншого приладдя виробничої поезії, але й книжності в нього мало. Я не кажу, що книжність – гріх. Книжка так само, як й інше життєве явище, може стати за джерело творчості. Але просто Плужник не з тих майстрів, що пишуть свої сонети на крисах улюблених книг. Він «не может о другом», він «всегда об дном». А це його одне – як дволикий Янус: гримаса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому суспільне значення Плужникової поезії. «Як той дзвін, що мертвих оплакує, живих скликає, оплакує вона тих, хто упав на шляху, – і закликає тих, хто ще йде, не спинятись, не падати, а й упавши, вірити у всесвітню Мекку» (…) Через трагедію йдемо до очищення: така й має бути справжня трагедія».
Тогочасна поетична еліта без перебільшень віддавала Плужникові належне. Навіть про Плужника-дебютанта, автора лише кількох віршів, Микола Зеров говорив, як про «поета сильного та інтересного». А Микола Бажан зізнавався: «Мені потрібно багато строф, щоб сказати щось, а у вас воно вміщається в кілька рядків».
І справді, Плужникові потрібно лише кілька рядків, щоб, як каже Державин, – «найближче підступити до мистецького сприйняття метафізичної рівноваги – себто фундаментальної єдности простору й свідомости, тіла й душі». Підтвердження цієї думки – на дві строфи вірш зі збірки «Рівновага»:
Каменя один приділ – лежати.
Вітрові один закон – лети!
Тільки я поставлений питати
Як не цілі, то бодай мети…
Та хоч як – в лиця свойого поті –
Звожу міру явищ і подій, –
Камінь той лежатиме і потім,
Вітер той летітиме й тоді.
Цікаво, що цій поезії Леонід Новиченко дав діаметрально протилежну оцінку. Питання про сенс людського буття, стверджує він, для поезії вічне. Якщо його ставить поет, то він мусить на нього відповідати, а не так, як це робить Плужник «в одному із найгірших випадків». Цим випадком для Новиченка є вірш «Каменя один приділ – лежати», в якому, – каже академік, – «махнути рукою на всі «цілі» і «мети» свого життя, на все,що називається щастям і добром, творчістю і боротьбою, і проголосити безнадійне: «Поганяй до ями!» Те, що за нею – певна традиція в світовій поезії минулого, ніскільки не реабілітує її в очах революційної епохи, яка виробила нову, героїчну мораль, що має нові ключі і до проблеми смерті та безсмертя, страждань і радощів людських».
Невідомо, чи «нові ключі» відчинять двері до Новиченкового «безсмертя», адже доктрина соцреалізмівської літератури вже впала. Правда, Л. Новиченко побачив те, що не кинулось у вічі Л. Державину, себто він виокремив цикл віршів, котрі «при всій стилістичній дистанції, що лежить між Плужником і Франком, їх можна, на його думку, певною мірою зблизити саме з віршами, що творять значну частину Франкового «Мого Ізмарагду»: сюжет із минулого, переповіданий автором при збереженні історичного колориту, має в собі водночас щось від притчі, від алюзійного «сказання на якісь сучасні філософсько-психологічні теми».
Чому я роблю наголос в основному на державинському та новиченківському тлумаченні Плужникової поезії? Та тільки тому, що вони – критики з полярних таборів – діаспорного антирадянського і радянського антидіаспорного. Між ними – Великий Поет, якого фізично знищила варварська радянська система. Та поезія його живе і скрашує золотий фонд українського художнього слова. Є. Плужник належав до літературної групи «Ланка», що 1924 р. відокремилась від АСПИСу (Асоціації Письменників), а 1926 р. перетворилась на МАРС (Майстерня Революційного Слова), яка 1929 р. під тиском влади самоліквідувалась. Членами «Ланки», чи потім новоутвореного МАРСу були Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Г. Косяченко, М. Івченко, Т. Осьмачка, Д. Фальківський, Б. Тенета, І. Багряний, В. Ярошенко. Їхнім девізом правила вимога – «літературний хист і громадянська порядність», а це вже по-своєму контрфронтувало із більшовицькими умовами «масовості» літпроцесу. Майже всі вони «трійкою» суду одержували смертні вироки в основному «за контрреволюційну діяльність», а потім при вдаваній грі в «благородність» і «справедливе» радянське «правосуддя» декому з них ці вироки змінювали на багатолітні ув’язнення. Так було і з Плужником… Тільки чому??? Очевидно, лише тому, що він був справжнім поетом із громадянською порядністю.
Сенс мистецької вартості Плужникового вірша – у відтворенні тієї радянської реальності, яку він сприймає як чергове випробування народу на його ментальну нездоланність, як іспит на право бути собою, на сакральність його «я» і сакральну осанну його «убієнним» і тим, хто в дорозі до себе, ще будуть «убієнними». Для прикладу, Плужникова молитва з поеми «Галілей»:
– Нехай буде воля твоя,
Часе мій,
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці…
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі – тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята, –
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті
Щоб востали в безсмертнім міті,
Всім
Їм
– осанна!
Поет не визнавав, не любив пафосу, не акцентував на ньому, а він пломенів, пробивавсь крізь його рефлексії, наче спонтанно, а точніше сказати б, пульсував молитовно.
Напрошується на протилежне зіставлення «Молитва» Євгена Маланюка, що написана кількома роками пізніше (1933 р.), правда, в еміграційних умовах:
Вчини мене бичем Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
……………………………………
Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басамувати душі,
Щоб захитать і знову рушить
Смертельний чар дичавини!
В обох поетів є одна і та ж «неповторна доба» (Маланюк) – «земля натомлена», «час кровавий» (Плужник). У Маланюка домінує бойовий саркастичний пафос у молитовних проханнях. Плужник, хоч і теж майстер саркастичної афористичності, але його молитва по-своєму елегійна, умиротворена. Глибинна генетика роду, енергетика і голос землі проросли в ньому навіть якось наче незалежно від нього самого. Слава Богові, що в умовах жахливих політичних кон’юнктур і свавільного терору йому вдавалось спокійно цьому протистояти, не рекламуючи свого протистояння. У цьому й полягала мудрість поета, аби не стати відлюдником від рідного народу, а бути гідним його сином. Щоправда, радянські служби, а особливо попутницькі прислужники, ніколи не сприймали Є. Плужника за свого. Несполучність його лірики з їхньою рабською покірністю та маніпулятивною поведінкою служити більшовицькій владі не тільки дратувала їх, але й породжувала наклепи і доноси на поета. Переманити Плужника у свій табір – «безнадійні надії».
Творити «потрібну літературу», що відповідала б лінії партії – ремесло не для Плужника. Сюди заангажовували робкорів, сількорів, червоногвардійців, а керівниками їхніх «творчих» груп призначали комуністів. Цікаву й справедливу думку з подібної ситуації переходу чи не переходу на пролетарське «красно писання» про Павла Тичину висловив Євген Маланюк. «Коли б Тичина, – казав він, – сам «перейшов», наприклад, розчарувавшись в українських можливостях і зробившись «чесним» москофілом, це було б півгоря. Біда в тім, що його, кажучи одеською мовою, – «перейшли».
Про Володимира Сосюру, як про поета «великих природних даних» Є. Маланюк висловився подібно, назвавши його «гіпертрофованим епігоном скорше балалаєчного ніж бандурного олесівства і при своїй «червоності» й «революційності» він є якраз повним втіленням питомого, контрреволюційного, з природи співучого, але безфоремного дореволюційного староукраїнства».
Але чому в нашій розмові раптом з’явився В. Сосюра у Маланюковій оцінці. Пояснення достеменно логічне. Є. Плужник ставився до Сосюри майже аналогічно Маланюковому. Сосюру він назвав «поетом з ласки Божої», – читаємо у дослідженні Л. Череватенка, – (який покликається на спогади сучасників) – а от – не поважав. Ставився до нього із співчуттям, як до людини, котрій бракує культури й смаку… Прочитавши щось недоладне, Є. Плужник обурювався: «Дрянь, конечно стишки. Но все же лучше чем у Сосюры» (коли він сердився несподівано іронізував російською мовою)».
І, звичайно, Сосюрину з’яву обумовив В. Державин, який порівнював поезію двох Євгенів (Маланюка і Плужника). Він наголошував: «Чому саме Маланюкові випало позначити печаттю свого духа або впливу чи не все провідне й визначніше з літературної спадщини тієї доби? Скажемо відразу, що стиль Маланюка – це не стиль геніального поета. Йому бракує тієї рафінованої цілости й самоцільности (інтроверсійности), тієї, сказати б, абсолютности вислову, яка відзначає, приміром, Поля Валері і Стефана Георге, Інокентія Аннєнського і Н. Гумільова, а в нашому модерному письменстві – О. Ольжича і Є. Плужника».
Цікавий погляд Бориса Тенети на поезію Є. Плужника відтворив у своїх спогадах «Зустрічі і прощання» блискучий літературознавець і публіцист Григорій Костюк. Він пригадав їхню розмову про МАРС… Тенета сказав, що «дуже любить цю невеличку групу людей, що вони віддані народові, чесні й глибоко талановиті. Кожен зі своїм індивідуальним неповторним обличчям.
– Вкажи мені, – говорив він майже патетично, – хоч на одного поета, який би глибиною думки і добірністю мистецького слова дорівнював Плужникові.
– Та чого ж, – кажу, – а Рильський? Тичина? Та навіть навіть Плужників ровесник Бажан?
– Е ні, ні! – замахав він руками. – Це зовсім не те! Зовсім! Розумієш? Звичайно, це гарні, добрі поети, нема мови. Але це зовсім не те. Плужник, як неприступна одинока скеля».
Зі змістом останнього речення важко погодитись, бо, маючи такого витонченого шанувальника, яким був Б. Тенета – це вже не одинокість. До речі, він на ліричну медитацію Плужника «Минають дні… Минають літа» про швидкоплинність людського життя» відгукнувся своїм прекрасним ліричним роздумом «Минають дні, іде по літі осінь», який присвятив поетові. Хотілось би зацитувати цього філігранного вірша, але він величенький на дев’ять катренних строф, з яких важко «вийняти» бодай якусь, бо вони міцно врослись одна в одну, як і рядок у рядок, а слово в слово.
Іншим прикладом такого, якби сказав В. Державин «консеквентного ставлення» до постаті Є. Плужника, був сам Державин. Крім інших, факт такий: 1957 р. у Лондоні вийшла «Антологія української поезії», яку уклав В. Державин. У ній вміщено твори, починаючи від гетьмана Івана Мазепи та Григорія Сковороди, аж до упівської поезії, зокрема, віршів Марка Боєслава, але найбільше місця відведено поезії Є. Плужника та Олега Ольжича. Думаю, тут коментування зайві.
Не менш красномовне свідчення загального визнання поета знаходимо в спогаді санітара тюремної лікарні Миколи Тайги «Як умер на Соловках Плужник». «Обслуговував я, – згадував він, – палату інфекційно хворих і до сухотників не мав права вступати. Проте дізнавшись, що Плужник лежить у сусідній палаті, я заходив до нього і робив ті чи інші послуги. Письменникові, зрозуміла річ, було приємно мати коло себе свою людину, українця, з освітою, також пов’язану з Києвом… Відколи я почав його обслуговувати, він уже не вставав з ліжка. Весь час коло нього була подушка з киснем. Хочу зафіксувати одну характеристичну репліку Є. Плужника. Раз погожого ранку… хворий письменник запитав мене: «Миколо, чи ти бачив сонце?» – Авжеж, відповів я, і показав рукою на сонячні плями в кімнаті… Поет переживав стоїчно трагедію свого життя і невблаганне поступання хвороби: я ніколи не чув од нього ремства, нарікань чи скарг… тільки помічав я не раз поблиск сльози на очах під час його довгих самотніх дум.
Він знав, що скоро помре… Одного зимового дня… він цілком спокійно, тінню голосу, слабо ворушачи губами сказав мені: «Миколо, принеси мені холодненької води; я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру»…
Трохи підвівши письменникові горішню частину тіла, я поставив миску з водою на животі. Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі – як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну. Потім обтерся рушником, що я йому подав, – так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти… По якійсь хвилині… письменник уже не дихав…».
Болючі передсмертні слова українського поета, якого дожирали сухоти в російській в’язниці, стали епіграфом унікальної йому присвяти від поета Бориса Олександріва.
…пригадаю Дніпро і вмру…
Є. Плужник
Ще день-два, може три –
і ось тут закопають мене,
У одвічнім снігу, в цій холодній
північній пустелі.
Рідний край, дальній спомин,
востаннє в очах спалахне
І розіб’ється вщент, як літак,
налетівши на скелі.
Знаю: смерти проваль неспромога ніде обійти –
Темні ями очиць від колиски
чатують і стежать.
Та по волі чиїй крізь хуртечі я мусів пройти,
Щоб померти отут? Мої кості
сюди не належать!
Білі ночі пливуть, як привиддя з полярної тьми,
І північна зоря холодіє на вістрях багнетів.
Дніпре, батьку наш Дніпре,
до вічного неба грими,
Чорне море збуди – Біле море ховає поетів!
Замерзають слова, відпадають крижано в сніги,
Замерзає душа – в цій пустелі нема порятунку.
І прощально горять крізь туман золоті береги,
Сині хвилі Дніпра, що у серці
видзвонюють лунко…
Тарас Салига,
доктор філологічних наук,
професор